Є. Бистрицький. Фонд «Відродження» підтримує ініціативи, а не їх імітації // Газета «День». — 1999. — № 12. — 23 січ.

Головна    





Євген Бистрицький

Фонд «Відродження» підтримує ініціативи, а не їх імітації


[Розмову вела Діана Клочко, «День», 23 січня 1999 року (http://www.day.kiev.ua/338)]


Євген Костянтинович Бистрицький. Фото О. Стасенка Євгена Костянтиновича Бистрицького багато хто знав передусім як блискучого інтерпретатора сучасної західної філософії. Слухаючи його курс лекцій з історії філософії в Українській академії мистецтв, де він викладав кілька років тому, я дивувалася його здатності актуалізувати знаменитих мислителів. Для нього фраза «тут і тепер» була не просто знаком модного знання про ходові ідеї: у кожному філософові він виділяв наріжну думку, яка активно впливала на саму здатність роздумувати так, а не інакше, тим самим змінюючи мир і скеровуючи процес духовного розвитку суспільства. Так, наприклад, у Мартіні Гайдеггері (досліджуючи його творчість, Євген Костянтинович захистив докторську дисертацію) він відрізняв «турботу» як фундаментальну категорію , що є суттю непідробленого духовного самостояння й особистості, й нації.

Дивним було й те, як Євген Костянтинович раціонально підтримував бажання своїх підопічних критикувати, дискутувати з приводу значення самих, начебто усталених, величин. Він привчав думати не «знизу вгору», не «з узбіччя», а тільки в прямому діалозі. Причому відкидаючи агресивно-руйнівну інтонацію, з позиції толерантності, яка протистоїть краху життєвого світу в кожній людині.

І раптом — торік Євген Костянтинович став директором міжнародного фонду «Відродження». На жаль, дуже часто я стала чути тяжкі зітхання: «Ну ось, і він став паном, до якого треба йти за грошима». Стійке недовір’я до дієздатності чинів будь-якого рангу у нас значно перевищує надію, що, маючи становище й владу, хтось може їх вжити на благо суспільству, а не собі. І, здається, дуже мало залишилося тих, хто вірить, що особистість може бути (й мусить бути) більшою за «посадову особу». Каюся, і я на зустріч із Євгеном Костянтиновичем ішла з тим же побоюванням, що побачу зазначену вище метаморфозу.


— Євгене Костянтиновичу, ваш прихід на посаду директора міжнародного фонду «Відродження» був дещо несподіваним для багатьох. Пропрацювавши тут уже майже рік, як ви узгоджуєте теперішню свою адміністративну діяльність із вашими філософськими поглядами на проблеми сучасності?

— По-перше, до цього я був членом громадського органу фонду — правління. По-друге, сама ідея фонду — глибоко філософська. Її формулювання йде від праць Карла Поппера, але тепер набуло дуже сильного прагматичного сенсу, адже в кінці XX століття філософія є перш за все критикою, що намагається з’ясовувати умови здійснення реальних дій та вчинків.

Ми нині живемо в країні, де всі більш-менш розумні люди знають, що варто було б зробити: треба, щоб у нас розвивалися ринкові відносини і підприємництво, правова держава, громадянське суспільство й далі, далі. Але чому не можна втілити ці бажання настільки ж легко, наскільки легко ми можемо говорити чи навіть оперувати знаннями про них? Скільки вже наговорено. Цей розрив, розходження між знаннями та корисними діями є взагалі проблемою кінця XX століття, а для України — особливо. Відомо, що однією з умов таких дій є традиції, в яких люди живуть, ніби їх і не помічаючи в буденності. Тому часто-густо апелюють до японської культури, яка допомогла стати Японії сучасною, до протестантської етики, до католицького раціонального світогляду. У нас — з великими перебільшеннями — до української ментальності. Це — логічний хід, коли намагаєшся збагнути, як здійснювати наші знання саме тут і саме тепер.

Тому оцей перехід від філософії до намагання сприяти ідеї «відкритого суспільства» через гранти, що надаються в Україні фондом Джорджа Сороса, — він не такий уже й разючий.


— Наскільки збігаються погляди Сороса на «відкрите суспільство» з класично-попперівськими?

— Він намагається думати далі — в своєму часі, на іншому матеріалі. Коли зустрічаєшся із Соросом — він вражає тим, як прислуховується й намагається зрозуміти аргументи співбесідника. І немає ніякої відстані між ним і твоєю думкою, як це водиться у наших поважних чинів. До того ж, Сорос дуже послідовний щодо реалізації ідеї «відкритого суспільства».


— Чи не використовує він людей?

