Бистрицький Є. К. Передчуття громадянського суспільства // Дзеркало тижня. — 2007. — № 42(671). — 11-18 лист.

Головна         рус.     eng.






http://www.dt.ua/1000/1550/61107/

«Дзеркало тижня» № 42 (671) 11 — 18 листопада 2007


Передчуття громадянського суспільства

Автор: Євген БИСТРИЦЬКИЙ (доктор філософських наук, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»)


Аргументована розмова про значущі суспільні орієнтири не лише назріла, а й, на тлі приватних перемовин «про своє» поодиноких партійних ватажків країни, стає вкрай необхідною. Втім, для такого обговорення потрібен якийсь новий ракурс. Не можна сказати, що його не шукають. Однак чим більше наговорюється слів, тим менше надії, що віз назрілих реформ буде зрушено з місця хоча б новим парламентським скликанням.

Річ у тому, що для зміни погляду, крім слів та понять, потрібно інше місце сидіння, нова точка опору. Її ніде шукати, крім як у самому суспільстві.



Забуте громадянське суспільство

Ейфорія щодо громадянського суспільства, яке, як гучно заявляли політики-переможці після народного тріумфу 2004 року, нарешті народилося в країні й перемогло у помаранчевій революції, досить швидко зійшла нанівець. Якщо бодай побіжно згадати післяреволюційний дискурс провідних політиків, у ньому немає місця розмові про громадянське суспільство. Тут ми знайдемо «мою націю», «мій народ» — звернення, що втратили після скандалу з «любими друзями» займенник «мій». Або надибаємо самоочевидну апеляцію до всіх, заради кого варто боротися за справедливість та кому ось-ось краще житиметься. У кращому разі, це може бути наказне масове створення «громадських колегій» для «залучення громадськості до проведення консультацій з питань формування та реалізації державної політики».

Після напівформального проведення у 2005 році згасла інша перспективна ініціатива — залучення широкої спільноти до діалогу з президентською владою під назвою «Президентські слухання». Другий післяпомаранчевий уряд взагалі вихолостив смисл громадських колегій, ухваливши постанову, яка давала право керівникам відповідних органів влади на власний розсуд формувати з громадян такі дорадчі органи. Добрі наміри створити щось демократично-громадське, наприклад «Стратегічну раду з державної політики при Президенті України» (2005 р.) або таку саму «Громадську раду» (2007 р.), вимостили шлях до номенклатурної компрометації самої ідеї громадських дорадчих органів. Врешті-решт, нова «демократична» влада, яка, згідно із власними мантрами про громадянське суспільство, мала б дякувати йому за саме своє існування, за два роки керівництва країною нічого реального не зробила для системних змін у цій сфері суспільства.

Піднесення від мирної революції заради демократичної заміни явно корумпованого і, сказати б, не національно орієнтованого режиму швидко охопило і тверезих західних вчених. На одному з міжнародних заходів у 2005 році, на якому був присутній і автор цих рядків, відомий українцям теоретик громадянського суспільства Томас Карозерс прямо ствержував, що помаранчева революція є революцією громадянського суспільства. Тоді як на цьому тлі зрозуміти, чому наші політики забули про нього і на словах, і у своїх державних справах?

Здійснення теорії НУО

Я був би неправильно витлумачений великим товариством колег по тому, що в моїй інтерпретації звучить як «організовані осередки громадяського суспільства», а юридичною мовою називається «недержавними організаціями» (НУО), якби не наголосив, нікого не вирізняючи: діяльність численних громадських організацій за «післяпомаранчеві» роки набула більших професійності й суспільного визнання. Візміть будь-який друкований звіт благодійних організацій, котрі фінансово сприяють реалізації ініціатив НУО, або зайдіть на відповідний сайт — і ви будете здивовані спектром соціально значущих дій організованої громадськості. «Діти капітана Ґранта» наполегливо шукають свого рідного батька — сучасну демократію. Правда, мій досвід підказує, що серед 38 тисяч офіційно зареєстрованих Мін’юстом НУО справді суспільно активних, а не створених політиками чи владою «під себе», можна нарахувати близько двох тисяч, оптимістично — 2,5 тисячі, що зовсім не багато для сучасної європейської країни з відповідним населенням.

