Бистрицький Євген. Позитивні зміни незворотні. Але вибори можуть уповільнити їх // Країна. — 2019. — 7 лютого. — № 5 (458). — С. 18-21.

Головна    





Євген Бистрицький

Позитивні зміни незворотні. Але вибори можуть уповільнити їх


[Інтерв’ю журналу «Країна», 2019, 7 лютого, № 5 (458).]



МАЄ ПРИЙТИ КАНДИДАТ, ЯКИЙ СКАЖЕ, ЯК НА ПРАКТИЦІ ДЕОЛІГАРХІЗУВАТИ ДЕРЖАВУ. НЕ ЗНИЩИТИ ОЛІГАРХІВ ЯК КЛАС, А ЗРОБИТИ ЦЕ ЕВОЛЮЦІЙНИМ МЕТОДОМ, — КАЖЕ ФІЛОСОФ ЄВГЕН БИСТРИЦЬКИЙ



25 січня завершився Всесвітній економічний форум у Давосі. Як він пройшов для України?

— Україна присутня в порядку денному міжнародної спільноти. Зокрема — й економічної. Це добре. На «українському сніданку» бачив представників бізнесу та міжнародних економічних структур. Це свідчить, що вони розглядають можливість інвестицій у нашу державу. Але великого ажіотажу не було. Бо Україна не показує серйозних успіхів у створенні кращих умов для співпраці. Є два основні пункти — динамічні реформи та деолігархізація і демонополізація економіки. Це вимагає впровадження нормальних правових умов. Ідеться про боротьбу з корупцією та чесний суд. Ці умови не виконані.


Які світові питання порушували на форумі?

— Критично — звернули увагу на небезпеку інтернету й соціальних мереж, на їх можливість злоякісно впливати на відкритість суспільства. Також — на використання штучного інтелекту й новітніх технологій для авторитарного контролю над громадянами. Як це вже проявилося в Китаї. Пов’язували ризики наступної економічної кризи з національними зрушеннями у суспільствах. Це — одна з найголовніших небезпек для світової економіки. І це входить у певне протиріччя з українським розвитком.

У нас є два вектори руху. Намагаємося зробити сильною національно-культурну та політичну ідентичність. Це доцентрові рухи. Нам треба подолати дезінтеґрацію, яка посилилась через російську аґресію. Перемогти внутрішні протиріччя міжетнічного характеру, політично консолідувати суспільство. Це — одне з головних завдань для майбутнього Президента та нової Верховної Ради. Другий вектор — проєвропейський рух, який задала Революція гідності.




Відсутність на форумі багатьох політичних лідерів відображає напруженість у світі. Це назвали крахом глобалізації, світовим розколом.

— У форумі брала участь Ангела Меркель, що стало підтвердженням його статусу \19\ \20\ серед світової економічної спільноти. Дональд Трамп зараз приділяє більше уваги внутрішній ситуації, яка породжена його консервативними настроями. В Англії тривають гарячі дебати щодо брекзіту. Вони впираються в конкретні проблеми, пов’язані з Ірландією та прозорим торговельним кордоном між нею та Англійським королівством (між незалежною Ірландією і Північною Ірландією, яка входить до складу Великої Британії, — кордон, без жорсткого прикордонного контролю. Досі не вирішили, як і що буде після брекзіту. — Країна). Це велика проблема й для глобальної економіки.


Письменники, журналісти й європейські філософи вважають, що континенту загрожує небезпека від націоналістичних рухів. Днями вони оприлюднили відповідне звернення. Його, зокрема, підписали Бернар Анрі-Леві, Мілан Кундера, Салман Рушді, Орхан Памук, Світлана Алексієвич. Що загрожує Старому Світу?

— 2017 року 13 європейських філософів оприлюднили Паризьку декларацію. Вона мала явно консервативний характер. Її автори відстоюють думку, що повернення духу національної відданості проти руху до уніфікації культурних надбань різних націй — дуже важливе. Адже без приналежності до власної культури людина стає бездомною, безґрунтовною. Втрачає те, що називають ідентичністю.

Зараз багато інших європейських інтелектуалів підписали нову. Її очолив, єдиний серед них філософ, видатний ліберальний французький інтелектуал Бернар Анрі-Леві. Друга, декларація є протилежною першій. Мовляв, європейські відцентрові рухи загрозливі для свобод людини і особливо загрожують ксенофобією й антисемітизмом.

Але декларація Анрі-Леві не пояснює, що робити з потужними відцентровими рухами. Спробуйте зараз сказати Україні, щоб вона не будувала свою національну ідентичність, а розчинялась у космополітичному світі. Ми не згодні не розбудовувати власну домівку. Проти такого підходу будуть усі: китайці, індуси, американці.

