Є. Бистрицький. Вступ / У кн.: Є. Бистрицький, Р. Зимовець, С. Пролеєв. Комунікація і культура в ґлобальному світі. — К.: Дух і Літера, 2020. — С. 2-18.

Головна    





Євген БИСТРИЦЬКИЙ

ВСТУП ДО КНИГИ «КОМУНІКАЦІЯ І КУЛЬТУРА»



Є. Бистрицький, Р. Зимовець, С. Пролеєв. Комунікація і культура в ґлобальному світі. — К.: Дух і Літера, 2020. — 416 с. — Бібліогр.: 395–409 с. — ISBN 978-966-378-799-2.

Що відбувається з нами за доби ґлобалізації? Як розвиток сучасних комунікаційних технологій змінює людей і суспільства? Чому інтенсифікацію міжлюдських зв’язків, економічних та культурних взаємин супроводжує не інтернаціональне братерство, а міжнаціональні конфлікти? Як комунікативна рівність та доступність кожному засобів масової комунікації породжують революції? Чому пошуки істини перетворюються на владу постправди? В книзі надаються розгорнуті визначення ґлобалізації, комунікації і культури в їх внутрішньому взаємозв’язку. Разом з критичним викладом думок класичних і сучасних мислителів (М. Гайдеґґера, А. Шюца, Ю. Габермаса, Ж. Рансьєра, Ч. Тейлора, Ж.-Л. Нансі, У. Кімліки та ін.) автори відзначають провідну роль культури в її національних проявах як головного чинника опору процесам ґлобалізації та, водночас, їх основного мотиватора. Відомі явища суперечок і незгоди в сучасних міжнародному та локальному дискурсах дають підстави для переосмислення традиційного погляду на комунікацію як універсальний засіб порозуміння та примирення. Аналіз комунікації, здійснений у книзі, робить зрозумілішим зв’язок політики і культури. На тлі ґлобалізації та змагання націй за визнання стає яснішою роль комунікації як основи формування ідентичностей — колективної та індивідуальної, а також теоретичні шляхи подолання їх конфліктів. Автори не уникають теми небезпеки деґрадації культури дискурсу в публічній сфері — наслідку домінування в усіх сферах життя інформаційних технологій. Критика інфовлади, що спричиняє виникнення деперсоналізованого «світу без дійсності», доповнює складну картину ґлобалізації разом з прикладами того, як комунікація сприяє акумулюванню досвіду для творення нового.

Книга розрахована на підготовленого читача, хоча може стати в пригоді всім тим, хто має бажання розібратися у власному ставленні до світу, в якому ми опинилися в добу ґлобалізації та сучасних засобів масової комунікації.

ББК 87 УДК 316.32.77+130.2 Б658

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (протокол №10 від 10 грудня 2019 р.)




ВСТУП


Три великі поняття — ґлобалізації, комунікації та культури — не випадково поєднано в назві цієї книги. Навіть побіжний погляд на взаємодію явищ, охоплюваних цими місткими поняттями, порушує низку питань, важливих як для нашого персонального, так і для колективного, суспільного самовизначення в ґлобалізованому світі.

Взаємозалежність ґлобалізації та комунікації є загальновизнаною. Усвідомлення ґлобалізації відбулося разом з набуттям людиною нової умови існування (human condition): можливості не тільки знати про ціле людського всесвіту, а й бути персонально причетним до світових подій, що утворюють це ціле. Це було б неможливим без новітніх засобів передання інформації — без моментальної комунікації. Вже на самому початку усвідомлення цієї взаємозалежності її було влучно виражено в широко відомій метафорі «ґлобального селища», до якої ми ще будемо звертатися в цій книзі: «Електронні медіа стягують світ до [стану] селища чи племені, в якому все трапляється для кожного одночасно: кожний дізнається, отже, бере участь у всьому в ту ж хвилину, як це трапляється. Телебачення [додамо: сучасні засоби комунікації] наділяє цією якістю одночасності події в ґлобальному селищі» [Carpenter, McLuhan, 1960: p. xi]. У цій метафорі відбиваються найсуттєвіші характеристики ґлобальної комунікації, яка передбачає існування максимальної свободи інформації, того що має титул свободи слова — наявність вільного \6\ доступу до всіх засобів масової комунікації, коли кожний є інформаційно причетним до подій. Отже, йдеться про фундаментальне право на свій голос в колективному ансамблі спілкування. Завдяки свободі слова спілкування ґрунтується на презумпції (демократичної) комунікативної рівності — рівному праві кожного на участь у всьому, що трапляється. Нарешті, сучасна комунікація планетарно спілкує нас, підтримує і створює групові та національні спільноти, творить ґлобальний всесвіт.