Усе це, в принципі, відповідає новітній популярній теорії громадянського суспільства. Назвемо її теорією НУО. З нею українці вже досить добре ознайомлені завдяки критичному обговоренню, зокрема й на сторінках «Дзеркала тижня» (Див.: № 4 (379), 2-8 лютого 2002), викривленого плагіату статті Томаса Карозерса, надрукованого у «Фактах». Від початку 90-х років минулого століття, зазначає він, ця теорія підігріває ентузіазм щодо осердя громадянського суспільства — неурядових організацій. Цей час збігається з процесами демократизації комуністичних диктатур. Особливу роль у зазначених процесах відіграють НУО, насамперед ті з них, котрі захищають і лобіюють перед владою різних рівнів спільні інтереси різноманітних груп та асоціацій громадян, у тому числі широкий спектр прав людини, моніторять вибори, захищають довкілля, викривають корупційні дії, відстоюють ґендерну рівність тощо, тощо.

Критичний погляд на неурядові організації, котрі, як підкреслював Карозерс, не є універсальною панацеєю для демократії, був «творчо розвинутий» українським автором, що підписався главою адміністрації президента. До майже дослівного перекладу статті західного теоретика був доданий невеличкий негативний приклад «Луганської бригади» як злочинного угруповання тієї ж таки «громадськості», отож також організації громадянського суспільства. Своєю чергою, обурені захисники оригінальної концепції Карозерса наголошували на прогресивно-демократизуючій ролі організацій громадянського суспільства. У тому політичному контексті (березень 2001 — весна 2002 року: кінець активної стадії руху «Україна без Кучми», намагання провести референдум за імпічмент президента, відставка з посади прем’єра Віктора Ющенка, жорстке політичне протистояння з арештом лідера опозиції, створення опозицією фронту національного порятунку та підготовка до чергових виборів) вони послідовно підкреслювали важливість діалогу незалежної громадськості із владою.

Я нагадав про цю, ще свіжу в пам’яті, дискусію, аби підкреслити простий факт: теорія участі представників НУО в державному врядуванні, концепція діалогу громадськості і влади, яку настійно захищали незалежні експерти, врешті-решт була прийнята всіма, наголосимо — і владними керівниками. Останні — «допомаранчеві», «помаранчеві» й ті, котрі прийшли після них, — навіть офіційно легалізували свою «добру волю». Здається, все нарешті розставлено на свої місця, і діалог, покликаний демократизувати владу, відбувається.

НУО справді допомогли вдало структурувати народний волевияв під час революції і зібрати свідчення для правових аргументів на його користь. На цьому реалізація теорії НУО в рамках держави не закінчилася. Лідери експертних організацій і досі отримуюють листи на офіційних бланках, якими їх запрошують взяти участь у засіданні тієї чи тієї громадської ради або надати — безплатно — результати тих чи тих аналітичних досліджень для, припустімо, написання чергової промови високого лідера. Більше того, окремі дорадчо-експертні ради відіграють позитивну роль у діалозі державного керівництва та громадськості. Із власного досвіду знаю, що, зваживши на пропозиції експертів із медіа-НУО, які дискутувалися на засіданнях ради у присутності голови ВР України попереднього скликання, останній запропонував зміни до закону про вибори, що дозволили ЗМІ зменшити ризик переслідування за власний аналіз виборчих перегонів та судження про суб’єктів виборів. Ефективність діяльності «Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України», з якою співпрацювали і попередній, і останній міністри внутрішніх справ, не викликає сумнівів серед українських правозахисників.

Хай не повністю, але всі елементи суспільства мали б бути задоволені — теорія НУО поступово втілюється в життя. Отож громадянське суспільство в нас таки не забуте, процес пішов, незважаючи на нехтування політиками самим терміном. Проте так вважати — небезпечно.