— На рішення нашого фонду впливає лише те, скільки ми маємо фінансів. Так, існує ціла мережа благодійницьких фондів Сороса у світі, і ми збираємося на щорічну генеральну асамблею обговорювати свої проблеми, де обмінюємося думками. Але ніхто не може тобі наказати — як саме треба діяти. Звичайно, коли керуєш такою мережею, коли, виступаючи на конференції, викладаєш свої думки — то всі прислуховуються. Сорос уміє переконувати, а не наказувати. Це не адміністративне використання, а керування авторитетами.


— Недавній візит Джорджа Сороса, певно, змінив хід роботи фонду «Відродження»?

— Безумовно. Щоб це пояснити, розповім дещо. Рік тому голова правління, сильний аналітик, політолог із Донецька Григорій Немиря висловив думку, що наш фонд став нагадувати «міністерство грантів». Це не дивно, тому що в Україні найкращі організації, створені з благими намірами вже після проголошення незалежності, мають сильну тенденцію «совєтизуватися». Відтворюються навички клятої радянської бюрократії, яка характеризується принципом «я привів свою команду». Не набрав людей на умовах конкурсу, а привів тих, із ким можеш робити корпоративну справу. А пострадянська корпоративність перетворює багато гарних починань у певний тип напівтоталітаризму.

Так от, фонд, зробивши багато доброго в Україні, поступово почав дрейфувати в цей бік. Бажання змінити такий стан було підтримано й Богданом Кравченком, проректором Академії державного управління, одним із найактивніших членів фонду, а також людиною, яка робить і вже зробила дуже багато для позитивних змін у системі адміністрування в Україні. Коли я став директором із наміром трансформувати діяльність фонду, — я зустрівся з досить сильним опором, з усталеними звичками роботи. Ми значно скоротили кількість працівників, залишивши людей діла та обираючи нових лише на засадах конкурсу, а також дотримуючись такого образу координатора, менеджера проектів, який прийнятий взагалі в світі. Цей процес ми почали ще в березні, і до приїзду Сороса нам здавалося, що вже пройдено певний етап. Його візит не був якимись «генеральськими оглядинами», але стимулював більш критичне ставлення до перемін.

Ми перебудовуємо представництво фонду в регіонах, де теж «наросли» певні ієрархічні структури: залишили там лише по 1-2 представники, натомість маємо намір відкрити нові представництва у великих обласних центрах. Щоб віднаходити людей просто на місцях. Це нелегко дається. Але нам потрібні не просто сумлінні виконавці, а координатори-дорадники, які будуть допомагати. І не сприймати себе як начальство, яке дає гроші.


— Тобто ви сьогодні шукаєте балансу між динамікою і стабільністю?

— Ми трансформуємось, і ті, хто тут працює, не мусять відчувати себе якимись камікадзе, як висловився один веселий журналіст, — працівниками на місяць. У фонді підтримується професійний розвиток: звідси виходять збагаченими постійною практикою з англійської мови, з навичками роботи за західними стандартами менеджменту та підприємництва. І не просто фінансового, а програмного — це інший рівень ділових якостей. В інших країнах люди, які працювали у фондах нашої мережі, йдуть здебільшого й далі працювати в державні структури, приносячи з собою антикорупційний дух відкритого суспільства. На жаль, поки що в нас цього немає, і не думаю, що в Україні це буде так швидко.

Щодо громадськості, яка з нами співпрацює, — тут також потрібна ротація, щоб люди мали «свіжий погляд» і давали можливість іншим виявити свій погляд на проекти і проблеми.


— Чи звужує своє поле діяльності фонд у підтримці проектів певних напрямків?

— Ні, скоріше — ми переорієнтовуємо їх на більшу корисність, практичність і модерновість.

Першим відзначу проект стосовно перекладу майже 70—80 книжок західноєвропейських сучасних авторів, знаних в соціально-гуманітарній сфері — політологія, соціологія, історія, літературознавство, філософія. Більшість із цих перекладів не буде дублюватися з тим, що перекладається в Росії тим же фондом Сороса, бо кут, під яким Україна дивиться на світ, не збігається з російським. А автори, цікаві для нашого геокультурного бачення, можуть бути неактуальні для Росії.


— Ці книжки також і видаватися будуть в Україні?

— Так, ми не лише підтримуємо перекладачів, а й видавництва, які краще «проходять» конкурсні умови. Посилюючи грантами ринок виробників книжки, ми створюємо певний тиск на політику книговидання в Україні. Бо вона не є цивілізованою, і державні структури через наявне законодавство та свою інертність не зацікавлені, щоб сфера книговидавництва відкривалася для змін.


— Освітні проекти, підтримані фондом, теж стимулюють альтернативні методи щодо державних стандартів?

— Програми, пов’язані з вищою освітою, мають на меті і створення нових курсів у вузах, і нових методів викладання, яких можна навчитись, стажуючись у західних центрах. Також новий, дуже критичний напрямок у розвитку освіти — «Чесний вступ».

