Є. Бистрицький. Для входження України в Європу потрібні реальні зміни всередині самої країни // Газета «День». — 1999. — № 229. — 10 груд.

Головна    





Євген Бистрицький

Для входження України в Європу потрібні реальні зміни всередині самої країни


[В розмові брали участь: Діана Клочко, Олександра Лавріненко, Олександр Міхельсон, Володимир Панкеєв, «День», 10 грудня 1999 року (http://www.day.kiev.ua/8063)]


Євген Костянтинович Бистрицький. Фото М. СкуратовськогоДуже часто фінансиста й філантропа Джорджа Сороса називають «останнім утопістом XX століття». Доволі часто систему благодійних фондів, засновану ним у Східній Європі, оцінюють також як «павутиння відкритого суспільства». І часто на всі аргументи на користь відкритості багато хто єхидно зазначає: «І де ж це можна побачити хоча б невеликий зразочок цієї відкритості?» В Україні ідеї «відкритого суспільства» з 1991 року підтримує своїми конкурсами, проектами та грантами Міжнародний фонд «Відродження». Останнім часом, після адміністративної трансформації, яка завжди і скрізь сприймається дуже хворобливо, фонд почав працювати за новими принципами. Про них у редакції нашої газети розповів директор фонду «Відродження» Євген Бистрицький. Ті, хто знайомий з його методами роботи у фонді, характеризують його одночасно і як «пристрасного прагматика», і як «філософа практики». Бо він стверджує повсякчасно, що відкритість — це не прегарне гасло, а щоденна й буденна практика. І тільки коли ця практика стане звичною — тоді в суспільному житті проявляється, «просвічує» нова реальність позитивних змін.



— Євгене Костянтиновичу, чи став фонд «Відродження» за майже 10 років роботи в Україні своєрідною моделлю відкритого суспільства?

— Давайте почнемо з відкритості інформації. Цю тему можна назвати за Мішелем Фуко «мікрофізикою влади, мікрофізикою тоталітаризму». На рівні законодавства, Конституції, законів приймаються слушні речі. Але коли йдеться про їх реалізацію, ми наштовхуємося на такі стосунки між людьми, які дуже важко змінити. Щось здійснюється, робиться тільки через те, що в мене, у вас є десь «у впливових сферах» знайомий, здійснюється тому, що я маю добрі стосунки з певною кількістю службовців. Отут — прекрасний грунт для розмноження того самого «конфлікту інтересів», який дуже важко відстежувати. І виникає практика, коли «всі — винні», а тому кожного є за що і чим залякати. Складно, але необхідно перебороти цю традицію як інерцію життя.

Найбільша складність існування фондів, подібних нашому — це об’єктивність розподілу коштів. Ми працюємо з громадською, гуманітарною сферою, де критерії оцінки проектів достатньо суб’єктивні. Оскільки основною місією фонду є відкритість суспільства, ми створили базу даних, у яку на нашому сервері www. irf. kiev.ua кожен громадянин України може зайти й подивитись — хто і за що отримував гроші. Коштів, які були б розподілені не публічно, ми маємо найменший відсоток. Це, як правило, кошти на запрошення наших громадян від третіх сторін, закордонних організацій. Також ми видали «Річний звіт», за яким складається певна громадська думка про якість розподілу грошей.

Фонд відстежує так званий «конфлікт інтересів»: при прийнятті ухвал щодо розподілу коштів та владних повноважень потрібно зробити прозорою можливу зацікавленість у коштах тих чи інших людей, які вирішують. Мати «конфлікт інтересів» — це не є обов’язково «кримінал». Хтось є головою районної адміністрації, і на бюджетних слуханнях (а ми підтримуємо публічні слухання) для нього є нормальним заявити: в цьому розподілі коштів бере участь мій сват, брат, кум. Можете перевіряти. Хоча існують такі «конфлікти інтересів», які є злоякісними, їх потрібно припиняти.


— Зараз українське суспільство просякнуте відчуттям скоріше не остраху, а тривоги, недовіри до зарубіжних партнерiв. Чи відчуваєте це ви, працюючи в фонді, як реагуєте на такі настрої?

