Є. Бистрицький. Леґітимація як дієве філософське поняття // Філософська думка. — 2009. — № 5. — С. 49-59.

Головна    

Євген Бистрицький

ЛЕҐІТИМАЦІЯ ЯК ДІЄВЕ ФІЛОСОФСЬКЕ ПОНЯТТЯ

[Філософська думка. — 2009. — № 5. — С. 49-59.]

[...] За умовами моєї паралельної діяльності — безпосередньо працювати також і на формування громадянського суспільства у країні — для мене поняття леґітимності є, передусім, досвідним, таким, що криком кричить (для того, хто намагається зрозуміти його реальне значення сьогодні) із численних шпарин українського життя. Втім, виявляється, зокрема з нашої дискусії, що досить часто філософський смисл проблеми леґітимності вислизає за межі будь-яких визначень. Поняття леґітимності дуже часто використовують завузько: для оцінки й коментарів дій представників влади, коли з’ясовують, чи мали право відповідно до корпусу законів та Конституції ті чи ті політики або урядовці діяти так, як вони вчинили. З іншого боку, його надмірно розширюють, коли вважають, що майже все прийняте у суспільному житті має характеристику леґітимності або потребує бути леґітимним, щоб бути прийнятим. Такого кшталту, часто-густо неявні, але досить поширені розуміння леґітимності зустрічаються нам кожного дня у ЗМІ, коментарях політологів й у виступах самих політично уповноважених осіб. Тому, аналізуючи це поняття, справді варто спуститися на землю й подивитися на нього критично під кутом зору нашої української політичної практики. \50\

Про філософське значення леґітимації та леґітимності існує чимала європейська література, й тут це вже прозвучало. Важко, як на мене, знайти більш розроблену філософську концепцію леґітимації, ніж у Юрґена Габермаса. Українські дослідники — лише на початку шляху рецепції та осмислення на власному ґрунті зробленого західними вченими. Намагаючись також не вигадувати на цьому полі чогось оригінального, зверну увагу на кілька принципових речей. По-перше, на визначально філософську структуру понять леґітимації й леґітимності. По-друге, на складності та суперечності на шляху їх розуміння. Нарешті, по-третє, на емпіричний зміст, що в них вкладають політики та політичні коментатори. Для цього я спробую знаходити для теоретичного міркування якісь репрезентативні практичні референції — тобто вказати, у яких шпаринах роздертого постійною політичною кризою нашого українського життя процеси леґітимації даються взнаки.

Десь дванадцять років тому з групою дослідників політичного життя України ми видали книжку «Українська державність в XX столітті». І там є розділ, який ми назвали «Державотворення. Шляхи леґітимації». Говорячи про складності леґітимації незалежної української влади, я ґрунтувався тоді цілком на поглядах Габермаса і маю певне право поглибити старі тези, користуючись ще тим доробком, оскільки, чесно кажучи, мало що суттєво змінилося у цій сфері дванадцять років потому.

За Габермасом, поняття леґітимності означає що існує достатньо арґументів на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий і справедливий. Леґітимний лад, порядок — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання. Леґітимація є процесом визнання загальної прийнятності тієї чи тієї політичної організації суспільства.

Для нас, тут в Україні, це загальне визначення здається простим та цілком зрозумілим. Адже ми пережили, принаймні, дві надзвичайно масштабні події, безпосередньо пов’язані з масовим визнанням нової влади: у 1991-му це було масове визнання права бути незалежними, тобто нової політичної влади незалежної країни; у 2004-му — визнання необхідності змін політичного режиму масовим рухом під час «помаранчевої революції» привело нових політичних лідерів до влади. Ми масово пережили, фактично, два процеси — спочатку процес делеґітимації, втрати довіри до попередньої влади та політичного режиму і визнання верховенства за новим політичним пануванням. Не варто й додавати, що впродовж останніх, принаймні, 9 — 10 років ми також переживаємо драми леґітимації-делеґітимації вже у менших, проте не менш чутливих масштабах, коли йдеться про падіння рейтингів президентів, політичних лідерів, партій тощо. Що й казати — останнім часом ми переживаємо перманентну політичну кризу. Для нас поняття леґітимації у термінах довіри та визнання влади на-\51\було повсякденно буденного сенсу. До речі, саме тут приховане одне із джерел його девальвації.

