Є. Бистрицький. Політична філософія посткомунізму: горизонти методології // Політична думка. — 1995. — №1. — С. 3-12.

Головна         рус.         eng.





Євген БИСТРИЦЬКИЙ

ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ПОСТКОМУНІЗМУ: ГОРИЗОНТИ МЕТОДОЛОГІЇ



Періоди значних суспільно-політичних зрушень завжди супроводжують (їм передують або їх увінчують) трансформації у політичній філософії суспільства. Під такою слід розуміти не тільки "вторинні продукти" раціоналізації у вигляді численних соціальних теорій та наукових систем, а й ті форми масового самопереживання й самоусвідомлення людей (життєві уявлення та поняття), на яких тримається легітимність усього масиву їхнього колективного буття, тобто вільна визнаність соціальних інститутів та очікування певних суспільно-політичних змін та подій. Очевидно, що спершу в повсякденній практиці відносин і самовідношення накопичуються справді тектонічні — латентні, невидимі — зрушення плину історії. У різні часи вони раптово прориваються на поверхню політичного життя катаклізмами революційних перетворень суспільства, що, своєю чергою, мають бути описані, теоретично осмислені і пояснені.

Перший крок на шляху масового усвідомлення й публічного обговорення — намагання створити соціальні умови для пробудження особистості (горбачовська "гласність" на тлі так званої брежнєвської "доби застою") — неспростовна ознака соціально-економічної кризи "комуністичного проекту", а відтак був лише першим виявом глибинних зрушень. Руйнація берлінського муру і водночас — муру мовчання маленької людини "великого" радянського народу призвела до публічного проговорення всіх латентних індивідуальних і колективних настроїв, бажань, жадань та очікувань, які складають реальне підґрунтя суспільної легітимації політичного ладу, політичної влади та політичних інститутів. Тому зміни, що за цей період сталися у мові, публічному дискурсі, на рівні мас-медіа мають визначальний характер, є інституціональним закріпленням сутнісних перетворень всієї політичної сфери суспільства.

Великого значення у зміні системи політичної легітимації в посткомуністичну добу набуло переживання людьми власної національно-культурної ідентичності. Політична філософія та практика легітимації посткомуністичної влади нерозривно зв’язана із постійною увагою до питань етнічної ідентифікації, національної культури, націоналізму.

Суспільна ідіосинкразія до радянської більшовицької ідеології і разом з тим до політичної теорії класичного марксизму вивільнила мислительний простір. Він став заповнюватися або скоростиглими перелицюваннями старих підручників з політичних знань ("наукового комунізму", "історичного матеріалізму"), або "теоретичними" пошуками "самобутнього", національного "третього шляху" у прийдешнє, або несистемними, зовнішніми запозиченнями термінології західної політичної філософії і науки ("демократія", "парламентська система", "правова держава", "громадянське суспільство" й т.ін.). Усе це вказує на необхідність принципово іншого осмислення досвіду посткомунізму.




Політичний проект Модерну


Починаючи з Нового часу (часу Модерну), доби буржуазних революцій, усвідомлення історично визначальних незбігів між, як звичайно, свідомими (цілераціональними) суспільне значущими діями та вчинками людей ("розумних істот") та непередбачуваними в жодному свідомому намірі наслідками їхнього спільного, колективного життя (як "політичних тварин") сформувалося в класичний (модерний) тип соціально-політичних теорій, взагалі політичної філософії, її визначальна особливість (закладена вже часом Модерну в суспільно-історичну генезу політичної науки) полягала у тому, що політична теорія від початку спрямовувалася на вирішення подвійного завдання. Перше, виявити раціональну структуру — сутність, загальний закон — соціальних рушійних сил і катаклізмів. Друге — створити таку систему політичного знання, політичних ідей (ідеологію), на основі якої можна було 6 надати колективним формам людського життя належної цілераціональності, свідомої передбачуваності. Відоме якраз з цієї доби гасло "знання є сила" у політичній теорії тогочасних філософів відкриває свій справжній смисл тотальної волі до влади у формі проективного панування над суспільством на засадах раціонального контролю. Виникає система універсальних (світоглядних) упереджень, найзагальніших припущень, на яких ґрунтуються всі подальші емпіричні судження про побудову світу в цілому і, зокрема, про закономірності суспільного життя, чинники його розвитку та можливості його наукового осягнення. Стрижень такої системи припущень, що її ми будемо називати проектом Модерну, складає припущення щодо історичного розвитку. Йдеться насамперед про розуміння історії як прогресу у самосвідомості людства, про ідею емансипації через прогрес Розуму, науки (або суспільну дію, скеровану науковим знанням — марксизм), а також про досягнення на цьому шляху максимального — матеріального та духовного — добробуту (1). Це ідейне підґрунтя (починаючи зі Спінози, Гоббса, мислителів Просвітництва й до Геґеля, Маркса, Конта, Спенсера і далі, при всіх відмінностях останніх, визначає засади політичної думки — політичну онтологію проекту Модерну. Саме крах останнього посткомуністична "політична людина" переживає власним досвідом як руйнацію передовсім ідеології та теорії раціонально-свідомої (науково-планової) організації суспільно-політичного буття людини.