— Як подолати нашу вікову упередженість перед невідомим — мені важко сказати. Певна інерція остраху, постійне питання: «Чому це якійсь людині на Заході захотілось сприяти розвиткові України?» — говорить про те, що дуже часто люди не вірять, підозрюють, шукають ворога. Хотілося б подолати намагання «закритих» людей із бюрократичних структур зіграти на цьому упередженні, що цей ворожий фонд заважає нам іти споконвічно нашим шляхом. Фонд «Відродження» — це не закрита організація, до якої невідомо як зайти. Фонд працює для тих, хто бажає щось робити в Україні. Він відкритий для ініціатив, хоча й для дійсно продуманих.


— Жорстка, критична стаття Джорджа Сороса, з діагнозом загрозливого стану демократії в нинішній України, мала досить широкий резонанс у пресі. Але різні видання подавали її в різних аспектах. На вашу думку, який образ і самого Джорджа Сороса, і фонду «Відродження» витворюється на сторінках вітчизняної преси?

— На мій погляд, Джорджа Сороса представлено в нашій пресі так, як українська преса вміє це робити на сьогодні: публікації часто- густо мають відтінок пошуків «смажених фактів», сенсаційності. Не вистачає, можливо, часу, незалежності думки й того, що зветься автономністю вчинку, щоб зупинитися й продумати мету, які переслідує фундатор, коли надає кошти для благодійництва в Україні (а в нашій країні він не має жодних інших інтересів).


— А чи не підозрюєте ви, що після такої різко критичної його статті може виникнути ситуація, що влада зробить усе можливе, щоб фонд «Відродження» перестав працювати в Україні? Чи були вже владні відгуки на цю публікацію?

— Ні, ніяких відгуків не було. І фонд, його керівництво — Правління й Наглядова рада, не мають подібного остраху, тому що фонд «Відродження» є і національною, і міжнародною фундацією, хоча основні кошти на гранти надаються нам Соросом. Я не думаю, що публікація у «Washington Post» штовхне уряд або верхні адміністративні структури на такого роду дії. Це було б дуже сильною компрометацією нинішнього політичного режиму України.

Проте, дивіться, ця стаття несе в собі не так критичний запал, як останню віру людини, яка підтримує розвиток відкритості суспільства, в те, що в Україні ще може щось змінитись. Якщо ви натрапляли на останні примірники «The Eсonomist» — там вийшла набагато критичніша стаття про Україну, а з цим часописом також звіряють свої дії світові економічні кола.

Так от, в останній статті Сорос абсолютно чітко заявляє, що Захід хотів би бачити Україну демократичною, відкритою, такою, що ліквідує ті негаразди, які виникли за останні роки, а то й продовжуються ще з радянських часів. Побудова влади — олігархічна (я б сказав від себе — неономенклатурна), розшарування суспільства — величезне, при впертому небажанні певних владних структур вповні брати на себе відповідальність за те, що діється. Тому Джордж Сорос і каже: «Те, що країна ділиться на жебраків та нових багатіїв — це провина, очевидно, нічия, це — ситуація, за яку треба свідомо брати на себе відповідальність і долати її». Надзвичайна скорумпованість України, за оцінками західних експертів, свідчить, які і як швидко потрібно робити реформи. Це, принаймні, твереза, жорстка, але об’єктивна оцінка ситуації. Хто в нас був почутий, коли формулював щось подібне?

І ще одне. Багато говориться про входження в Європу, про європейську інтеграцію. Проте європейська інтеграція — це не просто гасла та дипломатичні дії Міністерства закордонних справ України, а реальні зміни всередині самої країни, спрямовані на суспільно-економічні зрушення, які могли б поставити Україну на рівень європейських держав.


— А якщо оптимістичний сценарій розвитку подій в Україні не спрацює — чи можуть бути переорієнтовані чи навіть згорнуті ті програми, що є зараз у фонді «Відродження»?

— Якщо це станеться, то тоді всім нам сподіватись треба лише на себе. Мається на увазі — виробляти з самого початку ази демократії — у політиці, у буденному житті, в освіті, тощо. Тоді важкий і розумний досвід Європи можна буде ще раз забути й піти на уклін до знавців власного, «третього» шляху життя. Це очевидно: нам тоді знову треба буде чекати моменту, коли ми зможемо отямитись і повернутись до єдино можливого оптимістичного сценарію реальних змін.