Недооцінка проблеми громадянського суспільства

Навіть зі згадуваного плагіату статті Карозерса стає зрозуміло, що було б великою помилкою обмежити поняття громадянського суспільства лише колом неурядових організацій. Там-таки можна прочитати, що в розвинених демократіях питома вага традиційних об’єднань громадян за інтересами, таких як церква, профспілки, спортивні клуби, у тисячі разів перевищує вагу НУО. Додамо до них ті, про які не згадує Карозерс, оскільки для західного вченого вони — самоочевидна річ: традиційні самоврядувальні територіальні та місцеві громади, різноманітні об’єднання жильців приватних будинків (кондомініуми), асоціації представників малого та середнього бізнесу, кредитні спілки, університетські громади, взагалі — всі можливі самооб’єднання громадян задля формулювання та спільного відстоювання своїх інтересів перед владними інститутами різного рівня. Вони можуть бути як офіційно зареєстровані, так і стихійні, себто природно виникати, покликані потребою активної колективної дії, і зникати після її завершення. Ідеться зазвичай не про захист та відстоювання персональних інтересів окремої людини, сім’ї чи клану. Ідеться про такий особистий інтерес, який поділяє коло інших співвітчизників, який є нагальною потребою спільноти різної величини, а інколи здатний вирости до рівня загальносуспільної вимоги.

З цього погляду, розвинене громадянське суспільство бачиться як складна картина одночасного існування, переплетіння чи боротьби численних груп приватних інтересів, враховувати які під постійним громадським тиском мусить кожен по-справжньому демократичний уряд. Щоб завершити цю дуже загальну панораму мирної громадянської війни за свої інтереси, слід вказати на ще один невід’ємний фактор. Головним середовищем зародження такого громадського активізму є середній клас. Говорити про громадянське суспільство й не згадати про малих та середніх підприємців, фермерів і висококваліфікованих робітників, урядових чиновників та інженерів, учителів, медиків і представників так званих вільних професій, військових та охоронців правопорядку — ряд можна продовжувати — буде неправомірно. Прийнявши цю точку зору, ми зрозуміємо, чому Україна починає фактично з кінця новітньої історії: НУО — лише перші елементи, зерна, з яких проростає традиція різнопланового громадського активізму. Втім, здається, в Україні виходити за межі вузької теорії НУО не вигідно всім, хто сьогодні при владі або домагається її в результаті виборів.

Як свідчать експерти (ми користуємося аналізом, підготовленим Максимом Лацибою), у програмних документах жодної з політичних сил, які перемогли на останніх виборах, ми не знайдемо чітко сформульованої мети розвитку громадянського суспільства в Україні, не беручи до уваги несистемних загальних гасел. Хіба свідчать про розуміння фундаментальності проблеми громадянського суспільства в країні такі передвиборні гасла БЮТ, як «Об’єднаємо зусилля держави, громадянського суспільства і релігійних конфесій у боротьбі проти безпритульності, алкоголізму та наркоманії, СНІДу, проституції та злочинності» або ще лаконічніше — «Головні пріоритети — людський розвиток і гідність, духовність і свобода, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демократія...» Нічого не знайдемо з цього приводу у програмі «НУ—НС». Партія регіонів формулює лише загальні умови громадської активності: «...Захист демократії і свободи — права людини в Україні будуть понад усе...»

Щиро довіряючи політикам (чого, у принципі, не слід робити), ми могли б припустити, що вони усвідомлюють складність проблеми й саме тому не поспішають гроворити, як розвиватимуть гарант демократії — повноцінне громадянське суспільство. Адже справді: розвинена громадянська активність — це результат дії багатьох чинників, перший із яких — становлення заможного середнього класу, що само по собі є системною проблемою, на вирішення якої, скажуть нам, і спрямовані всі наші стратегічні зусилля. А вже представники заможного середнього класу будуть настільки самодостатні, що могтимуть, не боячись репресій влади, відстоювати свої інтереси і ще й впливати на неї. Це є нашою віддаленою чудовою метою, сказали б нам чільні політики. А вибори — справа сьогоднішнього дня, і тут потрібні інші дії, більш зрозумілі для публіки, ніж складна розмова про участь громадян у державному урядуванні.

А дії та обіцянки українського політикуму свідчать, що вже сьогодні існують загрози для ідеї громадянського суспільства в Україні.