Не є великим секретом, що для багатьох мислячих людей в Україні стає дедалі ясніше, що вихід з довготривалої політичної кризи — у зміні політичного режиму, звичайно, у мирний леґітимний спосіб. Просто зараз ви легко можете відшукати через Google сайти поважних громадських асоціацій, де ясно й чітко порушується питання про необхідність так званого перезавантаження країни, тобто про «установчу ініціативу» — скликання Конституційної Асамблеї, яка б ухвалила нову Конституцію країни, яка би мала врахувати попередні помилки у народному державотворенні, леґітимувавши, тим самим, новий, більш довершений політичний устрій. Я наводжу цей приклад досить масової громадської ініціативи для ілюстрації тези, що поняття леґітимації як визнання є для громадської думки звичним. Крім того, особливо у світлі 2004 року, набув рівня загального розуміння той факт, що масове визнання є необхідним для існування влади.

Ми маємо спинитися на цьому пункті. Річ у тому, що саме в такому звичайному розумінні законності влади, її зміни та існування на основі масової довіри, визнання, підтримки тощо змішуються, сплутуються два капітально різні рівні її леґітимації. Габермас постійно, буквально упродовж усього його думання про леґітимацію, підкреслює, що нам треба відділяти леґітимаційні засади від інституціоналізації панування, влади. Про це говорив і Анатолій Лой. Ця вимога Габермаса, я хочу це ще раз наголосити, є принциповою, тобто відсилає нас до філософських засад цього поняття.

Кілька прикладів. У часи унезалежнення — 1991 року й кілька років потому — для самостійної української політичної влади (і я це обґрунтовую у своїх роботах того часу) кінцевою леґітимувальною ідеєю була апеляція до культурно-національної спільності. До національної ідеї, в тому розумінні, в якому її того часу переживали, й так, як її тоді масово розуміли. Радянський Союз достатньо леґітимно — тобто більш-менш прийнятно для більшості населення республік, що його утворювали, не кажучи вже про прибалтійські країни, — розпався за національними кордонами, а не, скажімо, за ознакою спільних економічних реґіонів. Ми на власному прикладі довели собі те, що вже відомо філософам Заходу: однією з найглибших засад леґітимації політичної влади є її відповідність потребам етно-національної ідентифікації, вимозі, яку у нас ще називають національною ідеєю. Найглибшою засадою — тому, що разом з колективним усвідомленням належності до визначальної ідентичності стоїть і падає внутрішнє (та міжнародне) визнання самостійної, незалежної влади, що «держить» нас разом як спільноту в окремій державі. Якщо лише у якості ідеального експерименту спробувати «відняти» факт національної єдності, ідентичності як культурно-історичну підвалину «нашого» суспільного \52\ цілого — уявного для кожного, то небагато чого залишається з того, що кінцево об’єднує наші долі.

Події 2004 року ще раз довели, що до цієї «останньої» етно-культурної засади апелюють, її згадують саме у критичні для влади часи; так само апелюють і під час аґітації за себе — вдягаючи вишиванки, заплітаючи косу, піднімаючи питання «про мову», про інші форми культурної належності — до Європи чи до світу іншого геополітичного вектора. Разом із тим, досвід відстоювання леґітимності влади переважно на основі такої апеляції до, сказати б, історико-культурних архетипів продемонстрував надзвичайну слабкість власної леґітимності: масову втрату визнання.