Справа, думаю, не в тому, щоби бити на сполох і казати, що треба посилювати, об’єднувати Європу на позанаціональних ліберальних цінностях. Треба віднайти той тип цивілізаційного досвіду, котрий зміг би поєднати глобальні цінності та національну ідентичність. Над тим, як це зробити, зараз б’ються філософи. Відповідь на це питання може бути знайдена у повсякденній політичній практиці. Обидві декларації висловлюють крайні, радикальні позиції. Паризька, наприклад, виступає проти сучасної сексуальної ситуації, наголошує на збереженні традиційних сімейних цінностей. Проти того, що захищає невід’ємні права людини. А під гаслами захисту цих прав друга декларація хоче подолати потужний рух національних ідентичностей. Як філософа, мене не влаштовують обидві позиції. Кожна з них є агітаційно-політичним спрощенням реальної складності цього двовекторного існування сучасних національних держав: ліберальної демократії та захисту власної ідентичності. Тому треба настійливо питати про той загальний досвід, який здатний нештучно об’єднати обидва рухи.


У звернені прямо сказано, що «Європа все вразливіша перед нахабним окупантом з Кремля». Політики цього не усвідомлюють? Макрон, Меркель зустрічаються з Путіним, будують газопровід в обхід України.

— Одна річ усвідомлювати, а інша — реально протистояти. Лідер західної національної держави думає, як задовольнити внутрішні потреби й виправдати довіру населення. Якщо повністю відмовитися від стосунків з Росією, можна наразитися на дві загрози. Перша — воєнна. Росія накопичила сучасний ядерний арсенал. Хоча б через це з нею не можна рвати всі зв’язки. Треба намагатися протистояти у міру сил. Друга небезпека — які саме стосунки можуть зараз вибудувати з Росією європейські лідери. Без економічних відносин ефективних зв’язків не буває. Рвати їх остаточно не слід, вважають західні лідери, наскільки це можливо за умов збереження санкцій. На цьому наполягає й їхній місцевий бізнес.

Покласти край російській аґресії в Україну через жорсткі санкції західні лідери не можуть. Але скасувати обмеження теж не дозволяють собі. Через це санкційна політика непослідовна. Від цього виникає конфлікт між державами і всередині Європи.


Буде нова битва за цивілізацію, пишуть європейські інтелектуали. Ідеться про війну?

— Це перебільшення. Але радикальні замикання в національну культуру завжди призводять до втрати цивілізованості. З’являються ознаки певної культурної деградації. Ми могли бачити таке на початку незалежності. Доходило до того, що дехто стверджував, ніби Ісус був українцем. Ленінські кімнати моментально замінили на «українські». 1993 року Міністерство освіти України підтримало методичку, що впроваджувала «науковий націоналізм» замість «наукового комунізму».

Декларація інтелектуалів не говорить про війну. Вона наголошує на небезпеці руйнації Європи. Замикання країн у собі небезпечне перед наглим втручанням Кремля.


Як ці тенденції можуть проявитися на виборах до Європарламенту у травні цього року?

— З’явиться більше сил консервативного ґатунку. Піднімаються радикальні націоналісти. Їхні гасла за рівнем популізму наближаються до лівих радикалів. Вони з обох боків атакують нинішній стан речей. Це звужує золоту середину, готову йти на компроміс. Досягти його буде набагато важче.


Які загрози це несе Україні?

— Зміцняться сили, які виступають за те, щоб Європа закрила очі на аґресію Кремля. Але за будь-якої ситуації Європарламент підтримає ідею міжнародної адміністрації ООН на окупованих територіях Донбасу. Вона є нейтральною, нікому не загрожує ідеологічно і є для всіх прийнятним форматом вирішення проблеми.

Головна загроза — в Україні. На нас теж цього року чекають вибори. Вони призупиняють розвиток. Змінюється влада новий Президент вводить в курс свою команду чи старий оновлює її, парламент формує новий уряд. Це певним чином паралізує державну машину.


Можемо зійти з європейського шляху?

— Це неможливо. Але треба боятись здачі позицій по Донбасу. Визнання особливого статусу окупованих територій дасть можливість РФ впливати на українську політику загалом. Це розхитуватиме державу зсередини. \21\


За яких умов можемо опинитися сам на сам з Росією?

— Маємо мислити з погляду України як суб’єкта. А ним можна бути, коли немає шизофренії в голові. Потрібна солідарність. Якщо народ буде об’єднаний, нас не забудуть.

Треба провести деолігархізацію. Відділити бізнес від політики. Має прийти кандидат, який скаже, як деолігархізувати державу на практиці. Не знищити олігархів як клас, а зробити це еволюційним методом, наприклад — через закон про амністію капіталів. Вони мають бути чесними підприємцями у країні з прозорими правилами. Не дзвонити політикам і не їхати вночі до Адміністрації Президента. Зникне основа для корупції. Вона живиться не заробленими грошима, а добутими завдяки зв’язкам і близькості до влади.

