Є. Бистрицький. Українська ідея, громадянське суспільство, політична нація // Шляхи формування української політичної нації. Матеріали науково-практичного семінару. — Ужгород, 1996. — 2 квіт. — С. 5-10.

Головна    

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ, ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ

Євген БИСТРИЦЬКИЙ — завідувач відділом Інституту філософії НАН України, доктор філософських наук, редактор відділу політики і культури та філософії політики журналу "Політична думка"

Кожне, без винятку, питання нашого з вами українського сьогодення, навіть з розряду тих, що є мінімальною потребою невибагливого приватного життя — отримати зароблену платню, просто вижити, не кажучи вже про загальне примирення з розповсюдженим діагнозом соціально-економічної кризи, — всі вони мають в основі найнагальнішу для вирішення проблему. В повсякденні вона розуміється як навколишнє безладдя, як дезорганізація суспільного життя, як, нарешті, наболіла потреба навести хоч будь-який порядок. На політичній горі її відчувають також — вже як необхідність прискореного прийняття нової Конституції, тобто головного політичного закону організації співжиття людей. В цілому вона — ця найзагальніша проблема — має точну назву, так само, як і мету: політичної організації сьогоднішнього українського суспільства. В цьому сенсі ми говоримо про шляхи формування української політичної нації. Але, на відміну від немовби очевидного сьогодні поняття нації, розмова про політичну націю залишається з різних причин проблематичною або просто неприйнятною.

Найзагальніша з них полягає в складностях визначення поняття політичної нації. Коли робиться наголос на політичності національної спільноти, то йдеться насамперед про особливості національної сув’язі як політичного об’єднання людей. Політичне — похідне від політики. Є сенс тлумачити політику не у дусі нав’язливого на зубах "мистецтва можливого", ані навіть як пласке повторення її визначення як "концентрованого виразу економіки".

Біля самих витоків поняття політики остання розглядається у максимально широкому сенсі бажання та вміння жити разом у "полісі". За Арістотелем політичне співтовариство (спільнота) передбачає розподіл \6\ почестей, майна та всього іншого, що може поділитися між співгромадянами певного державного ладу (устрою). Тобто йдеться не лише про розподіл державної — надбуденної — влади на рівні узагальнено-колективного життя, а і про "мікрофізику влади" — розподіл владних повноважень на право володіння владним майном, навіть "віддаванням собі шани" з боку співгромадян, інакше кажучи, йдеться про особистісне чи то індивідуальне владне самоствердження людини у навколишньому життєвому світі. Політична спільнота — це суспільство, що розглядається під кутом зору розподілу ролей, завдань, переваг чи втрат, що їх відчувають члени суспільства за умови наявності бажання жити разом й що перетворює суспільство у єдине ціле. Якщо опертися на сучасні наукові доробки, то має сенс говорити про політику як закономірності існування та розподілу влади, владних повноважень між людьми, починаючи від рівня повсякденності й аж до складних процесів делегування та розподілу влади між "вищими ешелонами" можновладців.

З цієї точки зору політична нація є спільнотою, що тим чи тим способом вирішила між собою питання розподілу влади, а проблема формування політичної нації є насамперед проблемою становлення певної організації розподілу влади та владних повноважень між людьми.

Найбільшу оприлюдненість, публіцистично-літературну (не в останню чергу — мовну) розробленість, широку пресу у перші роки незалежності отримує національна — українська — ідея. Попри всі можливі тлумачення та розбіжності розуміння, засадничим сенсом національної ідеї є політична ідея державного самоствердження та суспільної консолідації української спільноти — народу, нації — на етнокультурній основі. Остання може тлумачитися в залежності від радикальності поглядів її виразника в широкому діапазоні уявлень — від визначень національної єдності на основі духовно-кровної спільності; спільної історичної долі, традиції, релігії і аж до гасел нагального вирішення питання щодо мовної однорідності та моральнісно насичених риторичних запитань типу "хіба Україна не для українців?"

Проте граничний сенс національної ідеї щодо визначення останніх засад організації (конституції, до речі) політичної української спільноти є максимально \7\ однозначний. Історичне відкриття Донцова якраз і полягає в точному визначенні політичного місця української ідеї (так само всіх інших "національних ідей" XX століття).

Сутність "української ідеї" — за уявленнями наших національних радикалів — в природно-історичній пов’язаності української спільноти однією волею до національно-культурного самоствердження. Тобто засадничий зміст національної ідеї полягає в дополітичному (природно-етнічному) утвердженні суспільної єдності. Говорячи в термінах сучасної політичної філософії, значення національної ідеї полягає у вирішенні проблеми легітимації; у випадку України — узвичаєння нової, посткомуністичної влади, іншого, нового політичного режиму.

Національна ідея є назвою протоправової, протополітичної — природно-історичної — сув’язі людей, їхньої родової (за природою: "грунтом" та "кров’ю") "організації". Зазвичай, можна цим ім’ям називати й сферу політичну — сферу розподілу влади. Але в такому разі національна ідея не є і не може бути поняттям власне політичного шару людських взаємин. її таїна — у вирішенні проблеми легітимації певної влади. Опертя будь-якої влади лише на "національну" ідеологію є позаправовим — тому, що в такому випадку зникають зовнішні критерії оцінки, розсуду, істини, відповідність справедливому розподілу влади. Акт легітимації (її основа — національні переживання) ототожнюється з політичними діями розподілу влади, що вимагають оцінки та розсудливості. "Роблю, що вважаю за потрібне!" — це є максимою національно проголошеної політики. Неприхований антидемократизм цієї позиції очевидний.