Предмет філософії посткомунізму


Сьогодні серед представників політичної теорії стало загальником розуміння того, що разом з епохальними змінами 1989 і 1991 років склалася нагальна потреба проекзаменувати наново фундаментальні передумови, поняття та теорії сучасної політичної науки, а також спроби останньої визначити природу та власні форми політичного життя (2). Більш того, є всі підстави стверджувати, що йдеться не лише про зміни у сфері професійно самодостатньої суспільної думки — політичної науки, а й про універсальні зміни смислових орієнтирів та способу організації сучасного (філософського) мислення взагалі, що не випадково збігаються у часі з "посткомуністичними революціями" у Центральній та Східній Європі. Політика, право, держава та мораль, етика — ці інститути спільного життя людей опинилися сьогодні у фокусі філософської уваги.

Ці видимі зрушення у визначенні центральної предметної сфери філософського мислення мають таке саме принципове значення, як орієнтація філософії, починаючи з Нового часу, на норми та ідеали науковоприродничого пізнання, канони й правила пояснення Природи, вироблені математичним експериментальним природознавством, у тому числі й в галузі науки про суспільство (Фр. Бекон, Декарт, Гоббс). Нагадаймо, що у Маркса і Енгельса якраз йдеться про науковий комунізм та матеріалістичне (наукове) розуміння історії саме тому, що, на їхню — типово модерну — думку, за об’єктивністю пояснення соціальних явищ останні мають дорівнювати вимогам пояснення Природи природознавчими дисциплінами. На інших засадах ту саму загальну настановленість на наукове пояснення соціальних явищ культивував у нашому столітті логічний позитивізм.

Теперішня увага до політики як універсального способу організації суспільного життя, що сягає античного "полісу", має засадниче значення для філософсько-гуманітарної думки. Переміщення "політики" у центр уваги суспільствознавців дорівнює відкриттю вольового підґрунтя різних форм людського самовизначення у світі, що його здійснили Шопенгавер та Ніцше, спираючись на романтичну революцію у культурі (мистецтві, музиці, світогляді в цілому) XIX століття, безпосередньо зв’язану із національно-визвольними рухами європейської "весни народів", національного пробудження. Поворот до політичного життя є не менш значущим, ніж відкриття Гуссерлем засадничого значення досвіду повсякденності, "життєвого світу" {Lebenswelt) для осмислення людиною всіх, передусім суспільних, явищ, що дало відгалуження у феноменологічну соціологію (А. Шюц, а також у 60-ті — 70-ті роки Д. Сільверман, М. Філіпсон та ін.). Сьогоднішнє "відкриття" політики методологічно є не менш значущим, аніж відкриття принципів герменевтичного розуміння явищ культури (Дільтей, Гайдеггер, Гадамер). Останнє відштовхувалося від визнання специфіки гуманітарного пізнання у галузі історико-філологічних дисциплін або так званих наук про культуру (Geisteswissenschaften або Moral Sciences). Посткомуністичні трансформації суспільства й закономірне висунення на перший план інтелектуального життя широкого комплексу саме політичних питань наочно демонструють, що політична філософія набуває значення фундаментальної парадигми для визначення смислових орієнтирів сучасного теоретичного мислення в цілому, соціального пізнання зокрема (3). Проте посткомуністичну тематизацію політичного життя (а можливо, й взагалі увагу сьогоднішньої філософської думки до політики) не можна пояснити тільки простим запозиченням та накладанням пояснювальних схем, вироблених названими попередниками. Вже не кажемо про інерцію старих навичок спрощеного тлумачення політичних проблем у термінах так званого класового аналізу (підходу).

Сама ситуація посткомунізму — це зримий наслідок тих невидимих соціокультурних зрушень у суспільстві, що Їх важко чи взагалі неможливо описати за рецептами класичних соціально-філософських теорій.

За всієї складності цих питань одне лишається очевидним і безсумнівним. Посткомуністичні трансформації вказують насамперед на зміни самих основ ідентичності та соціальної когерентності (4) політичних спільнот, характеру політичної сув’язі людей. Місце моністичної, універсальної за критеріями належності (до "єдиної соціально-економічної формації" — "соціалізму, реального соціалізму, комуністичного ладу", "братньої багатонаціональної сім’ї народів", "соціалістичного табору" тощо) системи ідентифікації та тотально-нівелюючого за соціально-економічними і правовими параметрами політичного режиму ("соціалістична рівність людей", так звані "безкоштовні" медична допомога, освіта, розподіл житла та ін., "соціалістична законність") заступив новий суспільний агрегат. Він може бути адекватно описаний у поняттях немодерного світобачення.

