Євген Бистрицький. Майдан та ідентичність. Круглий стіл «Філософської думки» // Філософська думка. — 2014. — № 6. — С. 12-16.

Головна    





Євген БИСТРИЦЬКИЙ

МАЙДАН ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ



Спинюся на суперечностях, що стосуються використання таких понять, як ідентичність, зокрема національна ідентичність, у контексті подій Майдану, і того, що відбулося після Майдану. Це зв’язане і з тим, що йдеться про формування ідентичності і на Майданах, і на Антимайданах.

Від самого початку масовий протестний рух мав проукраїнську мотивацію. Річ у тім, що процес підписання Угоди про асоціацію супроводжувався російською антипропаґандою. Відмова від її підписання мала своєю альтернативою зближення з Росією, вступ до Митного союзу трьох пострадянських країн.

Громадська думка щодо режиму Януковича як визначально проросійського надзвичайно посилилася після його відмови від підписання та наступних домовленостей з Росією з приводу газу та кредиту. Тому мотивація національної ідентичності стала підставою для руху Майдану й залишається такою і сьогодні. Саме тому масово мотивованими учасниками протестів стали жителі Заходу України та україноорієнтовані жителі інших реґіонів. Переживання української єдності супроводжувало весь рух Майдану — починаючи від запрошення до виступів на сцені представників Греко-католицької та Української православної церков до виступів суто проукраїнських музичних гуртів. Це уособлювало відчуття національної згуртованості, солідарності.

На цьому ґрунті знайшла спільну мову різнобарвна політична опозиція. Партії, що їх важко віднести до правих, об’єдналися з радикальною, націоналістичною партією «Свобода», яка впродовж попередніх років виступала з гаслом «Україна — для українців» і вдавалася до антисемітської риторики. У перших критичних зіткненнях майданівців і «Беркуту» відзначилися футбольні фани. Їхній екстремізм будувався на об’єднанні на підставі традиційного протистояння міліції, а отже, і владі. У подальших зіткненнях, коли виникла потреба в більш масовому та довготерміновому протистоянні внутрішнім військам, серед протестувальників виокремилася інша численна бойова група. Їх об’єднала та сама пронаціональна мотивація захисту української ідеї проти російської та антидемократичної брутальної влади олігархів і бандитів.

Отже, у світогляді Майдану, який ще називали «духом Майдану», відбулося, особливо для стороннього спостерігача, поєднання проукраїнських, інколи радикально націоналістичних, поглядів та політичних вимог, з одного боку, і всього протестного руху як такого, що спрямований від Росії до Європейського Союзу, до ліберальних цінностей. Між собою рівно співіснують \13\ український патріотизм, бажання від’єднатися від Росії та російської культури й устремління до впровадження громадянських європейських цінностей з притаманним їм визнанням фундаментальних свобод людини.

З другого боку, мірою розгортання протестного руху та посилення боротьби з військами влади ідеологічні орієнтири основної бойової групи радикалізувалися. Зрештою постав у реальності (або як образ масової свідомості) «Правий сектор», з його чітко радикальною націоналістичною програмою та подальшою заявкою на створення політичної партії. У травні її лідер Дмитро Ярош почав змагання за посаду Президента. Цікаво, що націоналістична риторика партії «Свобода» за цей час, за умов її участі в об’єднаній опозиції змінилася на менш радикальну. Натомість політична риторика «Правого сектору» спрямована на критику базових західних цінностей і так само проти втручання Заходу, як і Росії, у внутрішні справи України.

Це був вступ, а тепер я змалюю певну картину, де хотів би вирізнити не стільки емоційний рівень, рівень правил, політичних ідеологій і структур, скільки рівень, який я назву рівнем ідентичності, рівень життєвого світу. Візьму для прикладу власного родича, шахтаря, який жив колись у Нижній Кринці (Донецьк). Після війни, ще замолоду потрапив сюди, працював на шахті, одружився, побудував будиночок, мав невеличке хазяйство. Це його життєвий світ. Він прожив життя тут, створюючи тканину цього життєвого світу, вочевидь, орієнтуючись на одну із найбільш підручних речей — мову, російську мову, на російсько-орієнтовані цінності повсякденного життя. Інакше кажучи, він відчуває себе «вжитим» у цей життєвий світ, його частиною, і це його світ. Називайте його чи то «російським світом», чи то «русским миром», як завгодно. Такі речі відбуваються на рівні, що його я би назвав «рівнем ідентичності». Рівень ідентичності — це не той рівень буття людини, який можна легко визначити, мовляв, «оце ідентичність як така», — так, як ми можемо в принципі описати ту чи ту політичну структуру або політичну ідеологію. Це те, що залишається в речах, коли ми відкидаємо їхню фізичну предметну форму, те що у Гайдеґґера означено як «підручні речі», те що злютовує людей на рівні фундаментальної єдності, на рівні належності до їхнього життєвого світу. Цей рівень відрізняється від того, що ми можемо доволі просто реконструювати у раціоналізованих і, в цьому сенсі, точних описах. До цього рівня належить те, що ми часто називаємо мораллю в тому її вимірі, який мотивує наші дії у безпосередніх межах життєвого світу. Ми звикли звертатися й оцінювати такі категорії моралі, як справедливість, гідність, честь тощо з перспективи їхньої категорійної універсальності. Втім, для кожного життєвого світу, культури, ідентичності ці поняття набувають унікального змісту. Можна віднести до цього і відповідальність у її різних модальностях, які стосуються суспільної моралі або суспільних відносин.