Наведене визначення надає певний ключ до розуміння ідейного підґрунтя філософських досліджень феномену комунікації в повоєнну добу після жахливої катастрофи руйнування людяності в Другій світовій війні. Історичною передумовою таких надзвичайно плідних досліджень стала їхня оптимістична упередженість (притаманна й сьогоденню) щодо здатності комунікації як такої з’єднати різноманітні світи людей, примирити в ґлобальному масштабі спільноти та нації — достатньо лише комунікувати, мати компетентність або вміти комунікувати, зокрема налаштовуватися на взаєморозуміння, раціональну домовленість. Тотальна комунікація, здавалося, має потужність примирити приватні та особливі, корпоративні та суспільні, етнічні та національні інтереси завдяки переведенню їх у реєстр власне змістовної комунікації — ту сферу, де обговорюються шляхи досягнення консенсусу через впровадження універсальних норм, законів, цінностей, всезагального, об’єктивного або достовірного знання про те, щодо чого сперечаються, дискутують, комунікують. Як універсальна політична і етична цінність утверджується іманентна мета будь-якої комунікації — спрямованість на розуміння, на взаєморозуміння. Все це можна назвати ідеалами ґлобальної комунікації, які стають орієнтирами у розумінні та вивченні феномену комунікації в 60-х роках минулого століття. Саме тоді розгортається діяльність потужних інститутів міжнародної політичної комунікації з ґлобальною миротворчою місією. Розширюється членство в ООН і на його порядок денний виносяться питання розвитку міжнародної спільноти, активно \7\ формується наднаціональний економічний союз та спільний правовий режим європейських країн — ЄС. За тієї доби ґлобального розвитку комунікації у другій половині минулого століття швидко відбувається розбудова ліберально-демократичних інститутів країн на засадах відкритого політичного дискурсу рівних — розвиток у напрямі деліберативної демократії. Ущільнення міжнародної комунікації привносить демократичні віяння у табір радянських авторитарних суспільств. Філософія комунікації орієнтується на перемогу сили розуму, політичної раціональності й по-новому звертається до прикладу філософського дискурсу доби модерну, адже «універсальне є засадничо мирним, як це було зрозумілим для Просвітництва та юдео-християнської думки», як це влучно висловив французькій феноменолог Поль Вірільйо [Virilio, p. 36].

Утім, в цьому пункті планетарного поступу в поширенні спільних норм і цінностей — за буцімто досягнення універсального взаєморозуміння між людьми і спільнотами, підкріпленого науковими та виробничими технологіями, — саме культура спричинила головний опір ґлобальній комунікації, якщо під цим розуміти не тільки передання віртуальних повідомлень та образів або «інтеракцію, опосередковану символами» (Ю. Габермас). Тотальність комунікації мотивується потребами насамперед предметної взаємодії людей, котрі зв’язують окремі спільноти в ґлобальну мережу міжнародними виробничими та фінансово-торговельними обмінами, світовим туризмом, масовими міґраційними переміщеннями, інтернаціональними зусиллями з розв’язання ґлобальних проблем, такими як спроби зменшення неґативного впливу життєдіяльності людства на екологію чи боротьба з пандеміями, тобто через політичні та геополітичні взаємини націй. Все це разом з приватним спілкуванням та завжди можливою участю людини в суспільно-політичних подіях власної та світової спільноти становить практично неосяжну за різноманітністю форм і змісту царину комунікації сучасної людини. Саме внаслідок комунікативної свободи голосно заявляє про \8\ себе опір ґлобалізації з боку різноманітних локальних форм життя — життєвих світів, культур та «мовних ігор», національних спільнот. Комунікативний ідеал «ґлобального селища» ставиться сьогодні під питання доцентровими рухами локальних світів. На тлі ущільнення ґлобальної взаємодії відбувається зіткнення прагматик різних суспільств — їхніх економічних інтересів, особливостей ідентичності та способів організації життя, які вимагають політичного визнання з боку інших. Виникає критичний погляд на ідеальний образ комунікації як посередника універсального взаєморозуміння, етики толерантного порозуміння «нас» і «інших», «свого» і «чужого».