Три головні небезпеки для громадянського суспільства

Перша з них — політичний популізм, особливо нав’язливий під час останньої виборчої кампанії. Спробуємо намалювати його ідеальний тип з погляду громадянського суспільства, практика якого посилюється не лише в Україні.

Суть і небезпека популізму полягає в тому, що він свідомо оминає складну реальність інтересів різноманітних груп громадян. Популіст апелює до кожного з нас поодинці. Він розділяє громадян на соціальні атоми й залишає їх на самоті, аби пообіцяти задовольнити кожного окремо й водночас усіх разом. Для цього потрібно небагато — лише обіцяти покращити персональні умови життя кожного, задовольнити перші життєві потреби кожного, скажімо — підвищити заробітну платню, пенсію, знизити тарифи тощо, не вимагаючи від нас самих нічого, крім делегування такому політикові своєї частки влади. Він усе готовий зробити за нас. Популіст не зустрічається з різними асоціаціями чи об’єднаннями громадян, навіть мережами НУО, аби з’ясувати їхні інтереси. Увага до останніх небезпечна для такого політика ускладненням простої картини світу, яку він малює для натовпу. Тому йому потрібен натовп, у якого є лише два полюси: кожен із нас зі своєю потребою кращого життя — і він сам як державна влада. Це неминучий прообраз майбутнього державного керівництва, що його, свідомо або несвідомо, просуває такий політик. Це традиційна для посткомуністичних країн бінарна схема, у кращому разі — авторитарної держави, яка не знає громадянського суспільства. З одного боку — держава, державні інститути і їх політичні власники, з іншого — арифметична сукупність громадян, населення, яке чекає додаткової манни.

У такій перспективі в ієрархії начальства цілком зникає рефлекс відповідальності та підзвітності. Атомізоване населення не створюватиме активних асоціацій громадян, які б вільно ініціювали і обстоювали багато такого, що й не снилося вождям нації. Тому останні — всіх кольорів — удалися до надзвичайного цинізму: платити громадським статистам за демонстрацію масовості їх підтримки. Замість громадян вони, фактично, скуповували політично мертві душі. У цьому сенсі будь-які прояви популізму — пряма загроза уже створеному і майбутньому громадянському суспільству з його повагою до гідності громадянина.

Друга суттєва небезпека, яка, до речі, тісно пов’язана з першою, — політичне моралізування. Воно може мати різні обличчя: від апеляції до справжніх світоглядних орієнтирів національної традиції — до опертя на міфологізовані уявлення про духовні цінності, яких, на думку керівника, мусили б дотримуватися громадяни. Моралізування на ґрунті національних цінностей, яким легко замістити непрофесійність політичного чи державного діяча, стає вигідною професією номенклатурного українства.

Насправді у кожної спільноти є потреба чути про високе, про своє світове призначення, відчувати й поділяти спільні духовні орієнтири життя. У цьому сенсі політики мають бути почасти, сказати б, світськими пасторами. Ті, хто свято вірить у своє високе призначення бути провідниками нації, мали б частіше згадувати ще арістотелевську істину: не добрі люди створюють добру державу, а добра держава створює моральних людей. Якщо ближче до наших реалій — усе це добре до тієї межі, доки моралізаторство не витісняє право та правосвідомість.

Суть будь-якого справді громадського утворення, а загалом — громадянського суспільства — у публічності його інтересів та їх захисту і просування. Публічне, відкрите застосування розуму, сказали б давні теоретики громадянського суспільства, є основою прийняття демократичних державних рішень. Саме тому вже сьогодні в Україні осередки громадянського суспільства тяжіють не так до моральних приписів, як до аргументованого діалогу з владою. Вони відстоюють різного роду публічні слухання, обговорення та дебати. Відкрита громадянська активність тяжіє до раціональності доведень. ЗМІ транслюють експертні оцінки незалежних аналітиків, до чиєї авторитетної думки частіше дослухаються люди. Якщо відстоювання громадянином приватного інтересу неможливе без елементів верховенства права, то аргументоване відстоювання групових інтересів потребує розвитку всієї системи цивільного права як суспільного інструменту їх доведення й захисту. Недарма Європа твердить про верховенство права, а не примат етики. Не випадково в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, найактивнішими осередками НУО сьогодні є мережі організацій, котрі захищають права людини. Закономірно, що саме НУО висунули ідею скликання незалежної Конституційної асамблеї для гасіння вічного для українському політикуму конфлікту інтересів, коли кожна нова політична сила намагається змінити Конституцію під себе.