Розподіл влади, як доводить дуже тривала історія політики, не є справою "родової любові", "братерських взаємин" в етносі: це справа максимально раціоналізована, за Макіавеллі це — цинічно-обраховуюча боротьба за владне визнання, що не впадає в сентименталізм, одверто сміється з "неспротиву насильству". Тому будь-які розмови в поняттях національної ідеї — це завжди, незважаючи на сентиментально-моральні чи активістсько-вольові змісти, реально, це розмови про легітимацію чиєїсь — власної або "близької за духом" — політичної влади. \8\

Прихованість, нерозуміння того, що національна ідея безпосередньо не збігається з самою політичною організацією спільноти, а є лише основою політичної легітимації режиму влади, виявляється лише плином часу та практичним перебігом деструктивних (щодо організації суспільного житті) подій. Найвиразніше це відбивається в масовому розчаруванні вузько національно зорієнтованою державною політикою адміністрації першого Президента України й, особливо, в швидкому перетворенні національно-демократичної еліти на неономенклатуру, в її обмеженому корпоративізмі на грунті їхньої національної "чистоти" та "щирості", отже, легкому "вростанню" в такий самий, щоправда на інших засадах легітимації, старий номенклатурний корпоративізм правоступників Л. Кравчука. На рівні узагальненого розуміння невиконаності завдань політичної консолідації української нації все це відбивається у все більшому протиставленні національної ідеї — ідеалам громадянського суспільства.

Поняття громадянського суспільства справді має найбезпосередніше відношення до проблеми політичної організації суспільства. Звернення до нього — це дедалі більше розуміння необхідності існування у суспільстві угруповань (теоретик громадянського суспільства Гегель сказав би — також корпорацій, станів), за допомогою яких у такій спосіб об’єднані люди можуть реально впливати на організацію політичного режиму суспільства, будучи водночас максимально незалежними від влади. Громадянське суспільство — це сукупність окремих, незалежних особистостей, кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес, в який виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угруповання. Запам’ятаємо це: осередки громадянського суспільства створюются задля захисту власних, приватних інтересів окремих — незалежних один від одного — людей, тобто громадян. Єдине, що їх пов’язує, — це необхідність дотримуватися правових норм, правові обмеження.

Сьогодні ясно, чому ідеали громадянського суспільства різко протиставляються національній ідеї, коли стверджують, що єдиний сенс національної ідеї полягає у творенні України для всіх громадян України як правової держави, як загальної громадянської держави. Йдеться насамперед про утвердження норм та цінностей \9\ правової організації політичної сув’язі людей в кордонах території України. Політичну організацію нації ототожнюють з правовими відносинами, що мають суто раціональну, універсально-формальну основу, у дотриманні якої й полягає головна функція держави, державної машини, всього корпусу державної влади. На цій основі зароджується мрійництво про правову організацію нашого дезорганізованого суспільства, про правову — некорумповану — владу, некримінальну економіку й т.ін. Але якщо знову й знову ставити питання про найглибшу основу згуртування людей в політичну цілісність нації лише на засадах громадянського суспільства, висновки не будуть втішні. Річ у тім, що позиція громадянського суспільства також грунтується на певних уявленнях про засади людського співжиття. Це визнані, тобто вже легітимні, норми права, правові уявлення, що їх поділяє вся спільнота. Сенс наголосу на ідеалах громадянського суспільства полягає в, сказати б, післяполітичному утвердженні суспільної єдності, в непроясненому ототожненні політичної організації, з одного боку, та правової спільноти — з іншого, політики та права.

Носії ідеї громадянського суспільства як основи української нації несвідомо чи свідомо тяжіють — в існуючих історичних умовах — до гучних гасел державотворення, державництва. Так, нам потрібна загальна дисципліна, правова захищеність, правова держава, щоби налагодити життя — економіку, політику, освіту й т. ін. — все — в Україні. А для цього потрібна сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильна адміністрація, сильне військо — сильна державна машина. Ототожнення поняття громадянського суспільства з образом політичної нації реально, в житті, веде до закріплення адміністративно-неономенклатурної моделі утримання української спільноти у тенетах протонаціональної єдності. У пафосі державництва збігаються погляди та інтереси виразників національної ідеї, так само і представників політичного істеблішменту.

Не випадково нова адміністрація так багато твердить про державність та конституцію. Йдеться про немов би отриману легітимність законодавчих та виконавчих дій можновладців. Не випадково горішня влада не полишає — навіть символічно — зв’язку з національною атрибутикою, що так легко вводить в приємну оману \10\ наших націонал-мрійників.

Ми бачимо, що обидві позиції, які сьогодні виокремлюються в громадській думці щодо проблеми формування української політичної нації, якщо їх брати поодинці, не є самодостатні. З одного боку, йдеться про ототожнення політичної влади з підґрунтям її ж легітимації — у випадку наголосу на національну ідею. Тобто виникає позаправова ситуація самоузаконення (самосуду) корпоративних уявлень певної спільноти. З іншого боку, вже існуюча політична влада набирає надправової сили.

Єдино можлива перспектива відкривається лише тоді, коли будь-яка політична влада залишається легітимною, не втрачаючи свого правового характеру, але, з одного боку, легітимність неможлива поза ідеологією національної ідеї. Громадянське суспільство в правовій державі стоїть та руйнується разом з визнанням чи запереченням українства. З другого боку, легітимація спрямована завжди на інше — на підтримку права, громадянських чеснот та свобод, на захист "космополітичного індивіда". Одне не існує поза іншим. Але європейська перевага є на боці прибічників ідеалів громадянського суспільства. Воно — засадничо вторинне. Але лише завдяки вільному вираженню природних етнопочуттів у правовому просторі свободи українська воля до самоствердження доведе свою більшовартість. Іншого — справедливого — шляху Бог та європейська етика нам не дали.

Повернутися до головної сторінки