Зауважимо, що філософська формула такого повороту від модерно-просвітницького світогляду — це, говорячи в термінах Ж.-Ф. Ліотара, визнання плюралістичності соціальних прагматик, що руйнують гомогенні рамки універсальних способів бачення та розуміння світу, або ґранд-наративи, які були притаманні модерну та на які початково орієнтувалися філософські теорії комунікації. Але саме визнання значущості особливих культур делеґітимує претензії комунікації на автоматичне досягнення універсального консенсусу, варто лише домовитися. На тлі ґлобалізації функція комунікації, яка видається головною, — функція поєднувати — зробила, особливо наочно у сфері мистецтва та гуманітаристики, віртуально доступними й такими, що можуть бути одночасно поєднаними на платформі одного уявлення, однієї свідомості, наративи та артефакти відмінних, зокрема історично різних, культурних світів, без втрати їхньої естетичної особливості та унікальності життєвого досвіду, втіленого в них. Побіжно відзначимо, що це відбилося у відомому факті нещодавнього масового захоплення культурою постмодерну, яка, втім, не зникає з культурних обріїв сучасності.

Ми згадали стан постмодернізму, щоб посилити тезу про виникнення опору первинним ідеалам ґлобальної комунікації з боку явищ культури. Положення, що мультикультуралізм лише виявляє, демонструє ситуацію постмодерну, є достатньо відомим. \9\ Так, не тільки віртуально, а й у реальній політиці за умов ліберальної демократії спроби поєднання локальних — етнонаціональних — способів життя та групових інтересів громадян з різною культурною ідентифікацією в просторі одного суспільства призвели до появи теорії та політики мультикультуралізму. Право особистості на вільне утвердження в публічній комунікації власного голосу, а отже, автономної ціннісно-світоглядної позиції, що не суперечить фундаментальним правам інших, безпосередньо збігається з фундаментальними цінностями політичного лібералізму. Так само ліберальне суспільство, яке за визначенням має плекати право кожного на автономію та вільне висловлювання у відкритому просторі комунікації, зустрічається з настійливою вимогою рівного визнання мультикультурних потреб етнічних меншин, а також інших груп нонконформістів. Спроби послідовного проведення політики мультикультуралізму, етично санкціонованого західною філософією, винесли на порядок денний сучасних західних демократій практичні питання забезпечення фундаментальних прав представників меншин. Авторитарне плекання власних консервативних традицій культурними меншинами зайшло в суперечність з цінностями лібералізму, зокрема з правом на індивідуалізм, автономію та самовизначення. Всього десятиліття тому масова міґрація в західні ліберально-демократичні країни біженців з країн Близького Сходу, котрі потерпають на батьківщинах від міжетнічних та міжконфесійних конфліктів, спричинила офіційну відмову від політики міжетнічного плюралізму. Не тільки канцлером Німеччини було публічно заявлено про кризу мультикультуралізму разом з вимогою до меншин культурно, зокрема мовно, інтеґруватися до великої спільноти суспільства.

Феномен мультикультуралізму зробив проблематичним первинне наївне уявлення про мирне ґлобальне селище як певну кінцеву мету, своєрідний ідеал ґлобальної комунікації, вказав на неподолану проблемність стосунків всередині великих \10\ політичних спільнот сьогоднішніх націй. Історичні зміни, що відбуваються у нас перед очима, відбилися в подальшому культурному спротиві універсалізуючим тенденціям ґлобалізації. Інтереси збереження цілісності, солідарності та сталого розвитку сучасного суспільства актуалізували питання його внутрішньої єдності, політичної стабільності, покликали до життя потужну течію філософської теорії комунітаризму (communitarianism). Розв’язання питань внутрішньої єдності, ідейна турбота про ціле тієї чи тієї спільноти (community) актуалізували питання національної ідентичності.

Суспільна ідентичність є невіддільною від індивідуального переживання цілісності власного сенсу життя кожним приналежним тій чи тій ідентичності. І в цьому ракурсі формування колективної ідентичності спільноти є так само продуктом внутрішньої та зовнішньої комунікації спільноти. Виник та існує нерозривний зв’язок між процесами формування колективних — комунітарних — ідентичностей у рамках окремих суспільств і проблемами зіткнення притаманних їм культурних, політичних і, в цьому контексті, ідеологічних уявлень у просторі міжнародних взаємин. В цьому відношенні сьогоднішня актуалізація поняття та проблеми ідентичності є прямим наслідком ґлобальної комунікації.