До речі, згадування «Луганського угруповання» як прикладу аморальної організації громадянського суспільства — повна натяжка. Закрите, непублічне, позаправове угруповання ніколи не могло бути тим, що називається громадською організацією, як і не може бути підведене під поняття громадянського суспільства.

З цього погляду, намагання політиків об’єднати й залучати до об’єднань людей виключно моральними пасажами, можливо, й досягне тимчасової мети. Але ця мета лежить значно ближче до нашого минулого, або, сказати б, — до сьогодення нашого північного сусіда з його практикою закриття некерованих НУО, ніж до, сподіваємося, нашого майбутнього.

Є й третя, найбільша загроза. Це протилежна довгій європейській історії виховання гідності громадянина українська традиція. Традиція, швидше, чекати благ від доброго, але справедливого провідника, ніж виборювати незалежність від начальника для вільної праці на свою користь. Це традиційно інше саморозуміння, ніж те, що на Заході становить прописну істину: індивідуум не одержує права від держави, він, за власною природою, має невід’ємні й незаперечні права, яких ніхто у світі не має права в нього відібрати. Це, нарешті, інше розуміння власної гідності, яке й робить тебе громадянином: не чини нічого такого, чого б ти хотів, аби не чинило начальство. Якщо, як свідчить соціологія, більше половини громадян (52%) вважають, що найчастіше корупція — це виправданий шлях вирішення питань (дані опитування 2007 р. за проектом «Гідна Україна»), важко говорити про громадянську гідність, отже — про громадянське суспільство. То що, знову повертатися до проголошення моральних сентенцій, скочуючись у порочне коло?

Я вже казав, що у справі громадянського суспільства країна починає з кінця новітньої історії. У таких випадках важко сподіватися відтворити із самого початку історичний шлях європейського громадянства. Втім, цей шлях завжди завершувався дією лідерів націй. А ті, хто проголошував перші в історії біллі про права, і не гадали, що можна не дотримуватися кожної їх літери.

Хоч би як клялися наші політики в любові до ідеалів демократії, вказані загрози громадянському суспільству існують і існуватимуть доти, доки країна не візьме на озброєння свідому політику створення відповідних умов для його розвитку. Ця політика, як найжорсткіший припис, має включати у себе дотримання «букви» права самими політиками. Лише після того можна бути циніком, стверджуючи: які виборці, такі й обрані. Сьогодні ми констатуємо: такої політики не дотримуються навіть ті, хто має сміливість називати себе демократичною більшістю.



* * *


Якби припустити, що в Україні знайшовся геніальний художник, здатний, скажімо, як свого часу Сальвадор Далі, показати нам нас сьогоднішніх у дзеркалі символічного малюнку, — він мусив би намалювати щось під назвою «Передчуття громадянського суспільства». Можливо, частково картина б відповідала традиційному опису відомого оригіналу: «Вся центральна частина картини зайнята незвичайною конструкцією з рук та ніг українських політиків. Споруда ніби висне над традиційним для цього маляра низьким горизонтом. У картині домінує фрагмент жіночого тіла. Горло жінки стиснуте вузлуватою рукою. Внизу на землі розсипані варені боби. Художнику вдалося знайти цей вдалий образ, який вказує на невиразність цього суспільства». Але наш вдумливий митець мав би завершити свій малюнок не так, як славетний автор, малюючи на низькому горизонті одну маленьку людину, а інакше: «Позаду покрученої руки на всьому обширі ми бачимо багато розрізнених груп маленьких людей, які впевнено наближаються до центру картини».

Помаранчева революція була лише прототипом громадянського суспільства. Громадянське суспільство в Україні — попереду.









Повернутися до головної сторінки