З одного боку, це розпад, крах великої системи політичної ідентифікації та когерентності (Радянського Союзу, соцтабору, комуністичного світогляду, ідеології) або, за Льотаром, делегітимація "великих нарацій спекуляції та емансипації" (5). Ці руйнації відбуваються разом з деструкцією реальності і (водночас) ілюзії існування простого, гомогенного суспільного цілого на засадах свободи, рівності, братерства, спрощено витлумачених у практиці більшовизму. З другого боку, це поява на терені колишнього СРСР нових політичних спільнот — посткомуністичних країн. їхня цілісність, ідентичність та проблеми самовизначення так само потребують некласичних, немодерних за своєю сутністю засобів опису та розуміння, як і визначення їхніх політичних — геополітичних, геоекономічних — зв’язків у мінливій взаємодії сучасних націй, культур, цивілізацій.




Неадекватність традиційних філософсько-методологічних уявлень


Немодерність політології посткомунізму не означає, проте, самодостатньої термінологічної революції, радикальної заміни традиційної логіки теоретичного опису зверненням до якихось невідомих методів політичних досліджень. Ситуація посткомунізму вказує на єдину, але принципову зміну у політичній картині світу — на нову констеляцію вже наявних філософсько-методологічних підходів для адекватного опису посткомуністичного політичного досвіду. Уже за способом свого "плюралістичного" нагромадження та існування він (досвід) не може бути редукований до моністичної універсальної схеми пояснення.

Але таке постійне тяжіння до своєрідного "методологічного соліпсизму" одного підходу щоразу знаходимо у сучасній політологічній літературі як на Заході, так і на Сході. Так, часто-густо використовують термін "посткомунізм" для простої номінації перехідного стану від попереднього — радянсько-комуністичного — суспільства (політичного режиму) до "нормального", демократичного способу організації суспільного життя. Тобто відмовляють цьому поняттю у самостійному, позитивному значенні. "Посткомунізм", мовляв, є тільки перехідна невизначеність шляху від одного визначеного стану суспільства ("комунізму") до другого — сучасних розвинутих суспільств.

Або вважають, що "посткомунізм" — це назва випадкової мутації комуністичного суспільства, невдалий, суб’єктивний, тобто незакономірний досвід руйнації хоча й недовершеної, але в ідеалі життєздатної соціально-економічної системи (О. Зінов’єв). Подібні погляди настільки виправдані, наскільки вони дають змогу критично подивитися на посткомуністичний світ у цілому, тобто зрозуміти, по-перше, що "комунізм" має безперечні історичні досягнення і заслуги. Що, по-друге, надто безоглядна критика його соціальної спадщини переважно має патологічний та саморуйнівний характер. І, по-третє, що й сучасні форми ліберально-демократичного устрою у так званих розвинутих країнах Заходу мають власні і досить суттєві соціальні вади, через що безмежна ідеалізація їх у посткомуністичній свідомості політичне (і політологічне) небезпечна.

Зрештою, такий підхід все ж таки не виправдовує себе. Ситуація (і поняття) посткомунізму має бути осягнена не тільки як назва перехідного стану сьогоднішніх пострадянських суспільств. Посткомунізм — це загальна ситуація (і поняття) переходу від однієї доби політичної організації суспільного життя до іншої, посткомуністичної, немодерної доби у розумінні суспільства та його політичної практики. Посткомунізм можна зрозуміти лише у контексті універсальних змін політичного світобачення, що супроводжуються делегітимацією класичних політичних ідеалів та упереджень, з одного боку, та пошуками немодерних пояснювальних, пізнавальних методів — з другого. Ті, хто вбачають у понятті посткомунізму лише зручну назву для соціальних викривлень, намагаються критично оцінити сучасні перетворення у горизонті традиційних уявлень про довершене — чи комуністичне, чи західне — демократичне суспільство. Вони керуються типово просвітницьким упередженням: якщо дійсність не збігається з ідеалом, теорією, то тим гірше для дійсності. Так чи так продовжуючи цю класичну перспективу міркувань, нею духовно живляться відроджені лави комуністів і певної частини соціалістів у посткомуністичних країнах.

Інерція того, що зветься "проектом Модерну", зберігається й у новітніх, скоростиглих політологів з посткомуністичних країн. Вони, орієнтуючись на кон’юнктуру доби посткомунізму, прагнуть якнайшвидше знайти заміну скомпрометованому й через те неконкурентоспроможному марксизмові в іншій за змістом, але типово тоталітарній політичній теорії-ідеології. Таку "реідеологізацію" можна спостерігати нині у посткомуністичних країнах на прикладі радикально націоналістичних рухів і партій.

