Є. Бистрицький. Велика криза та її наслідки. Круглий стіл часопису «Філософська думка» // Філософська думка. — 2009. — №2. — С.14-20.

Головна    






Велика криза та її наслідки


[Круглий стіл часопису «Філософська думка». Філософська думка, 2009, № 2.]




Євген Бистрицький: Вихід з кризи потребує смислових змін, а не балачок.


Обговорювати прояви цієї фінансово-економічної кризи, аналізувати її причини та наслідки сьогодні вже не так важко тим, хто працює з економічною та політичною емпірією. Не важко, оскільки, по-перше, досить багато сказано й на Заході, й в Росії, й у нас у медіа про все це. По-друге, оскільки все, що говорять про кризу, будоване, як правило, на тому, що у філософії названо науково-натуралістичною установкою. А саме: є прояви певної закономірності; її треба відшукати за емпіричними явищами; ще трохи, й вона буде знайдена. А поки ми її ще шукаємо як немовби справжні, прив’язані \15\ до емпірії науковці. Просто апелюємо до визнаних авторитетів: відставного Голови Федеральної резервної системи США Алана Ґрінспена, відомого Джорджа Сороса чи невідомого для українського читача Нурієля Рубіні, який отримав призвісько «Доктор Реаліст» за його жорстку пересторогу, зроблену ще у вересні 2006 року на засіданні Міжнародного валютного фонду, про неминучість того, що надута фінансова мильна булька таки гучно лусне. Тобто покладанням на авторитет закриваємо прогалини невдалих пошуків кінцевої — точної — наукової відповіді.

Відбувається «забовтування» проблеми, перейдено межу, окреслену поняттям дискурсу на відміну від балаканини з інших, ніж пошук суті, приводів. До дискурсу, як ми пам’ятаємо, такі філософи, як Фуко, відносили обговорення предмета, у процесі якого ми намагаємося виявити так звані умови його можливості. Тобто коли ми так чи так починаємо заходити «за» емпіричні прояви його існування та наочних системних зв’язків у намаганні дати відповідь на питання «як це взагалі можливо?», «чому існує саме таке існування?», просто «чому?». Економічна теорія, яка має справу з таким феноменом, як співбуття людей, що спільно виробляють та обмінюються виробленим, є лише частково науковою. Для неї також не є дуже далекими такі «замежові» питання, які виходять за дужки еміпірично фіксованого.

Тому я б спробував трохи по-філософськи підійти до поняття кризи і до того, що таке криза, в тому числі і соціальна-економічна, та, можливо, подумати про можливість виходу з неї, оскільки для нас це життєве питання. Мої колеґи говорили про кризу у термінах «фатально — не фатально». Фатальна криза — це революція; просто криза — це не загибель, а поворотний пункт. Тобто коли криза завершиться революцією, тоді вона є фатальною. Фатальною — чому й для кого? Про що ми говоримо, коли ми говоримо про кризу? Тобто який смисл дискурсів кризи, в які ми попали?

Слово «криза» походить від грецького «кризис» — поворотний пункт, вихідний пункт. Йдеться про суд, про судові рішення, про судові судження, тобто йдеться про такий поворотний пункт, який досягає (російською) «исхода», або відправного пункту.

Це дуже приємно для філософа, коли йдеться про смисловий рух «до засад». Якщо ми подивимося на поняття кризи, як його ставили у філософії (а його ставили принаймні у кількох філософських напрямках), то я б обрав відомі праці Гуссерля, який один з перших тематизував — на відміну від натуралістично думаючого Шпенґлера — поняття кризи на тлі саме пояснення її витоків у зв’язку з точною європейською наукою. До речі, численні натуралістично-міфологізувальні пояснення кризи слабких правнуків славного прадіда Шпенґлера ви можете знайти у багатьох місцевих газетах та часописах. Вони теж починають говорити про «занепад», хоча \16\ вже не Європи, а Заходу як такого, валюти, економіки та економічної гегемонії США тощо.