Останнє зауваження, можливо, допоможе мені довести, що засади леґітимації не є леґітимністю як такою; це ще засади, кінцеві засади, або — у термінах Канта — умови можливості бути леґітимним, а не самі леґітимні політичні лідери та інституції панування. У чому полягають принципові відмінності? Для цього спинімося трохи на тому, як Габермас відрізняє останні від перших — леґітимні інституції від засад їхньої леґітимності.

Ми перебуваємо в ситуації сучасної, «модерної» держави. її звичні для нас ознаки — розмова про Україну як про демократичну, європейського типу країну. Якщо звернути увагу на перманентні суперечки у нашому «демократичному» парламенті, то там постійно йдеться про порушення конституційних норм, приписів реґламенту, законів, зрештою — про порушення демократичних процедур або про необхідність їх дотримання. Загальником у визначеннях демократії стало твердження, мовляв, демократія є, перш за все, процедури і ще раз процедури, тобто наявність закріплених у правових приписах норм прийняття політичних рішень, обов’язкових для дотримання. Так в українському політичному контексті відтворюється нормативно-процедурна теорія демократії (говорячи про таку, Габермас відсилає до Шумпетера). — Нас, потенційних виборців, ЗМІ та масові коментатори-політологи настійливо привчають саме до такого сприйняття демократії. На численних політичних шоу, які звуться «свободами слова», йдеться, на тлі скандалів, про більше чи менше дотримання політичними гравцями процедур і норм, які регулюють їхню політичну поведінку, й не більше. Щоправда, звертаються й до засад їхньої леґітимності — витлумачуючи результати соціологічних опитувань, які свідчать про поточні рейтинги політиків. Але й ці дані використовують для обговорення питань, наскільки той чи той політик має право діяти так, як він або вона діють в рамках їхньої інституції. Йдеться, як правило, про цікаві для ЗМІ скандальні випадки, які завжди пов’язані саме з порушенням процедур і норм, у тому числі встановлених Конституцією країни. До цього вже звикли.

Це означає, що виборців, громадян, усіх нас, хто причетний до цілої спільноти країни, привчають розуміти питання леґітимності влади лише у \53\ термінах адекватності дії її представників наявним писаним правовим процедурам у межах правочинних інституцій. Такий підхід — свідомо чи несвідомо прийнятий — заганяє громадян, сказати б, у провулок одного спрямування: ваше право здійснювати визнання влади у встановлених нею інституційних рамках. Жорсткіше кажучи — у рамках нею встановленого або підтримуваного нею політичного режиму. Наприклад, на сьогодні нам дають на вибір, завдяки проголосованому конституційною більшістю Верховної Ради закону про вибори Президента, голосувати, фактично, за двох основних кандидатів, чия представницька більшість контролюватиме адміністрування виборчого процесу.

Таке інституційне розуміння демократії тягне за собою й дуже вузьке й опортуністичне інституційне розуміння процесу леґітимації влади, отже, не дає підстав звернути увагу на леґітимність самих інституцій, на істотно ширші позаінституційні засади їх леґітимації. Річ у тім, як на цьому постійно наполягає Габермас, що, починаючи з теорії суспільного договору Руссо й до сьогодні, поплутують принцип леґітимації влади у сучасному (модерному) типі держави як визнання на основі загальної волі, волевиявлення, з одного боку, і запропоновані форми інституціоналізації політичного верховенства — з іншого. Ми ж бо обираємо не позбавлених інституційних повноважень керівників — ми обираємо їх у межах наявних інституцій, зокрема згідно з нормами та процедурами, виписаними у законі про вибори, відповідно до визначеної у Конституції структури та повноважень парламенту тощо. Коли нам твердять з усіх телеекранів про стан дотримання владниками правових приписів, процедур як про головну проблему формування справедливої демократичної влади, мимоволі починаєш думати про ефективність інституцій та процедур, а не про леґітимувальну адекватність тих, хто був обраний загальним волевиявленням. Але, коли сьогодні поширюється думка про зміни самої Конституції, про переустановку влади, — все це означає, що власне на практиці громадяни зрозуміли вузькість суто інституційного підходу у розумінні леґітимації. Громадяни, всі, за словами Руссо, хто бере участь у створенні спільного інтересу, спільного волі, — це щось інше, ніж інституційні приписи, хоча сам Руссо ще не робив такого розрізнення.