Тяжіння до класичних пояснювальних схем має реальні підстави. Головна з них (крім суб’єктивної звички) — це збереження старих форм політичного й економічного життя у процесі посткомуністичних перетворень суспільства. Доти, доки зберігається певний господарчо-економічний, морально-правовий, світоглядний у цілому потенціал минулої соціальної форми ідентифікації та самоусвідомлення людей, посткомуністичне самовизначення нової реальності існуватиме переважно за рахунок критики "комунізму", що її можна назвати посткомуністичним нігілізмом.

Посткомуністична свобода — це свобода у специфічному розумінні свободи звільнення від старого без наявності достатньо визначених суспільних ідеалів та регулятивних ідей. Тому прагнення усталеності в посткомуністичну добу переважно реалізуються в усталенні проміжних, перехідних, взагалі ситуативно випадкових форм і норм суспільного життя, з характерними для них постатями ситуативних лідерів, "раптових" політиків та політологів, а також численними міфами та суспільними симулякрами, кримінальним бізнесом, авантюрним капіталом.

"Посткомуністична революція" принципово відрізняється від своїх історичних попередників — революції 1917 року або буржуазних революцій минулого. Її фундаментальна невизначеність ховається, зазвичай, за нищівними оцінками комуністичного минулого, виробленими політичним дискурсом, мас-медіа, мовою та літературою доби "гласності". Проте цей посткомуністичний нігілізм аж ніяк не можна назвати радикальним. Тим часом за радикальним фасадом слів та гасел на кону політичної публічності та боротьби ніби зненацька "спалахують" лідери, добре озброєні усіма навичками та прийомами старої комуністичної номенклатури. Прихильність цієї посткомуністичної старої-нової номенклатури до адміністративного господарювання лише вкрай посилюється поєднанням в її руках і влади, і власності, породжуючи специфічні форми того, що можна назвати "локальним квазітоталітаризмом". Він ґрунтується на "указах-командах", на маніпуляції величезними державними коштами, на спонтанних, рефлекторних політичних та господарчих діях всередині країни та на міжнародній арені. Усе це створює умови для відтворення — уже на рівні теоретичного осмислення політичних рефлексів посткомунізму — здавалося б, зужитих методологічних схем.

Одна з них безпосередньо сягає класичного волюнтаризму XIX — XX століть. Зміна основ суспільної ідентичності за умов посткомуністичної невизначеності насправді обертається пошуками "граничної підвалини" (Letztbegrundung), роль якої перебирає на себе "етнонаціональна ідентичність". Тією чи тією мірою орієнтацію на різні форми етнонаціональної спільності в посткомуністичну добу можна спостерігати на всьому просторі Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Сходу, символом чого може служити постать Єльцина під російським трикольором на танку. В Україні пошуки нової, етнонаціональної ідентичності й суспільної когерентності здебільшого відтворюють ідеологію класичного українського націоналізму (починаючи з М. Міхновського та Д. Донцова) разом з традиційним для нього уявленням про владу як тотальну волю нації до родового (етнокультурного) й на цьому ґрунті державницького самоствердження. Усталена картина посткомуністичного суспільства постає в традиційних поняттях вольової цілісності нації, родової (етнічної) ідентичності, спільності політичних дій під гаслами єдиної "національної ідеї".




Посткомуністичний досвід: пошуки методології


Теперішнє використання в політиці ідейного фонду класичного волюнтаризму заважає зрозуміти надзвичайно важливу трансформацію феномена націоналізму посткомуністичних часів, її очевидна своєрідність полягає у тому, що націоналізм, який став підґрунтям посткомуністичної ідентичності великих людських спільнот та первинним чинником їхньої легітимації як незалежних країн на терені колишнього СРСР, виявився некласичним. Сьогоднішній націоналізм від початку не збігався з його модерним філософським обґрунтуванням та з тим, як би його хотіли витлумачувати радикальні націоналістичні рухи та партії. Передовсім національна ідентичність сприймалася не в перспективі тотального примусу з боку загальної — родової — волі, а як вільний та спільний волевияв різних за етнонацюнальними спрямуваннями спільнот.

Головний напрям посткомуністичних перетворень суспільства, зв’язаний передовсім з ідеєю звільнення від тоталітаризму, викликав до життя регіональну культурну плюралізацію суспільства. Посткомуністичний націоналізм надав ідейне підґрунтя визнанню множини ідентифікованих на культурно-регіональних та етнокультурних засадах спільнот у кордонах однієї посткомуністичної держави (в Україні — це Захід, Схід та Південь України, Крим), тобто надав ідеологічне озброєння зіткненню багатьох політичних воль (ідентичностей) до самоствердження.