Гуссерль, у якого пізні праці безпосередньо присвячені кризі Першої світової війни та повоєнного економічного занепаду, твердить про кризу європейських наук, про кризу європейського людства. Якщо ми довіряємо цьому філософу, то візьмемо у нього головний висновок. Коли він говорить про кризу європейського людства, то в підсумку йдеться про зміну смислової установки у баченні явищ, які призводять до кризи. Він відштовхується від відомого у медичній дисципліні поняття кризи при хворобі, тобто такого стану хворого, коли людина досягає якогось поворотного пункту у течії хвороби та або одужує, або помирає. Гуссерль вважав, що у його час хворе європейське людство досягло цього поворотного пункту і треба щось радикально змінити в сфері теоретичного бачення, скажімо, у духовних установках європейського людства.

Гуссерль пропонував свій радикальний вихід з кризи європейського людства — це зміна науково-теоретичного бачення світу, перш за все світу суспільного життя, на іншу установку, на таку, де ми можемо набагато глибше, ніж це робить наука, максимально раціонально осягнути те, що належить до життєвого світу — до забутих науковим розумом донаукових шарів повсякденного досвіду. Якщо йти за сучасними інтерпретаціями цього відкриття Гуссерля, то варто розуміти життєвий світ як сукупність повсякденних стосунків людей в усіх сферах їхньої життєдіяльності, стосунків, які складаються природно-історично на відміну від міжлюдських контактів, які задають та реґулюють державні структури та ґлобалізувальні машини цивілізації. Занотуємо цю думку: криза наштовхує на необхідність перебудови смислу, установок світу повсякденного життя.

Майже у той самий час Лев Толстой думає про власну, назву так — персонально-суспільну — духовну кризу. Візьміть його «Сповідь». На кожній сторінці він твердить про кризу, найглибшу духовну кризу. І там він каже, що те, до чого він насамкінець, у муках дійшов — це питання про сенс життя як такого, чи має життя сенс. Йдеться про поняття сенсу. Він указує (паралельно Гуссерлеві), що він, Толстой, звертався до науки, до наукових авторитетів, до релігійних авторитетів, утім, ніхто йому не дав пояснення тієї кризи, до якої призвело його життя. Який сенс у тому житті, яке він веде? Візьмемо також й у нього головний висновок: криза — це насамперед смислова криза того способу життя, який ми ведемо.

Наш час знижує пафос цієї трагічної думки. Журналісти моментально згадали нашого прекрасного професора Преображенського — що таке криза: «Криза в голові». Це призводить нас до тями: а як все це стосується сьогодення?

Про кризу найчастіше на всіх рівнях говорять, немовби лікарі, — починаючи з симптомів. Якими є симптоми? Послухаємо авторитетного Обаму, \17\ який в інавґураційній промові сказав: «Економіка дуже серйозно послаблена. І це результат не лише пожадливості та безвідповідальності з боку окремих кіл, але й нашої колективної неспроможності вдаватися до рішучих кроків і готувати країну до нової доби». Які симптоми він наводить далі: «Люди втрачають домівки, скорочується кількість робочих місць, підприємства закриваються. Наша медицина надто дорога, наші школи надто часто не дають потрібної освіти... способи витрачання енергетичних ресурсів... загрожують нашій планеті... Це — показники кризи, що підтверджують статистичні дані».

Що значить «показники кризи«? Про що вони говорять? Показники кризи та їх усвідомлення крок за кроком оголюють засади кризи. Якими є засади? Якщо говорити філософською термінологією, то не буває, виявляється, однієї засади кризи, Є низка засад кризи. Я не буду доводити тут це.

Ніколи не варто шукати однієї засади кризи, як це намагається робити науковий розум у пошуках одного синтезувального закону, оскільки, говорячи про кризу, ми попадаємо у поле, так би мовити, світоглядно-смислових установок. А там немає точності природничонаукового пояснення. Там починають працювати правила герменевтики, або смислової інтерпретації можливостей.

Тобто у кінцевому підсумку справжній дискурс кризи призводить до розуміння кризи як перш за все кризи світоглядних орієнтацій. Покажчики кризи, про які ми більш всього тут сьогодні говорили, фактично є вказівками, дороговказами, які вказують, що десь треба шукати світоглядні, смислові засади кризи.