Складається враження, що й наше суспільство перебуває масово на такій стадії розвитку, коли це розрізнення ще не робиться. Тим паче наполягати на ньому є наше, філософів, завдання.

Небезпеку вузького розуміння леґітимації можна було б продемонструвати на прикладі панування радянської влади. Спираючись на ідею боротьби з експлуатацією, на комуністичну доктрину, радянська влада підтримувала власну леґітимність діями, які я для спрощення назву діями самолеґітимації. Найстрашніше: отримавши владу, керівні більшовики різними примусовими й правозаконними методами закріплювали та продов-\54\жували її інституційну тяглість, стримуючи відкриття шляхів (через максимальну цензуру, відсутність вільних дискусій тощо), на яких творяться засади леґітимності панування. Максимізація нормативно-правової самолеґітимації є основа буття тоталітарного режиму, спосіб існування авторитарної влади. Найцікавіше зрозуміти, як творяться, існують засади леґітимації? Що означає «відкриття шляхів» для процесу леґітимації?

Приклад 1991 року — вдалий для ілюстрації наступного визначення. Як зазначалося, зумовлене національною ідеєю масове визнання на етнокультурних засадах законності політичної влади є «найглибшим». Можна було б разом із Габермасом говорити про колективні ідентичності, що виникають на підставі структур, які встановлюють єдність та ґарантують консенсус, подібно до мови, етнічних підвалин, традиції тощо. А як «творяться», виникають останні? — питання, радше, риторичне, і відповідь є такою: плинністю культурно-історичного життя, природно-історичним чином. Саме на таку відповідь наштовхують нас ті політики, які намагаються знайти власну леґітимність через апеляцію до, скажу так, історичних архетипів колективної ідентичності. Але це, своєю чергою, призводить до максимального розширення та, відповідно, девальвації поняття леґітимації.

Фактично нам кажуть: не звертайте увагу на ефективність інститутів, насамперед думайте про автентичність представників влади цінностям нашої культури, традиціям наших предків, говорячи словами Дмитра Донцова. Будьте самі достойними нащадками прадідів великих. Дотримуючись цього етичного припису, твердять нам нові ідеологи-місіонери, ви будете моральними, чесними, справедливими, достойними громадянами — оскільки наш героїчний міф, так само як міфи походження багатьох народів, підносить етно-національні чесноти. На одному з телешоу за участю Президента України я сам після подібної моралістичної риторики з його боку намагався згадати максиму Канта. Мовляв, конституцію, тобто закони, спробував нагадати я, пишуть не для ангелів (моральних героїв національної культури), а для, як зауважив засновник критичної філософії, дияволів — гріховних громадян, які часто-густо порушують моральні та правові приписи. Коли представники влади абстрагують та підносять лише одну частину з процесу леґітимації — питання етно-культурної єдності та моральні скріпи останньої, залишаючи осторонь його (процесу) завершення в унормовувальних процедурах права та виконавчих правилах, тоді виникає те, що ми маємо назвати міфологічним доктринерством, що створює зручне середовище для ненормованих дій влади. Саме на тлі культурної «ідентичності» «любих друзів» ґрунтується клановий підхід до зручного (й ручного) жонглювання нормами та процедурами державних інституцій на власну користь.