Традиційно інтеракція різних соціокультурних світів — "форм життя" (інколи йдеться про різні цивілізації) — осмислювалася за допомогою методології, що була вироблена в рамках пізнавальних та світоглядних пошуків філософської герменевтики (Дільтей, Гайдеґґер, Гадамер, Рікер та ін.). Зрештою, теоретично проблема міжлюдської єдності та колективної ідентичності, або в специфічно філософській термінології — досягнення інтерсуб’єктивного розуміння, з погляду герменевтичного підходу, має, хоча й не "абсолютне", вирішення. Зіткнення мов, символічних засобів, різних систем цінностей та норм у принципі вирішується за такого підходу хоча й через, сказати б, ментальні конфлікти, але у процесі інтерпретації чужих, іншокультурних значень. За основу їхньої можливої "злуки" береться поле смислів, своєрідна міжнародна мирна конференція в ідеальному палаці, вибудуваному із різних духовних (moral) значень, теоретичних методів (перекладу, розуміння) й інтуїтивно-емоційних "методів" (емпатії) взаємоузгодження, діалектичного примирення різних інтерпретацій.

Проте посткомуністичний кривавий досвід міжнаціональних війн, жахливої міжетнічної різанини (згадаймо лише територію колишньої Юґославії, Нагірний Карабах, Чечню) унаочнює той стан, коли йдеться вже не про зіткнення, конфлікт інтерпретацій (П.Рікер). За політичними ухвалами та військовими діями посткомуністичної доби ховається, тобто за Г. Уеллсом, справжня "війна світів", або конфлікт політичних антологій. На яких методологічних засадах його можна теоретично осмислити? У якому напрямі шукати можливих політичних розв’язань цих кривавих зіткнень, що знаходять сліпе натхнення в очевидно некласичних націоналістичних уявленнях? Некласичних, немодерних тому, що йдеться про конфлікт "локальних нарацій" — етнонаціональних систем ідентифікації та когеренції, хоча й у цьому обмеженому кордонами власної "історичної території" варіанті відтворюються тоталітарні схеми політичного мислення та політичної дії.

За таких умов раціонально аргументована комунікація, вироблення традиції відкритого політичного дискурсу стають необхідними для позитивної динаміки політичного процесу.

Поряд із масовим соціально-психологічним мотивом посткомуністичних трансформацій — бажанням творити життя за зразками розвинутих західноєвропейських країн, існує важливий мотив пошуків у власних (українських) правових, політичних, етичних, державницьких традиціях. Важливо, що тривають пошуки можливих зразків або корелятів західноєвропейської демократії (громадянського суспільства і правової держави), взагалі норм цивілізованого та впорядкованого суспільного буття. Тому традиція західноєвропейської соціальної філософії — від Гоббса, Берка, Руссо, Канта, Геґеля й до Апеля, Хабермаса, Роулса й багатьох інших — є одним із важливих світоглядних джерел в умовах посткомуністичної невизначеності. Крім того, вона дає змогу точніше визначити необхідні регулятивні ідеї суспільних трансформацій — бажані горизонти можливого розвитку, уже сьогодні критично аналізувати становлення посткомуністичного політичного дискурсу та нової комунікативної спільноти з їхніми специфічними ознаками. Разом із прилученням до цієї філософсько-світоглядної традиції (що призвела в ході історичної практики до усталення сучасних типів розвинутих західних демократичних суспільств) політологія посткомунізму отримує концептуальні засоби для наукового дослідження широкого комплексу питань. Це правові, етичні питання, такі, як питання (комунікативної) етики міжнаціональних та міжетнічних відносин, взаємовідношення права, політики і моралі, етики відповідальності, глобально-екологічні проблеми.

Проте вже за першого зіставлення філософсько-соціологічних образів, розвинутих сучасною комунікативною філософією, виявляється, сказати б, неповний збіг окресленої нею політичної онтології та політичної дійсності посткомунізму. Посткомуністичний політичний дискурс не може бути зведений без серйозних для теорії втрат лише до горішнього шару політичної взаємодії людей, тобто до їхніх політичних відносин з досить чіткими ознаками впорядкованості, нормованості, комунікативної раціональності взагалі. Досвід політичної гри, що супроводжувала процес унезалежнення східноєвропейських країн в останні роки, виборювання різними політичними партіями місця у суспільстві — всі ці та інші посткомуністичні політичні реальності унаочнюють цей висновок.