Йдеться про те, що можна загально називати не просто смислом, якимось розумінням, якоюсь теорією, яка може пояснити або прояснити кризу, йдеться про смислові речі, які вбудовані в саме практичне життя, в повсякденне життя, в економічне життя, в політичне життя, в стосунки між людьми на рівні повсякденного буття. Тобто це буттєво-смислові засади.

Виникає просто загроза повернення до того, що треба назвати технократизмом в суспільно-політичній сфері або соціально-економічній сфері. Це коли думають, що науковці можуть дати остаточну відповідь на кризу, написати науково обґрунтовану програму її чіткого подолання. Згадую колишнього Президента: «Дайте мені науковий план, і я буду знати, що робити». Не вийде. Жодний Нобелівський лауреат не передбачав цієї кризи, ніхто не зміг й не був здатний за визначенням її феномена зробити «точне», наукове передбачення.

Тобто я хочу сказати, що коли вже говорити про зміну смислової, світоглядної установки, то це — інший механізм. Який саме? Річ у тім, що якщо ми говоримо про те, як у суспільній думці віддзеркалюється криза, ми говоримо в термінах, скажімо, песимізму, цинізму тощо. Цинізм і \18\ песимізм належать до категорії втрати підвалин. Втрачаєш останні засади, на які ти можеш спертися в своєму смисловому полі, світоглядному полі. Так-от, дійсна криза — це коли йдеться про зміну підвалин та коли виникає нездатність знайти нові підвалини, коли продовжується невизначеність самої зміни засади, самого переходу. Де шукати визначення?

Я б сказав, що, скажімо, результати нещодавніх виборів у Тернополі якраз показують, де саме люди шукають визначеності. Я абсолютно не згоден з тим, як тут прозвучало, що Тернопіль — це політична криза порожнечі. Тернопіль указує саме на пошуки або намагання людей дістатися останніх засад. Остання смислова засада у будь-якому суспільстві — це життєсвітові смисли. У цьому разі це переважно світоглядні смисли переживання та відстоювання власної культурної, національної ідентичності. На цьому полі розігрує популістську карту радикальне націоналістське об’єднання «Свобода». Воно бере питання про сенс національної ідентичності і переводить його у політичний режим, у режим політичної ідеології. Цим воно цікаве для людей, принаймні тих, які живуть на заході України.

Інакше кажучи, спекуляція на культурно-національній ідентичності абсолютно закономірно виникає кожного разу, коли йдеться про досить глибокі соціально-економічні кризи. Іде апеляція до смислових пластів нашого суспільного життя. Якщо говорити далі, то в принципі подолання кризи або зміна засад відбувається не стільки на політичному рівні. Вона відбувається на рівні, який відноситься (і я тут знову апелюю до Гуссерля, він називає це «життєвим світом») до того, що зараз змальовують поняттям громадянського суспільства, сферою, де відбуваються міжлюдські відносини, які реґулюють не стільки право або правила ґлобальних технологій (а технологія — це завжди техніка плюс людські стосунки), а моральнісні відносини. Ми пам’ятаємо, що Геґель викристалізував це поняття як засадове, яким він окреслює сферу дій громадянського суспільства як такого.

Це не значить, що такі відносини є єдино прекрасні, моральні тощо. Це повсякденні відносини, реґульовані не стільки правовими нормами, скільки природно складеними цінностями , які леґітимують «саме правду», «дійсний сенс життя», тобто стосунками, які виробляються в повсякденному житті громадянами. Якщо дуже коротко, то йдеться про сенс, який виникає у так званому громадянському суспільстві. Йдеться про те, як осмислюється, переживається і яким чином відіб’ється на політичному рівні масове переживання кризи як стану невизначеності цих змін світоглядно-буттєвих засад, з чим всі ми зіткнулися на рівні нашого повсякденного буття.