Треба провести демонополізацію. Газ повинна постачати не одна компанія, щоб був вибір. Тоді виникнуть умови для реальної декомунізації. Адже це не просто зміна символіки, пам’ятників і назв вулиць. Треба перебудувати соціальну інфраструктуру, яку зводили під комунізм. Мусимо також здихатися номенклатурних інституцій. Наприклад, прибрати лікарню «Феофанія» та незрозумілі пільги для людей, які мають владу.

Демонополізація дасть поштовх для вивільнення і роботи малого й середнього бізнесу. А він, у свою чергу, створить підставу для подальшого розвитку громадянського суспільства. Я, на жаль, не бачу цього у програмах кандидатів.


Як оцінюєте старт передвиборчої кампанії?

— З однодумцями, серед яких є громадські лідери — письменники, експерти, журналісти, політологи, науковці ми створили ініціативу «Виборча Рада UA». Це позапартійна незалежна організація, яка має допомогти українцям зробити відповідальний і свідомий вибір. Хочемо, щоб люди зрозуміли, з яким кандидатом мають справу. Для цього створили опитувальник. До нього входять питання, на які обов’язково має дати відповідь виборцям майбутній Президент. Не про тарифи, любов до України і навіть не про томос. Це питання, що лише і належать до повноважень та обов’язків Президента за Конституцією. Наприклад, якою має бути справжня роль глави держави у судовій реформі або у формуванні персонального складу уряду? Кого кандидат бачить на ключових посадах в Адміністрації Президента? Який конкретний план з повернення Донбасу і Криму? Як будувати міжнародні стосунки, у тому числі з Росією?

Людям треба знати підхід кандидата до важливих проблем. Треба, щоб претенденти на посаду Президента сказали, як вони вибудовуватимуть діалог з суспільством. Без цього не зможемо зрозуміти, за кого голосувати. Не зможемо зафіксувати обіцянок і контролювати їх виконання. Громадянське суспільство не буде терпіти, якщо хтось дасть обіцянку і не виконає її. Хтось думає, що Майдани закінчилися? Він далеко не правий.


Головна боротьба розгорнеться між Петром Порошенком і Юлією Тимошенко?

— Я не хочу давати прогнозів. Скажу лише, що є три кандидати, яких можна назвати лідерами. І Зеленського серед них немає.


Чому?

— Зеленський знайшов свого виборця, який не знає, на кого орієнтуватися. На того, хто говорить про зміцнення національного? Чи на ту, яка обіцяє високі зарплати та низькі тарифи? Тобто на тих, хто ще не дав відповіді на головні запитання, про які я вже казав? На жаль, таких людей багато.


Святослав Вакарчук визначився — не іде в Президенти.

— Це правильно. Якщо планує займатися політикою, варто робити це в складі наступного покоління. Для цього має змінитись виборець, треба наростити політичну культуру. Люди мають сприймати загально-суспільні цінності не менш важливими, ніж свої.


В Україні відбулися незворотні зміни, на які вже не вплинуть вибори?

— Так. Перше — децентралізація. Друге — європейський вектор розвитку держави, який задав Майдан. Його вже не розвернути. Будь-який поворот спричинить великий опір і всередині держави, і з боку міжнародних партнерів. Рух у напрямі деолігархізації та демонополізації економіки теж незворотний. Проґрес не зупинити. Але вибори можуть його суттєво уповільнити.


Чи є можливість реваншу проросійських сил на виборах?

— На президентських — ні. У парламенті вони будуть, але не матимуть «золотої карти» і можливість реального впливу.


Якою бачите країну за п’ять років?

— Набагато ближчою до членства в Євросоюзі та НАТО. Не думаю, що зможемо так скоро його отримати, але треба прагнути. Хоч і перспективи збереження цілісності самого ЄС незрозумілі.

Я вірю в Україну. У філософію зараз повертається поняття абсолютного. У близькому до нього сенсі Україна стала вічною, абсолютною цінністю. Хоч би що далі відбувалося на нашій території та з українцями як громадою, ми і наша держава виникли як реальність. Знищити нас уже неможливо.




Євген БИСТРИЦЬКИЙ, філософ. Народився 2 січня 1948 року в латвійському місті Плявіняс. Батько був військовим інженером-геодезистом. Мати працювала вчителем. Закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Доктор філософських наук. Стажувався в Інституті філософії Академії наук СРСР у Москві. Потім — науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР у Києві. 1994 року створив Український філософський фонд і став його першим президентом. З 1998-го по 2017-й був виконавчим директором Міжнародного фонду «Відродження» та водночас й до сьогодні завідує відділом філософії культури, етики й естетики Інституту філософії Академії наук України. Автор понад 90 наукових праць. Кавалер ордена «Свободи». Нагороджений орденом УПЦ КП «Князя Володимира Великого III ступеня» та орденом Капітули журналу «Ї» «За інтелектуальну відвагу».


Текст: Ангеліна Кованда, Сергій Демчук. Фото: Тарас Подолян.








Повернутися до головної сторінки