Варто згадати, що поняття ідентичності первинно виникло як уявлення про індивідуальну психологічну кризу поміж еміґрантів, зумовлювану складними, часто марними, спробами вбудуватися в іншокультурну цілісність життя новонабутої спільноти. В контексті сучасної взаємодії суспільств та зіткнення культур поняття ідентичності набуває ширшого значення. Воно відбиває внутрішню поєднаність індивідуальної та колективної ідентичностей — схоплення персонального життя в наративах, в яких ми живемо, якщо говорити мовою провідних представників течії комунітаризму Ч. Тейлора та А. Макінтайра. Ідеали ліберальної автономії та індивідуалізму зустрічаються з вимогами визнання цінностей та норм колективного співжиття. В цьому сенсі на \11\ заміну ідеологічній суперечці лібералізму та мультикультуралізму приходить зіткнення ліберальної ідеології з ідеями теоретиків комунітаризму, їхнім наголосом на неуникненній включеності індивіда в певну культурну спільноту (У. Кімліка). Комунітаризм вимушений віддавати певну першість належності індивіда до суспільного цілого, отже, схилятися в бік визнання первинності колективної ідентичності над уявною автономією особи. Внаслідок цього поняття колективної ідентичності, що мусить відбивати спільне уявлення про певну суспільну цілісність, стійку незмінність його ідентифікації за всіх можливих соціальних змін, набуває подвійного значення. Комунітаризм і його філософсько-теоретичні пошуки наражаються на нову дилему поєднання двох ідентичностей в рамках суспільного цілого — політичної і культурної. Політичної в сенсі юридично-правової, конституційної, рівності громадян, тобто громадянської ідентичності, з одного боку, та ідентичності морального ґатунку, культурної єдності життя в єдиному соціумі — з другого. Нам наочно відома дилема всередині цього, по суті, єдиного питання спільної ідентичності. Її сьогодні гостро переживає українське суспільство в зіткненнях різних версій «націоналізму» з політикою відстоювання рівності культурних прав і свобод, зокрема для пострадянської та російської культурної експансії, незважаючи на триваючу аґресію з боку Росії.

Ця побіжно окреслена панорама різноманітного опору проявів культури уніфікуючим процесам ґлобалізації виявляє також вузлові проблеми сучасної комунікації у її різноманітних проявах — від повсякденного індивідуального спілкування до винесення власного голосу в публічну сферу через мережеві дискусії, які часто набувають внутрішньополітичного значення. Ми на власному досвіді знаємо, як розбіжності в ідентичностях постають на шляху досягнення комунікативного розуміння та можливого консенсусу в поглядах на події не тільки в публічній сфері. Ідеологічні полеміки, що базуються на принципових відмінностях щодо політики ідентичності, утворюють вузли політичної \12\ боротьби в національній політиці. Сьогодні не меншою очевидністю є зовнішньополітичні ідейні протистояння, які здатні переростати у війну ідентичностей — війну культурних або життєвих світів. Остання відома нам через зіткнення «нашого» з «русским миром» в реґіональному збройному конфлікті з численними жертвами, в котрому комунікація виконує функції щеплення пропаґанди до воєнних дій, створюючи нову якість — гібридну війну. Все це додає критичного бачення суті комунікації як дії, спрямованої на порозуміння. У світлі сучасних конфліктів культур, великих і групових ідентичностей комунікація так само, як вона слугує порозумінню та взаємовизнанню, здатна призводити до нерозуміння та незгоди, ставати невіддільним чинником конфлікту.

Суттю комунікації за її ключовим визначенням є «com» — те, що латиною означає «з», «спільно» та «разом», завдяки чому людські істоти здатні розуміти одна одну та об’єднуватися. Комунікація є зв’язок через розуміння, без якого неможлива колективна діяльність та спільність життя, те, що єднає людей у спільноти та ґлобальне людство. Але так само комунікація є посередником у виникненні конфлікту та незгоди. Це теж комунікація — комунікація конфлікту, що починається з суперечки. Нарешті, вже не віртуальна, а реальна ворожнеча, дійсні зіткнення ворожих сторін, що спричиняють мовчання, перерви та розриви в комунікації, — це теж значуще поле комунікації. Нерозуміння, диспут, суперечка, незгода — все це невіддільні складові, так само іманентний вимір комунікації, що вказує на ситуацію зміни значення того, що зв’язує людей та створює спільноту спілкування (тут це не є плеоназмом!), на інше, зокрема цілком протилежне значення. У віртуальній реальності комунікації люди спілкуються дискутують та сперечаються задля творення різноманітності колективного співбуття чи його зворотного боку — ворожнечі: обговорюють плани співпраці, запобігають дійсним зіткненням чи, навпаки, готують ґрунт незгоди для потенційного «гарячого» конфлікту. \13\