Йдеться про те, що під політичними відносинами замало розуміти комунікативні дії, що підкоряються правовим, етичним нормам — нормам та цінностям так званої політичної культури. Між іншим, тема "політичної культури" набула прямо-таки патологічної популярності серед посткомуністичних політологів як найнебезпечніше коло сентиментальних міркувань про те, як мають себе поводити ідеальні, "справжні" політики та владники і що їм слід знати. Вони ж залишаються такими, якими є. Саме їхня політична поведінка, вчинки та дії, так само як їх масове визнання як влади з боку виборців, вказують на існування позараціональних, таких, що не аргументуються в політичному дискурсі, а існують як передумови (presupposition) культурно-історичних переживань, екзистенційних настановлень, колективних "німотних" політичних волінь і рішучості мітингових натовпів.

У посткомуністичній літературі набув широкого визнання мотив пошуку культурно-історичних "архетипів" політичної організації тих чи тих націй, народів, спільнот, коли, скажімо, знаходять прямі історичні паралелі між "царем Борисом" та "сьогоднішнім царем Борисом" (Годуновим та Єльциним). Або у героїчному міфі про запорозьку вольницю розшукуються "вічно притаманні" українцям "принципи демократії". Ці, можливо, наївні, спрощені засобами масової інформації приклади відчуття певної позараціональності політичного життя вказують на безперечну актуальність врахування та теоретичного аналізу екзистенційно-вольових шарів політичного дискурсу, людської комунікації взагалі. Тому поєднання досвіду теоретичного (політологічного, філософського) аналізу раціональної організації сучасного "поліса" з постмодерним досвідом екзистенціально-вольової плюралізації суспільства та його найновітнішим "збиранням" (когеренцією) на нових, ще мало відомих засадах — перспективний напрям політології посткомунізму.

Перспективи становлення аргументативного дискурсу в посткомуністичному просторі залежать від рівня суспільної раціональності. Йдеться насамперед про раціональність політичних дій на всіх головних напрямах посткомуністичних перетворень суспільства. Тому важливим завданням політичної науки посткомуністичної доби є максимально критичне прояснення "вторинних" ідеологічних нашарувань, неоромантичних відтворень старих суспільно-політичних міфів, численних нових ілюзій, політичного мрійництва, примітивних гасел і понять, позбавлених реального сенсу. Адже саме вони здебільшого замінюють людині посткомуністичної доби усталені форми життя й світорозуміння в кризових умовах соціальної (й смислової) невизначеності, перетворюючись таким чином на численні симулякри.

Посткомуністичні симулякри, тобто реальність, яка виникає у вивільнених від державної цензури потоках масової інформації, тиражується телебаченням, пресою, літературою з часів "перебудови" та "гласності". Це смислова і буттєва реальність, якою насправді живуть та живляться люди. Її практично неможливо поцінувати через брак об’єктивних критеріїв для відокремлення в ній істини від неістини, дійсності від нав’язаної інтерпретації фактів та подій засобами TV, радіо, пресою. Симулякри дедалі більше структурують політичний дискурс сьогодення. Наприклад, це харизми, очевидно, не найкращих за своїми політичними та людськими якостями перших президентів нових східноєвропейських країн. До них так само належать образи "демократії", "підприємництва", "приватизації", "талановитих молодих економістів" та "старих досвідчених керівників", "чесних депутатів" — перелік можна продовжувати безконечно — образи, що витворюють нову посткомуністичну політико-смислову реальність. Ступінь їх дійовості безпосередньо залежить від рівня політичної наївності населення (запозиченої від часів компартійного диктату) і разом з тим од міри відчуження людей від керівних верств, їхню химерність, хибність доводить час, природно-історичний плин подій. Зважаючи на це, політична думка посткомунізму може бути позитивно продуктивною, якщо провадитиме критико-аналітичну діяльність, спираючись на визнану методологію аналітичної філософії, методи прояснення мови та дискурсу посткомунізму, а також дослідження тих нових міфологік, що їх створюють посткомуністичні мас-медіа та скеровувана ними масова свідомість.

Події у посткомуністичних країнах, політичний досвід змін не можуть бути адекватно зрозумілими, якщо не розглядати їх у світовому контексті, у широкому горизонті радикальних соціокультурних змін, що й відбивається у наближенні нами понять посткомунізму та постмодерну. Мало того, інший підхід неминуче призводить до відтворення старих теоретичних уявлень за нових соціально-політичних обставин, породжуючи догматизм та фантоми.