Деяким вузам, які самі того бажають, ми пропонуємо замість усних екзаменів, де неможливо контролювати об’єктивність викладача, — систему тестів і спеціальних комісій. Інакше те, що можна назвати моральною корупцією викладачів, буде продовжуватись безкінечно й нести не лише фінансовий занепад науки. У нас налагоджуються ділові контакти з Міністерством освіті, й мені особисто дуже імпонують певні сильні кроки міністерства у напрямку залучення до освітньої системи України найновішого світового досвіду.


— Контакти фонду з державними структурами йдуть на користь ідеї «відкритого суспільства»?

— Позбувшись зайвої заорганізованості, ми розпочали активніший діалог із державою. На ці, порівняно невеликі кошти — $7—10 млн. на рік, усіх 50 млн. жителів України не підтримаєш, і ми сподіваємось на співпрацю з окремими держструктурами, які мають бажання й волю підтримувати позабюджетно ініціативи громадян. Підкреслюю — це має бути тверезий діалог.


Наприклад, у нас є програма підтримки місцевого самоврядування, у тому числі через публічні слухання бюджету. Ми думаємо, як сприяти антикорупційним заходам із боку громадськості, адже корупція — це викривлення стосунків між людьми, вона має надзвичайно багато проявів, які треба правильно оцінити. Розпочинаємо програму сприяння реформам у пенітенціарній системі, продовжуємо — із підтримки прав людини. Багато є життєвих ситуацій, коли людина потребує консультації юриста, і на добровільних засадах це можуть робити, наприклад, старшокурсники-випускники юридичних вузів і факультетів. Усе це спрямоване на створення альтернативи до існуючого відсторонення держави від громадянина.


— Чи зростає громадянська активність? Тобто — чи багато приходить до фонду людей, які хочуть із вами співпрацювати?

— Активність не зменшується, але всередині нашого суспільства є дуже багато імітацій громадської активності. Є ідеї, які на Заході є популярними — починаючи від фемінізму й аж до різних форм європейської інтеграції. Це — на слуху, модно, тому дуже швидко використовується у власних цілях. Інколи майже неможливо відрізнити імітацію від справжнього задуму. Проте також буває, що справжня ініціатива не може себе оформити, стати проектом.

Біда в тому, що мисляча, інтелектуальна частина нашого суспільства мусить витрачати свій час сьогодні на пошук простого заробітчанства. Нашого розумного громадянина, який не може заробити на нормальні умови життя, життя штовхає на штучне створення недержавної організації. Громадська активність, яка в інших країнах розвивалася на тлі забезпеченості середнього класу, в нас працює на інших засадах. Наш фонд наполегливо підтримує громадськість, яка вміє відсепарувати здорову ідею від імітації: тоді є більше шансів, що гроші підуть на розвиток справжніх ініціатив.


— Як ви відчуваєте найнегативніші трансформації в українській інтелігенції?

— Інтелігенція працює фактично ще в соціалістичних інституціях: стара професура й академіки, залишаючись у «чині» та в президіях, несвідомо відтворюють старі цінності організації інтелектуального життя й старе бачення завдань думки у суспільстві. Тож яким чином можна підтримати науку, щоб вона трансформувалась у щось більш динамічне, яке було б здатне не лише вижити сьогодні й завтра, щоб тут також розвивалась ініціатива?


— Ми опинились у «світі без ідей»?

— Багато ідей по-комуністичному універсальних, дуже загальних. Знову й знову намагаємося думати за все людство. Кожного дня до мене приходять люди з ідеями на кшталт «як зробити щасливими всіх українців, як зробити всіх моральними та справедливими». Але не продумують методики, технології втілення суспільних, гуманітарних ідей, як їх реалізувати насправді, в реальності, яку не можна відмінити, а не у фантазії. І цього здорового глузду, дій крок за кроком, нам катастрофічно не вистачає.

Нині стало дуже популярним говорити про дистанційне навчання. Ідея прекрасна: будь-яка людина, яка має комп’ютер і може увійти в Інтернет, долучається до будь-яких знань. Просвітництво, підкріплене технічними досягненнями, — чи може бути краще? Але в Україні є великі проблеми з так званою інфраструктурою для Інтернет-мережі. Крім того, вже сьогодні зрозуміло, що ніщо не в змозі замінити живого вчителя. Якщо шукати тут не модерний технічний засіб навчання, а панацею, яка б залюбки допомогла нам усім подолати кризу в освіті, — це буде нова загальна імітація дійсно потрібних реформ, і люди будуть просто відкинуті від можливості навчитись. Отож, ми питаємо у проектантів: «А як ви будете втілювати ідею, разом з ким, які будуть наслідки?» До речі, ми таки робимо ставку на Інтернет-навчання й проробляємо можливі варіанти підтримки дистанційного навчання в Україні.