Комунікація є способом колективного і, водночас, індивідуального буття і, в цьому сенсі, засадничою антропологічною характеристикою людини як «розмовляючої істоти». Відповідно, проґрес у засобах комунікації від звичайного безпосереднього спілкування, книг і газет до сьогоднішніх електронних мас-медіа змінює сам спосіб людського буття. Зовсім нещодавно запроваджений термін «доповнена реальність» (augmented reality), в якій технічно уможливлено суміщення віртуального й реального, тобто поля свідомості людської інтеракції з зовнішньою реальністю, лише підкреслює тенденцію до відділення сфери комунікаційних уявлень та змістів від дійсності. Реальність, доповнена засобами масової комунікації, здатна, так само як і вигаданий відеосюжет на екрані ґаджета, заміщати, а отже, дереалізовувати дійсність. Поняття пропаґанди з його первинним релігійним значенням «поширення віри» є звичайним прикладом того, як створюється масова віра в реальність навіть того, чого зовсім не існує. Довіра до реальності, яку здатні створювати засоби масової інформації, має, за визначенням Ханни Арендт, комунікативну силу. Це сила громадської думки, що реально впливає на політичні зміни, як це підтверджує наш власний досвід.

Порівняння ЗМІ з додатковою, четвертою, гілкою влади за доби ґлобальної комунікації втрачає своє метафоричне значення, перетворюючись на дійсність. Сьогодні сфера масової комунікації фактично стала частиною сфери політичного. Поряд з адекватним відтворенням складної суспільної дійсності, мас-медіа притаманні й усі відомі вади політичної пропаґанди — партійні упередження, ідеологічні приписи, теоретичні спрощення, популізм і маніпуляції з реальними фактами, що набуло неможливих раніше назв «постправда» чи «постістина» (post-truth). Поняття постправди свідчить не тільки і не стільки про свідоме введення в оману. Воно вказує на існування різних правд, різних істин щодо того самого. Йдеться про зіткнення різних розумінь, незгоду стосовно тих самих речей і подій, які, крім того, визнаються тими самими з боку сторін суперечки. Так, конфлікт на \14\ Сході України ніби всі визнають за війну. Втім, для однієї сторони конфлікту це війна з російським аґресором, а для другої — це, буцімто, «громадянська війна». Ця суперечка, котра набуває значення дилеми життя і смерті, буття і небуття, у воєнному зіткненні, стосується не тільки зовнішньо-політичної комунікації. У формі пропаґанди, фейків, з одного боку, та контркомунікації, рухів під спільною назвою StopFake — з другого, вона має місце й усередині країни. Це один з незліченних прикладів того, як суперечка, диспут, незгода, притаманні сьогоднішній ґлобальній комунікації, стають складовими реальності існування людини в умовах демократичної відкритості та доступу кожного до публічної сфери. Все це свідчить про те, що комунікація є не тільки посередником взаємодії людей — медіа або мас-медіа — тим, що зовнішнім чином зв’язує нас у спільноти, національні культурні світи та людський всесвіт. Комунікація є способом буття людини, або онтологічною характеристикою людського існування, що визначає всі його прояви.