До речі, цю можливість політичної влади експлуатувати на власну користь культурні передумови власної леґітимації надає сама специфіка \55\ утворення та існування колективних ідентичностей. Останні є наперед непланованим продуктом повсякденного співжиття людей, яке історично резюмується у виникненні традиційного життєвого світу культури. Так само еволюція, або зникнення культурно-історичних засад леґітимації суспільних інституцій важко керується правовими рішеннями. Традиції колективного співжиття та культурні форми індивідуальної поведінки не виникають як результат цілеспрямованого планування та прийняття парламентами законів, норм та приписів дії для сучасних державних інституцій. Тут ми маємо справу з історичними седиментаціями (говорячи мовою феноменології життєвого світу) традиційного життя, життєво-практичними упередженнями та наперед-розуміннями (Vorurteilen), які спрямовують рефлексивну арґументацію політичного дискурсу на інституційному рівні. Саме тому використання всього цього масиву дійсно засадничих смислів, резюмування практичного досвіду як лише раціональних арґументів є підміною суті справи леґітимації.

Коли представники влади використовують арґументи «від культурної традиції» для обґрунтування раціональності й осмисленості політичної дії, апелюючи, скажімо, до традиційної моральності, яку, начебто, необхідно виховувати, формувати у сучасного населення країни, це здатне перетворюватися на суцільний суб’єктивізм з їхнього боку. Те, що вони вживають у формі раціонального арґументу, за своєю природою не піддається раціоналізації, яку з успіхом використовують державні, скажімо, правові інститути. Наприклад, ми не здатні вказати на «раціональні» підстави, якусь історичну «мету» специфіки власної культурної традиції у її очевидній відмінності від форм життя інших етнічних спільнот: «для чого ми такі, а не інші?». Саме до цього висновку апелює сучасне визнання рівнозначущості й «рівноправності» цінностей і смислів різних культур. Будь-які євгенічні спроби винайдення іншого — крім рівності всіх — універсального критерію порівняння «значення» різних культурних форм життя для людства не є слушними. Безпосереднє використання арґументації від культурних засад — небезпечний різновид доктринерства, який породжує політичний популізм, якщо він не опосередкований цілераціональною арґументацією. При цьому відбувається те, що завжди супроводжує самолеґітимацію влади. Це — намагання тлумачити умови можливості буття людей як нібито самі характеристики існування державних інститутів, а суспільство — як просто частину державної машинерії. Отже, так само, як політики керують у надрах державних структур, вони немовби отримують леґітимне право керувати також умовами можливості власної леґітимності. Виникає ідеологічна доктрина, яка дає дозвіл чиновникам та вождям «раціонально» чинити суд над культурним життям людей, свавільно реформувати те, що не знає насильницьких революцій — традиції, мову, культуру як таку. \56\

Я дозволю собі самоцитату зі своєї давньої книжки: культура не знає відчуження як його розуміють у марксизмі. Сьогодні я б додав, що саме це — головна слабкість, принципова вада культуртреґерського підходу до розуміння політичної леґітимності. Культивування правонерозвинутих стосунків традиційної етнічної громади, які схоплюються відомим поняттям Gemeinschaft, недостатньо для розуміння леґітимації та леґітимності влади. Експлуатація риторики, нехай навіть щирої практики, такого роду патріотизму на рівні владних дій, своєю чергою, перетворюється на позаправову самолеґітимацію та правовий нігілізм як ґарантів конституції, так і її «виконавців».

Габермас називає такого кшталту спосіб леґітимації леґітимувальними доктринами, леґітимацією на основі доктрин. Адже будь-який міф породжує своєрідну доктрину. Я би назвав його, посилаючись на нашу політичну практику, доктринерським.

Габермас всіляко підкреслює той неважкий для розуміння факт, що у модерній державі засади леґітимації вибудовуються з культурно-історичного матеріалу структур, які ґарантують єдність і загальний консенсус. Проте це зовсім не означає, що вони мають зводитися до німотного визнання спільного інтересу лише тому, що він освячений культурною традицією та висловлений національною мовою. Культурні засади — необхідна, але не достатня умова для процесу леґітимації у модерній державі. Адже громадяни не безсловесні: вони мають та відстоюють у публічних дискусіях, у дискурсі, різні інтереси, у тому числі класові інтереси та потреби, хоча й на спільному культурному ґрунті.