Як можлива політична теорія посткомунізму


Відмова від класичних пояснювальних принципів та схем порушує питання про можливості створення систематичного політичного знання, вироблення когерентної політичної теорії, спроможної узагальнити досвід посткомуністичного життя. З цього погляду поняття посткласичності, постмодерну взагалі ставлять під сумнів поняття системності, цілісності, гомогенності, роблять сумнівними як звертання до наявних методів соціально-політичних досліджень, так і саме поняття методу — знаного шляху для досягнення певного знання — фундаментальну засаду модерної думки. Головний висновок щодо посткомунізму полягає у тому, що політичне мислення сьогодні вплетено в повсякденну практику суспільства. Йдеться не лише про надзвичайну політизованість масової свідомості. Йдеться про те, що теорія посткомунізму вже не може, як це намагалася зробити класична суспільно-політична думка, бути відстороненою від практики політики, від практики влади й боротьби за владу — як окрема, ідеальна система думок та політичних абстракцій. Разом із посткомуністичною невизначеністю існують ситуації, коли політична думка працює для того, щоб визначити можливі норми й встановити правила того, що, говорячи словами Ж.-Ф. Льотара, тільки ще буде створено, але вже як усталене. З цього погляду посткомуністична практика політичної теорії є цілком перформативною, тобто практикою політичного дискурсу усталення. Політична думка за допомогою всіх наявних методів аналізує можливі моделі суспільного розвитку — в умовах того, що ми назвали посткомуністичною невизначеністю — й тим самим безпосередньо входить до текстури політичних подій.

У сучасній гуманітарній, соціально-політичній, зокрема, науці поняття перформативного речення (performative sentence) й перформативної дії широко використовуються для аналізу таких ситуацій, коли мовленеві дії людей збігаються з утвердженням певних соціальних реальностей. Так, скажімо, вислів політичного лідера про необхідність суспільної зміни дуже часто може означати саму цю зміну, як ми це бачили за часів М. Горбачова — його утвердження "гласності" у ті часи водночас усталювало певну свободу слова, отже, інший тип політичного дискурсу.

Ідея перформатива як акта юридично-політичного усталення розвинута Ж. Деррідою на прикладі американської Декларації незалежності. Декларація самим фактом прийняття її "представниками Сполучених Штатів Америки, що зібралися на Генеральний конгрес", "містить водночас дві дискурсивні модальності... опис та повеління (керуватись цим документом. — Авт.), факт та право" (6). Зауважимо, що посткомунізм, на відміну від усталення такої довготривалої традиції американської демократії, є не чим іншим, як добою різних типів та форм усталення найрізноманітніших за формою та значенням суспільних інститутів та структур, про жоден (жодну) з яких не можна впевнено говорити у перспективі майбутньої тривалості.

Так само, як у перформативних реченнях поєднуються форма і зміст, об’єктивний опис і намір, позитивна інформація й акт усталення, політична теорія посткомунізму збігається із фактами усталення. Але це не усталення "нового" в сенсі модерного, а усталення цивілізованих форм суспільно-політичного життя, залишаючи простір невизначеності (плюралізм форм поведінки та дій) для свободи людини, що полишила світ повної політичної ясності у комуністичному минулому.

Ми вживаємо поняття "усталення" замість (не в сенсі) "становлення". Традиційне розуміння того, що відбувається сьогодні, через поняття становлення містить у собі загрозу підміни класичним (геґелівсько-марксистським) уявленням про лінійну послідовність подій, ідеєю невпинного історичного поступу очевидної "нелінійності", локальної детермінованості політичних дій та подій посткомуністичної доби.

Поширення серед сучасних політиків дискурсу усталення вже само собою визначає інтелектуальну установку, логіку спрямування або нетрадиційну методологію посткомуністичної політичної думки. Вона починає формулювати й усвідомлювати специфіку своїх проблем, виходячи з наявних суперечностей між тим, що проголошується посткомуністичними політиками, "новою" владою та їхньою політичною практикою, реальними результатами посткомуністичних трансформацій суспільства; між змістом гасел, декларацій, виступів, програм і нормотворчих документів та їхніми справжніми (свідомими чи несвідомими) намірами, їхньою політичною волею та її спрямуваннями (що так чи так випливають з характеру політичних дій).

З повного нерозуміння, неприйняття цього факту незбігу політичного планування з реальним, плином політичних подій, нереалізації немовби найкращих задумів, власне, й розпочинається справжній відлік посткомуністичної доби як такої. Так, скривдження політичних проектів реформування СРСР ("нового союзного договору") складає стрижень останніх міркувань М. С. Горбачова (7). Але за рамками трагедії комуністичного "короля Ліра", ошуканого "близькими людьми", слід бачити настання іншої доби, у дзеркалі якої моральні звинувачення та оцінки замість справжнього розуміння мають вигляд у кращому разі політичне наївних.