Коли філософи визначають комунікацію як спосіб буття людини у світі, тобто як онтологічну характеристику людини, вони мають на увазі не тільки організацію та координацію спільного життя в усіх його проявах завдяки новітнім засобам спілкування. Насамперед ідеться про наше розуміння світу, що переломлюється крізь призму колективної реальності — культурної ідентичності, яка твориться в процесах міжлюдської комунікації. Тобто мова йде про творення сенсу буття, його колективного та індивідуального значення. Адже відповідь на смисложиттєві питання «хто я є?» та «для чого я є?» залежить від того, що ми маємо на увазі, коли уявляємо «нас». Це означає, що будь-яке усвідомлення світу, навіть і зокрема об’єктивне знання про ті самі події набуває різного значення для людей різних життєвих світів, культур, ідентичностей. Іншими словами, особливості колективної ідентичності визначають, чому саме розсуд людини надає ту чи ту характеристику буття, об’єктивного існування значущим для людей явищам та подіям або відмовляє їм \15\ щодо властивості існування. Ми бачимо як за умов ситуації постправди дійсна війна, зовнішній аґресивний напад для представників іншого культурного світу, іншої ідентичності набуває начебто правдивого «об’єктивного» визначення «громадянського конфлікту». Саме тому суперечка та незгода у різних сферах людської взаємодії не є простим виявом суб’єктивного нерозуміння, персональної некомпетентності, відсутності здорового глузду чи, взагалі, нездатності розуміти, так само як досягнення порозуміння, згоди, консенсусу. За цими пригодами комунікації приховані екзистенціальні характеристики її як способу людського буття.




* * *


У цій книжці ми саме намагалися окреслити вузлові проблеми зазначеної взаємодії ґлобалізації, комунікації та культури з погляду онтологічного або феноменолого-онтологічного підходу, який послідовно розвивається авторським колективом в останні десятиліття. В такому розумінні книга є продовженням дослідження, оприлюдненого в попередній монографії «Національна ідентичність і громадянське суспільство», друге видання якої вийшло друком у видавництві «Дух і літера» 2018 року.

Розділ I присвячений поняттям та загальним питанням взаємодії ґлобалізації, комунікації та культури. З опертям на розробки П. Слотердайка окреслюється зв’язок історичного розвитку ґлобального освоєння географічного світу з метафізикою локалізації людського буття. Розглядається формування погляду на комунікацію як універсалістське поняття — як на тотальний феномен, здатний розв’язати критичні питання людського непорозуміння. Критичний погляд на класичну теорію комунікативної дії Ю. Габермаса підкреслює вирішальне значення життєвого світу культури в процесах людської інтеракції та демонструє, що остання має розглядатись як комунікація, зустріч світів. Розглядаються джерела виникнення нерозуміння та \16\ політики незгоди (Ж. Рансьєр) з демократичної презумпції комунікативної рівності як граничної засади будь-якої комунікації, зокрема в історичному процесі виокремлення української ідентичності за доби революції минулого століття в Російській імперії. Цей розгляд також доводить, що саме культура насичує комунікацію особливим змістом та екзистенціальним значенням, що чинить опір процесам ґлобалізації. На підставі концепцій комунікації в публічній та політичній сферах Ч. Тейлора та Ж.-Л. Нансі демонструється значення культури та виникнення культурного консерватизму в сучасній політиці. Дається начерк відповіді на питання про виникнення сучасного феномену постправди як прояву екзистенціального виміру істини. Кінцевий підрозділ має навчально-методологічний характер: він присвячений розумінню дисципліни мислення в багатоманітті проявів філософського дискурсу.

Розділ ІІ досліджує феномен комунікації як основу формування ідентичностей — колективної (національної) та індивідуальної. Критичний аналіз різних підходів у феноменологічній соціології А. Шюца, Т. Лукмана та П. Берґера, в теорії генеалогії модерних націоналізмів Б. Андерсона та в концепціях ліберального націоналізму У. Кімліки та Я. Тамір виявляє їхню внутрішню єдність щодо розуміння національних колективів як уявлених спільнот. На матеріалі політичної історії Європи демонструється, як доповнення зазначених підходів баченням формування ідентичностей під кутом зору феномену масової комунікації актуалізує історико-політичний дискурс, а також пояснює потребу у зверненні до історичних джерел для леґітимації окремішності партикулярної спільноти. Аналізується дилема націоналізму та постнаціональної ідентичності, зокрема сучасне розуміння зв’язків між культурою та державою, співвітчизником та громадянином, конституційним патріотизмом (Ю. Габермас) та політикою мультикультуралізму. Гостре питання зумовлюваної процесами ґлобалізації взаємодії сучасних націоналізмів та космополітичної свідомості розглядається в термінах символічної боротьби \17\ спільнот за визнання їхньої партикулярності та, водночас, змагання за відкриті індивідуальні ідентичності. Показується, як крайності, в яких перебуває свідомість сучасної людини, — субстанціалізація національної партикулярності та патріотизму, з одного боку, та удавана космополітична відмова від історичних наративів — з другого, провокують сучасні конфлікти та можуть бути теоретично розв’язані через герменевтичну рефлексію, що уможливлює міжкультурний та політичний діалог.