Уже цих попередніх зауважень достатньо для розуміння засад Габермасової комунікативно-дискурсивної теорії леґітимації. Немає спілкування поза арґументацією інтересів, хоч би якими прихованими, неявними вона та ці інтереси були. Немає спілкування поза боротьбою інтересів, хоча б якими «мирними» вони були. Всього цього немає без простору відкритості, публічності, коли арґументовані голоси можуть бути почуті всіма, хто слухає. Відкритий публічний дискурс необхідний для виявлення засадничих інтересів, культурних смислів можливої єдності. Модерна публічність будується за допомоги арґументативного дискурсу — раціонального обговорення політичних питань, які завжди відбивають приватні інтереси, що мають колективне, масове значення. Сучасна демократія, як дає визначення Габермас, є безпримусова згода всіх, хто бере у ній (суспільній згоді, житті) участь, за умови, що вони беруть участь як рівні та вільні у дискурсивному формуванні політичної волі. Лише на цій публічній основі відкритого дискурсу (тобто коли з’ясовується поле спільних інтересів різних соціальних та суспільних груп, або навпаки — їхні розбіжності, боротьба) уможливлюються засади сучасного типу визнання, леґітимації / делеґітимації влади. \57\

Леґітимація — це завжди процес визнання чи невизнання існуючої влади — як її представників, так і її норм, процедур, інституцій — законів взагалі. Саме тут виникає нове питання — де і як зустрічається культурно-історична нарація (яка не сприймає критики, не знає класового відчуження, правового нормування та відповідної системи покарань за його недотримання, втім, знає, нехай зміфологізовану, традицію та моралізування й у найліпшому разі лише моральне покарання за їх порушення) з публічним і практичним розв’язанням конфліктів різних приватних інтересів шляхом раціонального дискурсу. Геґель свого часу влучно визначив цю сферу зустрічі двох рівнів процесу леґітимації у модерному (Burgerlichkeit) суспільстві, даючи їй титул моральнісності (Sittlichkeit).

Якщо державна машинерія як система легальних інститутів складається з розгалуженої системи судової влади, включно з адміністративною юстицією, іншими законотворчими та правозахисними (правозабезпечувальними) органами, то рівень леґітимувальних (щодо всіх цих інститутів та їх функціонування) засад охоплює всі інші сфери життєдіяльності громадян — те, що філософи схоплюють у понятті життєвого світу та його структур. Утім, для нас важливо вказати на ті структури життєсвіту, в яких видобувається консенсус на основі дискурсу, де дискурсивно твориться та підтримується колективна ідентичність.

Головну з них описує поняття громадянського суспільства. Ми вже згадували сферу моральнісності, де, за Геґелем, існує громадянське суспільство (Burgerlichkeit). Саме на цій основі не залежних від держави громадських об’єднань, асоціацій (Геґель казав про «корпорації»), які об’єднують громадян на підставі спільних, колективних і водночас приватних інтересів, у тисячах та мільйонах повсякденних взаємодій людей відбувається практичний синтез етно-культурної ідентичності — творення та історична зміна традицій, моральних установок тощо, з одного боку, та їх (людей) раціональних інтересів, зокрема усвідомлення леґітимності чи нелеґітимності чинного політичного режиму, з іншого боку. (Якщо політичний режим взагалі втрачає леґітимність, йдеться про революцію — його перевстановлення на нових засадах леґітимації.)