Я хотів би підкреслити, що фонд, як організація, яка надає гранти, підтримуючи найбільш цікаві громадські та громадянські ініціативи, працює за умов певної залежності від економічної та соціальної політики держави. Джордж Сорос завжди підкреслює, що він охоче надає гранти фондам у тих країнах, уряди яких підтримують ініціативи громадян, отже — програми фонду. Інакше — немає сенсу. Якщо уряд долучається до ініціатив, які ведуть до розвитку демократичного та відкритого суспільства, співпрацюючи з фондом, — тоді, коротко кажучи, гроші, що йдуть в Україну на програми, проекти, нашим громадянам, сильно збільшуються. Це не є затягування в західні тенета, щоб висмоктати багатства України. (Якби ще знати, де вони знаходяться!) Це — бажання підтримати, а не забрати краще з України.


— Чи реально це зараз — співпрацювати з чиновництвом?

— Після адміністративної трансформації фонд має такий досвід і такі кадрові ресурси, щоб працювати, наближаючись до кращих світових стандартів менеджменту та інформатизації фінансових операцій, системи електронного обігу документації: тут неможливо щось приховати. Коли ми спілкуємося або співпрацюємо з урядовими структурами, нам інколи важко знайти людей, які вбудувалися б у динаміку нашого менеджменту. Бо існує певна інерція ще радянських установ, коли люди звикли до навичок традиційно-совєтської канцелярії: вони часто-густо не мають комп’ютера, не готові користуватися новітньою технікою. Отож, ми маємо намір здійснити програму Інтерну в нашому фонді для представників міністерств освіти, культури, можливо, деяких інших структур. Ми б хотіли, щоб ті, хто до нас прийде, звикли б за певний час до міжнародних стандартів, за якими ми працюємо, і ці звички понесли б на свої робочі місця. Мені подобається інколи говорити — вибачте за можливе перебільшення — що наша організація сьогодні могла б прийняти на себе виконання менеджерських функцій певних міністерств, аби була така потреба чи бажання.


— Як відомо, найбільша кількість проектів завжди пов’язувала фонд із недержавним сектором, і завжди наголошувалось, що відкритість — це незалежність від держави, долучення до вільної інформації.

— Так, для фонду залишається пріоритетом підтримка недержавних організацій. До речі, вузи, школи, бібліотеки, видавництва ми відносимо також до незалежних організацій. І підтримуємо охоче також і їх, ставлячи собі як завдання заохотити державні та адміністративні структури сприяти їм. Багато недержавних організації вже працюють в Україні з Інтернетом саме завдяки фондові «Відродження». Декілька років підряд ми підтримували створення веб-сторінок, буквально в кожному проекті і сьогодні можна побачити графу «комп’ютер, модем, оплата мережі». Ми вважаємо, що цей підхід робить ситуацію в Україні більш мобільною, розвиває її в напрямку інформаційно-відкритого суспільства. Зараз ми пішли ще далі. Давно створено Київський науковий центр-провайдер — KSNet. На його базі ми хочемо (якщо все розвиватиметься за більш-менш «оптимістичним сценарієм») розвинути перший в Україні центр дистанційного навчання.

Ще один приклад. У нашій новій програмі «Громадський правозахист» підтримуються такі ініціативи: людина приходить до консультаційного центру, де може отримати кваліфіковану юридичну пораду щодо особистої проблеми. У них працюють незалежні юристи, студенти старших курсів юридичних факультетів. Вони допомагають людям не лише зрозуміти, як діяти далі, вони допомагають стати громадянам більш самостійними, впевненими у своїх правах. Не менш важливо, що ті, хто пройшов практику в такому центрі або в «юридичній клініці», бачать конкретні результати своєї допомоги, стають, скажу так, демократичними активістами.

Отож, ми працюємо, відчуваючи, що відкритість треба і створювати, й підтримувати одночасно. Інколи від тих, хто відчуває свою значущість для країни, можна почути: «А ви й повинні нас підтримувати. Для того й існують донори-фонди». Так, ми існуємо. Слово за тими, хто йде до нас із пропозиціями, проектами, справами.








Повернутися до головної сторінки