Ми бачимо зараз протестні рухи, ми бачимо, як переживають та втілюють у політичну поведінку ті питання кризи, які ми тут порушуємо. Криза в її політичному вбранні поставила питання про леґітимність влади верхнього шару політиків та право цієї еліти керувати державою. Саме невизна-\19\ченість стану цього поворотного пункту породжує кризу. Ми говорили про революцію як фатальну кризу. Тепер уточнимо: фатальність, невідворотність революції як розв’язання кризи полягає в тому, що такий пошук виходу з поворотного стану відбувається і відбуватиметься на рівні самоорганізації громадян — наскільки вони здатні або нездатні організуватися, наскільки вони сприйматимуть кризу як можливість радикально поміняти смислові засади політичного режиму. Для нас сьогодні важливо було б знати, наскільки наші громадяни примиряються з нинішнім політичним режимом, який склався за останні 20 років. Або світоглядні цінності, нагромаджені за ці останні роки незалежності, а, можливо, й від часів набагато раніше, які, власне, й є підставами леґітимації влади, не примиряться з простою заміною лідерів у старій колоді карт режиму тієї самої політичної якості.

Очевидно, зараз можуть бути два сценарії розв’язання кризи або виходу з кризи. Згадаймо, що ми говоримо у термінах найважливішого прояву цієї ґлобальної кризи для України — про її політичні засади. Відбудеться або зміна установки на рівні зміни у масовому розумінні громадянами суспільного договору, і про це йдеться, коли говорять про необхідність утворення нового установчого договору між громадянами — Конституційної Асамблеї, тому що це можлива суспільна інституція, яка здатна в принципі змінити політичний режим, або зміна засад політичного режиму та леґітимація їх на рівні права, на рівні Конституції. Або не буде таких радикальних, по суті революційних змін, залишиться та сама Конституція, залишиться той самий політичний режим з такими самими (чи трохи підправленими) повноваженнями гілок влади. Хто очолить цей процес або радикальних змін вітчизняного виходу з ґлобальної кризи сьогодення, або більш поміркованих, не революційного характеру змін — це покаже сама практика.

Емпірично ми бачимо кількох нових політиків, які могли би дати реальну відповідь на ці питання. Я кажу про «нових» політиків, тому що «старі» політики працюватимуть у рамках старої політичної парадигми, або старої установки, тих самих засад існуючого «старого» політичного режиму з його обережною модернізацією «не до кінця» задля якогось, хоча б умовного, керування подоланням (у лапках або без) кризи. Зараз панують два настрої, принаймні серед представників незалежних аналітичних центрів або політологів. Переможе або той, хто запропонує радикальну зміну політичного режиму у напрямку відомому — його більшої соціальної справедливості, відповідальності, підзвітності, тобто дійсного народовладдя. Або відбудеться латання існуючої політичної системи. Оце й є точним визначенням кризи — невизначеність стану вибору між різними світоглядними орієнтирами. Я би не використовував тут наукоподібну термінологію. Справа у тому, що точка біфуркації — це вихід у стан невизначеності зі стану наукової передбачуваності. А вихід з кризи — це образ подолання точки \20\ біфуркації у, скажімо так, зворотному напрямі — до стану вибору нових смислових підвалин, на яких ми влаштуємося наново.





[...]




Євген Бистрицький: У мене кілька коротких коментарів. Перший щодо відчуження влади від народу. До речі, Маркс пов’язував кризу з відчуженням безпосередньо. Мамардашвілі дуже точно висловив це. Він називав це системою технікумів, коли всі працюють, переслідуючи свої цілі, а насамкінець виникають цілі, які ніхто не контролює як ціле. Зараз в адміністрації Барака Обами працюють вихідці з України. Чому? Тому, що дуже поціновують математиків та програмістів на біржах, які займаються віртуалізацією грошових потоків? Чому? Тому, що Україна 20 років живе у постійній кризі, і українці вже знають, як на неї реаґувати.






Євген Бистрицький — доктор філософських наук, завідувач відділу філософії культури Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження». Царина наукових інтересів теорія філософії та філософська герменевтика, теорія пізнання, філософія культури, політична філософія.




За виданням:

Є. Бистрицький. Велика криза та її наслідки. Круглий стіл часопису «Філософська думка» // Філософська думка. — 2009. — №2. — С.14-20.









Повернутися до головної сторінки