Посткомуністичній добі притаманний не просто разючий розрив між ідеологією та дійсністю, суспільною теорією та практикою, що ми можемо спостерігати у всіх тоталітарно-просвітницьких політичних програмах минулого, надто ж доби "комунізму". Політичний дискурс усталення принципово вирізняється тим, що можна назвати постійним практичним незбігом ідеальних політичних намірів та форм і результатів їхньої реалізації. "Хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди!" — цю максиму, що вийшла з вуст відомого російського політика, можна зробити епіграфом до посткомуністичного дискурсу усталення. У її українському варіанті, явленому світові колишнім президентом — "Маємо те, що маємо", — звучить пряма констатація незалежності (навіть від тих, хто діє) політичної "логіки намірів" — прихованих або несвідомих політичних вольових мотивів і відповідно неочікуваних для самих акторів політичної гри результатів їхньої реалізації від "логіки знань" — продуманих політичних програм, "обґрунтованих" шляхом парламентських обговорень та проведених у дискусійних сутичках ухвал і т.ін.

У всіх цих випадках реалізації посткомуністичного дискурсу усталення маємо справу з постійною перформативною суперечністю нереалізаціі того, що встановлюється у самому політичному дискурсі, у політичній дії. Ця постійна політична невизначеність на всіх рівнях суспільного життя і є найголовнішим заохочувачем посткомуністичної політичної думки.

Звідси й випливають особливості теоретичного спрямування політології посткомунізму. Йдеться передовсім про необхідність постійного пояснення та прояснення політичної практики посткомуністичних перетворень.




* * *


У перехідну добу посткомуністичної невизначеності є цілком закономірними світоглядні та суспільствознавчі — філософські, політологічні, соціологічні, соціально-гуманітарні взагалі — пошуки смислу і знання, очікування, майже за Шевченком, "апостола правди і науки". Якщо завдання політичної думки сьогодні не розуміти як задоволення номенклатурної (або неономенклатурної) потреби у "науковому" поясненні для впровадження ще однієї ідеології тотального "керування" суспільством, то стає у нагоді відомий висновок про те, що немає нічого кращого за добру теорію. Теоретичні розвідки політології здійснені лише у перспективі розуміння посткомуністичного досвіду як частини великого цілого — світових суспільно-політичних та культурних трансформацій. Політична незалежність посткомуністичних країн не є запізнілим наслідком чи затриманим рефлексом історії, — виправленням несправедливості минулих часів — створенням самостійних національних держав, їхня незалежність — продукт найсучасніших змін у політичній філософії суспільства й світу в цілому. Це означає, що посткомуністичну добу слід розглядати не тільки як період кризової невизначеності, а й як час усталення соціально-культурних форм життя. Історії відомі подібні великі приклади: ідеї суверенітету народу ("суспільного договору"), розподілу влад, свободи людини ("природного права"), громадянського суспільства й інші прямо чи опосередковано свого часу набули усталення у політичній практиці (конституціях тощо) найрозвинутіших сьогодні країн світу. Тому політична філософія і політична наука посткомунізму мають сенс лише як самостійне, hic et nunc (тут і тепер), на основі власного переживання національно-культурної ідентичності осмислення уроків світової суспільно-політичної думки. Хто не прагне більшого, втрачає все.








Примітки


1. "Я використовую термін модерн для позначення будь-якої науки, що легітимує себе через референцію до метадискурсу, який звернений до відповідної великої нарації, такої, як діалектика духу, герменевтика значення (meaning), емансипація раціонального або працюючого суб’єкта чи створення добробуту". — Lyotard Jean-Francois. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. University of Minnesota Press, Minneapolis, 1991, p.XXIII.

2. Див.: Held David. Editor’s Introduction. In; Political Theory Today. (Ed. by David Held) Stanford University Press. Stanford, California, 1991, pp. 1-2.

3. Див.: Хеффе Отфрид. Политика, право, справедливость. М., "Гнозис", 1994 (1.4).

4. Ми вживаємо поняття когерентності замість традиційних — єдності, цілісності, спільності з метою, по-перше, уникнути можливих конотацій та упереджень, зв’язаних з їхнім традиційним вживанням у контекстах, що вказують на своєрідну модерну перспективу вирішення проблеми, що вже міститься у таких поняттях (можливість досягнення "суцільної", "тотальної", "повної", "довершеної" соціальності). Тому, по-друге, когеренція як поняття, що вказує лише на певне зовнішнє розташування елементів суспільства по відношенню один до одного, є позначкою головної невирішеної проблеми посткомуністичних трансформацій суспільства — проблеми суспільно-політичної організації.

5. Lyotard Jean-Francois. The Postmodern Condition, pp. 37-39.

6. Деррида Ж. Отобиографии // Ad Marginem’93. Ежегодник. М., 1994, С. 181.

7. Див.: Союз можно было сохранить. Белая книга. Документы и факты о политике М. С. Горбачева по реформированию и сохранению многонационального государства. М., 1995, Издательство "Апрель-85" (Горбачев-фонд). — 352 с. (особливо розділи III-VI).








Повернутися до головної сторінки