Свідоме, раціонально-дискурсивне ставлення з боку тієї чи тієї спільноти до питань про умови визнання певного політичного режиму можна скорочено визначити як суспільство Gesellschaft типу. У ньому розвинута правосвідомість як гідність громадянина, який захищає свої та чужі права людини та соціальні права. Такий громадянин чи громадянка вже не здатні приймати на віру моралізувальні проповіді політиків, так само він / вона не задовольняються лише доктринами. Йому чи їй необхідно раціонально планувати своє життя — працевлаштування, бізнес та доходи від цього, бачити майбутнє власних дітей, захищеність старості тощо. Очевидно, що не \58\ хлібом одним лише жива людина: у кожного є природна належність до кола цінностей своєї (не чужої) культурної спільноти. Так в особі кожної людини, у визначених на основі публічного дискурсу приватно-колективних інтересах синтезується єдність засад та результатів леґітимації. Ці два виміри, хоч би як хотілося представникам влади використати їх окремо, — невіддільні частини того процесу, що у підсумку леґітимує політичну владу та її інституції.

Ми живемо у країні, де можна констатувати наявність сильних, але лише паростків громадянського суспільства, початків традиції незалежного громадянського самоактивізму. У публікаціях я використовував термін прото-громадянське суспільство, маючи на увазі саме слабкий розвиток публічного дискурсу, раціонального вибору лідерів, що нам ясно довели «помаранчеві» події. Втім, набагато більш розвинуте громадянське суспільство у розвинених країнах дає практичну відповідь на порушене питання взаємодії двох полюсів процесу леґітимації влади — стабільних державних інституцій і, власне, їх леґітимного існування для певної культурної спільноти на певний історичний час.

Насамкінець, хотілося б вірити, що такий підхід до питання дає можливість зрозуміти, чому леґітимація притаманна лише й лише політичній владі, й чому не можна по суті говорити про леґітимність, скажімо, твору мистецтва, явища культури взагалі, події у суспільстві (якщо не змішувати суспільство і державу). В найліпшому разі можна оцінювати легальність (відповідність законові) або нелегальність тих чи тих культурно-суспільних подій та явищ. За протилежного підходу ми говоритимемо про леґітимність граничних засад — того, що саме леґітимує. Це реґрес у нескінченність і відмова від розмови у професійно філософських термінах — від з’ясування умов можливості. Трансцендентальна арґументація у соціально-політичній, практичній, філософії сьогодення є спорідненою з поняттям леґітимації та дослідження феномена демократії.

Водночас, при її (філософської арґументації) емпіричному застосуванні для аналізу поточних політичних подій, які зустрічаються з конфліктом леґітимації влади (боротьби між чинними нормами і процедурами інституційного рівня леґітимності з суспільними чинниками, які леґітимують ці владні інституції), опріч розуміння рівнів леґітимації необхідна достатня громадська мужність у відстоюванні досягнутих висновків. Річ у тому, що для дійсного аналізу леґітимності / нелеґітимності важливо не лише вказати на, скажімо, наявні суперечності на рівні інституцій та окремих політиків. Набагато важливіше прояснити чинники делеґітимації чи, при кращому розвитку політичних подій, прогресування леґітимності представників та інститутів державної влади. Цього не можна досягти поза критичною настановою на виявлення того, як ставиться влада до максимальної \59\ демократизації сфери засад її ж леґітимації; як підтримується розвиток свободи слова (не політичних шоу та скандалів); який стан вільного доступу до всієї бюрократичної інформації («тайна є сила бюрократії»); як інституції влади дотримуються корпусу Декларації прав людини; як та наскільки начальство підзвітне громадянському суспільству за ті чи ті політичні та виконавчі дії, аж до відповідних покарань за непрофесійність і злочини. А все це, як відомо, влада аж ніяк не вітає.

Подібні складності можуть виникнути й у чесного критика громадянського популізму. Він опинятиметься у становищі чужого серед своїх, коли протистоятиме індоктринованим громадянам, вимагаючи від них свідомого, раціонального дискурсу щодо їхніх ціннісних упереджень, хоч би якими святими ті були. У цьому пункті починається нова розмова — про універсальні цінності демократії та її завжди особливе втілення у різних культурних світах.

Євген Бистрицький. Леґітимація як дієве філософське поняття // Філософська думка. — 2009. — № 5. — С. 49-59.

Повернутися до головної сторінки