Розділ ІІІ виокремлює нове явище, яке постає в сучасному ґлобалізованому світі, а саме домінування в усіх сферах життя інформаційних технологій та відчуження процесу комунікації від людини, поглинання людини утворюваним як наслідок цього інформаційним середовищем. Досліджується виникнення парадоксального «світу без дійсності», коли виробництво втрачає своє значення основи людської життєдіяльності, «інфоніка» спричинює явище «інформаційного зникнення/усунення людини», а продукування віртуальних реальностей стирає межу між існуючим та уявним, достовірним та хибним. На цьому тлі демонструється виникнення феномену інфовлади та аналізується сутність її як влади деперсоналізованого інформаційного простору та інформаційних технологій — тих режимів обігу і використання інформації, які стали визначальним чинником життя людини ґлобалізованого світу. Критично аналізується, як особа стає заручником ефектів інформаційного середовища. Розглядається питання про долю медіа-комунікації при переході від модерної дійсності до ґлобального світу з характерною для нього інфовладою, яка зумовлює ерозію новинної свідомості та леґітимацію панування фейків за так званого режиму постправди. Особлива увага приділяється змінам соціокультурних значень постаті інтелектуала та раціонального дискурсу в публічній сфері. Простежується, як в умовах ґлобального світу відбувається занепад інтелектуалів разом з публічністю як простором їхньої діяльності, обговорюються наслідки деґрадації раціонального дискурсу. На прикладах двох кейсів — ідеї Європи (як прикладу \18\ історичної тяглості) і випадку Майдану (як прикладу відкритості — тесту на спроможність людини до творення власного буття, зміни долі) — аналізується здатність комунікації забезпечувати існування соціокультурної дійсності, її тяглість через передання та акумуляцію досвіду й, разом з тим, відкритість до творення нового.


Автори:

Вступ та Розділ І — д. філос. н., проф. Євген Бистрицький

Розділ ІІ — к. філос. н. Роман Зимовець

Розділ ІІІ — д. філос. н., проф. Сергій Пролеєв







Євген Бистрицький · Роман Зимовець · Сергій Пролеєв


КОМУНІКАЦІЯ І КУЛЬТУРА В ҐЛОБАЛЬНОМУ СВІТІ


КИЇВ — ДУХ І ЛІТЕРА — 2020



ЗМІСТ


Вступ 5

Розділ І. ҐЛОБАЛІЗАЦІЯ, КОМУНІКАЦІЯ І КУЛЬТУРА

1. Ґлобалізація і локалізація 19

2. Універсалізація поняття комунікації 24

3. Комунікативна дія в життєвому світі 33

4. Комунікативна рівність та політика незгоди 63

5. Пробудження культури через публічний дискурс 89

6. Екзистенціальна істина і постправда 110

7. Про філософський дискурс: комунікація і дисципліна мислення 131


Розділ ІІ. МІНЛИВІ СПІЛЬНОТИ: КОМУНІКАЦІЯ ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ У ҐЛОБАЛЬНОМУ СВІТІ

1. Сучасні політики ідентичності. Новий вимір старої проблеми 145

2. Комунікативна сутність колективної ідентичності: між конститутивним та інструментальним поняттями суспільства 152

3. Автентичність, ідентичність, спільнота 160

4. Уявлені спільноти локальних життєсвітів 182

5. Історична рухливість життєсвітів і стабілізуюча функція символічних універсумів 195

6. Уявлення нації як різновид символічних універсумів: до питання становлення модерних націоналізмів 204

7. Електронні медіа і зміни стилів уявлення спільнот 225

8. Комунікативний аспект ґлобалізації: вплив на колективну ідентичність 238

9. Нації знову в грі. Ґлобальна комунікація на службі націоналізмів 251

10. Україна: незавершена боротьба за ідентичність 267


Розділ ІІІ. ІНФОВЛАДА В ҐЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ

1. Виникнення світу без дійсності: парадокси ґлобалізації 274

2. «Прекрасний новий світ»: переродження медіа-комунікації та виникнення інфовлади 299

3. Раціональний дискурс та інтелектуали за умов інфовлади 330

4. Дискурси і шоу: чи залишається місце для сенсу? Випадок Європи і випадок Майдану 361

Список літератури 395

Покажчик 410








Повернутися до головної сторінки