Бистрицький Євген. У кн.: Діалоги на межі століть: стенограми міждисциплінарних семінарів імені Івана Лисяка-Рудницького, Київ, 1996-2000. — К.: Дух і літера, 2003. — С. 25-26; 51-52.

Головна    

Євген Бистрицький

Хто хоч раз відкривав Мартіна Лютера, той знає, який він був обмежений, невільний. Це була людина страшенно вперта, яка відкидала все, що виходило поза рамки її світоглядних уподобань. І протестантський фанатизм тих, хто за ним ішов, — це відома річ. Коли я відкрив книжку Донцова, мені здалося: яка вільна людина, як вона творить. Коли читаєш уперше — це насолода від його, сказати б, грубого романтизму. Чи є він інтелектуально невільним?

Але повернімося від прикладів до означень. Є інтелектуальна свобода і свобода наукової думки. Наукова думка процвітала і в «шарашках». Не думаю, що, говорячи про інтелектуальну свободу, ми говоримо тільки про рівень інтелектуальних здібностей. Інтелектуальна свобода не означає, що людина інтелектуальна, це можливість користуватися інтелектом. Вона визначається публічністю. Інтелектуальна свобода є тоді, коли виникають хоча б маленькі можливості публічного обміну, більш-менш упорядкованого дискурсу. Дискурс — це вміння арґументувати, слухати арґументацію та відповідати на неї, можливість критики в тому числі.

Я виділив би два крайніх типи публічності, які нині існують у нас. Перший — це знекоріненість інтелекту, тобто публічність позанаціональна, науково порожня, яка замість поглибленого вирішення проблем вироджується в пусте, можливо, наукоподібне або інтелектуалістичне базікання. Це теж інтелектуальна свобода. Є й другий крайній тип публічності. Це, навпаки, вкоріненість гіпертрофована, самодостатня. Вона теж приводить до виродження публічності в певну німоту. Її можна побачити на мітинґах: одна людина говорить, а інші тільки кричать «геть!» чи «ура!». Коли ми придивимось до публічного політичного дискурсу в Україні, то побачимо, що він тяжіє або до першого, або до другого типу. Тобто Україні не вистачає публічного дискурсу. Наприклад, у нас нема нормальних умов для взаємокритики. Я пишу статтю, не знаючи, кому я пишу, не знаю відповіді на неї. Ми всі обмежені своїми колами. Як це здолати? Я думаю, що перший крок зроблено цим семінаром.

* * *

Ми розбилися на дві групи — одні доводять позитивну роль міфу, а інші його розвінчують. Я хотів би поєднати ці позиції.

Міф — це позитивна якість. Міф виникає обов’язково, бо це колективна форма спрощення буття. XX століття в особі юнґів, фройдів, бартів довело просту річ: не можна так зраціоналізувати життя, щоби не було міфологічного залишку. Міф завжди присутній. Але не все можна назвати міфом. Міф функціонує тільки у масовій свідомості — персонального міфу немає.

У нашій країні політики найохочіше використовують історичний міф. Мамардашвілі колись назвав це «борделем історизму»: історія може інтерпретуватися, там можуть бути факти й контрфакти, арґументи й контрарґументи, і кожна більш-менш розумна ліюдина може знайти в історії підтвердження свого погляду. Я можу піти до козаччини й знайти там щось позитивне, а можу розвінчати цей міф.

Але козаки не знали, що ми будемо до них звертатися. Так само трипільці не знали, що хтось казатиме: ми такі давні, як трипільці. Жителі Атлантиди, якщо вона була, не знали, що з’явиться Плачинда й розкаже нам, що ми звідти. Я не кажу про Єрусалим-Русалем, який ми, руські, заснували. Ми стверджуємо так власну історію, вольовим чином ідентифікуємо себе з чимось в історії. Ми зараз, сьогодні, тут і тепер робимо вольовий акт, кажучи: ми — трипільці, або ми — козаки. Головне в міфі — це вольове ствердження. Міф тому й ґрунтується на акті віри, що в основі його лежить ірраціональне, нормальне вольове начало. Про це прекрасно сказав Донцов, він використовував усі можливі міфи нашої давнини, і я не думаю, що після нього це потрібно розробляти далі.

Що з цього випливає? Масова свідомість завжди повинна шукати віру в якийсь вольовий акт. Міф — це колективна форма самоствердження, і він мусить завжди спрямовувати на піднесення, на свято.

Проте хоч би яке позитивне значення він мав, політики використовують у масовій свідомості тоталітарні міфи, які спрямовані на загал і вимагають загальної ідентичності. Вони завжди жорстко радикальні й можуть мати руйнівні наслідки. І завдання критики міфу не в тому, щоб розвінчувати його (це неможливо), а в тому, щоб зробити міфи цивілізованими. Тобто зробити їх мінімальними перемогами. Міфів мусить бути багато, тоді ними можна оперувати. Треба творити в Україні такий комунікаційний простір, простір публічності, де змагатимуться різні міфи, де змагатимуться люди, які розвінчують міфи і які створюють міфи, де міфи стають не просто тим, що накидається згори й вигадується кимось, а тим, що виникає природно, в стихійному протеїстичному дискурсі, обміні думок, — а це можливо лише за умов демократії.

Повернутися до головної сторінки