— Ви націлюєте на позитивістські цінності...

— Для мене позитивність — це коли люди намагаються думати дуже точно, керуватися своїм розумом, нелегко піддаються новим та старим міфам. Не стільки мислити, хто ми, що за найкраща нація, навіщо прийшли в цей світ і як спасемо усе людство. Не тільки бути постмодерно- іронічними — ми такі викручені, хаотичні, ніякі. Зараз, як на мене, вже можна не сперечатися щодо ідеологічних міфів, як це ми бачимо у наших політиків. Треба виробляти точні концепції — як саме провести той чи інший захід, ідею, підхід, щоб вони пішли на благо тут і тепер.


— Чи є люди, які хочуть стільки й саме так працювати?

— Як правило, у нас ухвалюється десь чверть проектів, а їх буває до кількох тисяч на рік. Люди бажають щось робити, і ми думаємо зараз над тим, щоб була така громадська експертиза, котра доводила б гарні ідеї до дієвого завершення. Проектанти, в основному, до 50 років. Є приклади, коли дуже поважні люди отримують нашу підтримку. Наприклад, Іван Михайлович Дзюба подав пропозицію підтримки видання сучасної української енциклопедії. Це — коштовне видання, на яке взагалі потрібні великі кошти. Ми дали таку об’яву, що підтримуємо його, але якщо половину коштів дадуть інші донори. І $40 тис. вже є — відгукнулася діаспора, співвітчизники, і з частиною, що названа нашим фондом, вийде таки I-й том. Україні потрібно мати загальний погляд на себе, мусимо надолужувати часи Просвітництва, які ми пропустили. Фонд був створений на хвилі національного відродження й підтримував видання, де осмислювалися наші традиції, мова, культура. Але надалі ми будемо підтримувати проекти, що модернізують нас.


— Ви орієнтовані на Європу?

— Так, це контакти із Західною та Центральною Європою, але обговорюємо й можливості східної орієнтації, є «кримський проект». Геополітичні чинники диктують інші виміри.


— У вас залишається час на інші справи?

— Я з великими труднощами прочитав курс сучасної західної філософії в Києво-Могилянській академії, здав планову тему в Інституті філософії, де я продовжую працювати заввідділом. Часу загалом дуже мало, але фонд вимагає вміння думати й рухатись. Я не буду працювати у фонді все життя, і не хочу цього. Відчуваю себе здатним написати ще щось цікаве, принаймні задум 2-3 книжок є.


— Чи встигаєте ви щось читати «для себе»?

— Лише переглядаю. Вміння читати і час для читання залежать не від людини. А від спільноти, від того «невидимого коледжу», який вимагає для нас знання тієї чи іншої літературної новинки. Зараз одна з великих проблем України та, що невидима громадська думка не дуже-то й гуртується. Одна з ідей фонду — підтримати людей, котрі створювали б цю думку: не ідеологічно забарвлену, не новий міф, а саме раціональну, публічну думку про життя та сьогодення. Тільки тоді ваше запитання буде мати сенс. Якщо немає внутрішнього спілкування людей — немає авторитетів.


— А чи потрібні вони, такі собі «столпы истины»? Ви відчуваєте в них потребу?

— «Столпы истины» — це кумири. І зараз, коли я дивлюся на російську культуру й духовне життя, — там намагаються їх відродити. В Україні це вдається гірше — «серед своїх немає героя», і частіше роблять з іноземців таких. Мені здається, що XX ст. — це епоха загибелі романтичного героя. В дуже правильному сенсі. Авторитет — це професійна людина, на чию думку можна спертися, щоб не перебирати на себе функції самознаючого судді. Наявність професійних авторитетів, як і морально стійких, — ознака здоров’я суспільства.


— В Україні, де превалює масова культура, чи є надія, на ваш погляд, що з’являться авторитети «високої» культури, які зададуть нові параметри та енергію розвиткові суспільства?

— Щоб була стабільність персонального життя — десь мусить бути зразок, той же авторитет. Інша справа, що в нас імітується й масова, й висока культура. Проте не варто робити собі професію з захисту культури. Вона ніколи не відімре, бо має зв’язок з трансцендентальним, підносить, тобто тримає, підтримує людину. Це — як камертон, щоб у будь-який момент звірити чистоту тону, навіть якщо ти ніколи не співаєш. Ми мусимо знати, що вони є, жителі такої культури. А от ситуація імітації — вона може багато нашкодити. От нам потрібно мати набір найвидатніших, як в усіх країнах, і ми його штучно створимо — це, панове, невесело. Лише час вносить повну ясність — хто і що тут у нас справжнє. Фонд намагається внести справжнє у сьогодення.








Повернутися до головної сторінки