На рівні переживання свого життєвого світу такому шахтареві пропонується вибір (я не кажу, хто пропонує) між російським світом і тією формою ідентичної солідарності, яка ясно виявила себе на Майдані, тобто проукраїнською. \14\ Це йому пропонується не на рівні моральної проповіді, а на рівні вибору правових відносин, що внормовують його вибір, — відносин міжнародного права та українського національного права. Він відчуває, що це не є справедливо, й каже: «Я маю право — моральне право або право на рівні ідентичності — відстоювати свій життєвий світ». Із цього випливає (якщо далі розвинути ці міркування), що така людина починає відстоювати свою національну ідентичність: у площині загального переживання своєї належності до певного життєвого світу в принципі немає різниці, в якій предметній формі це матиме здатність бути висловленим, вираженим. А втім, між загальним переживанням власної ідентичності і її предметним оречевленням (реїфікацією) є фундаментальна різниця. Ідентичність проеціюється на речі. Це можуть бути найрізноманітніші речові прояви ідентичності. Якщо ви надаєте людині зброю, матимемо проекцію ідентичності на дію цієї зброї. Відстоювання та колективний захист власної ідентичності проеціюється на речі війни. Тобто, інакше кажучи, виникає те, що можна означити як «проект війни» — від рівня ідентичності до рівня політичної реїфікації, або політичної дії. І не тільки політичної. Війна — це продовження політики іншими засобами.

Ми маємо справу із суперечністю та переходом між двома рівнями буття: ідентичності як буття-можливості ц буття речей, які оточують нас або в формі фізичних предметів чи інструментів (зокрема інструментів війни), або як наявні приписи права, норми, політичні судження тощо.

Як бути тут? Якою може бути відповідь Майдану Антимайданові? (Або щодо тих післямайданових наслідків, які виникли для Антимайдану?) Як поєднати два рівні — рівень ідентичності й рівень політико-правового закріплення ідей та намірів Майдану? Якою може бути наша відповідь? Я залишаю тут це питання відкритим. Я назвав би це колізією між двома рівнями — трансцендентальним рівнем ідентичності та її об’єктивацію в політичних діях.

Усі апеляції на кшталт «така ментальність в українців» або «така ментальність у росіян» не працюватимуть, тому що це є неправомірною реїфікацією того, що зветься рівнем ідентичності. Якщо ми підемо цим шляхом, то будемо приписувати зайві сутності реальності Майдану та після-Майдану. Легше за все накидати свої суб’єктивні бачення та думки, вдаючись до реїфікації, до опису в термінах, немовби дуже простих і зрозумілих, до раціоналізованих образів. Проте ситуація складніша. Як її буде розв’язано, не зовсім зрозуміло. Вона така не тому, що маємо поганих політиків, не тому, що вони не мають чітких відповідей. Вони не мають чітких відповідей саме тому, що ще ніхто не дав відповіді, як це питання розв’язати. Це дилема — дилема ідентичності та політико-правових структур, які держава обов’язково мусить застосовувати, щоб бути державою.

На мій погляд, розв’язання може бути лише практичне. Дуже погана практика війни, коли йдеться про те, щоб провести кордон. Ті кордони, які \15\ ми знаємо, проводяться фізично, але існують вони в нас — кордони між ідентичностями, проект яких виявився практично-військовим. Йдеться про ту лінію, до якої дозволили дійти тим і іншим, нашим і іншим. Я зараз не говоритиму про аґресивну роль Росії і не говоритиму про ідентичність «русского мира», який хоче себе відстояти. На цьому я спинюся.


Володимир Єрмоленко: Якщо цей конфлікт, який ми маємо, є конфліктом ідентичностей, то чи можна людину переконати, змінити ідентичність? Бо нам часто кажуть, що Донбасові не так пояснили. Їм треба краще пояснити. То чи не ілюзія це, що людині можна пояснити?

Євген Бистрицький: Ви маєте на увазі дискурсивне пояснення, раціонально-комунікативне? За допомоги чого ви хочете пояснювати? Вступати в діалог? Мовно?

Володимир Єрмоленко: Як завгодно.

Євген Бистрицький: Розв’язання — це вся сукупність дій. Починаючи з мовного і аж до абсолютно практичного і державного аспектів. А як воно побудується, як усе буде розв’язано — це питання суто практичне.

Юрій Чорноморець: Цінністю Майдану був мирний протест. Саме мирний. І те, як церкви підтримували людей. Це було дійсно цінністю. А виходить, що на Сході, де йде війна, цю цінність втрачено. За цим — абсолютне незасвоєння Росією такої християнської цінності. Але люди на Сході приходять до цієї цінності, побачивши хаос і розруху. (В Луганській області вже, здається, 9 республік, які воюють між собою.) Може, орієнтуючись на цю цінність, можна дійти усвідомлення можливості співжиття незважаючи на різність ідентичностей?

Євген Бистрицький: Якщо ми спробуємо зробити аналітику ідентичностей, ми зіткнемося з тим, що називається чеснотами. Чесноти — це ті ущільнення буття, на яких можна «помацати» структуру ідентичності. Чесноти не бувають не ідентичними. Наприклад, справедливість як така. Але кожна культура й кожен життєвий світ мають своє уявлення про справедливість. Якщо говорити дуже просто, справедливість для мусульманського життєвого світу інша, ніж справедливість російського community. Коли ми говоримо, що на Майдані була Революція Гідності, ми потрапляємо в обійми чесноти. Якщо для Арістотеля і Платона такою чеснотою була розважливість, то можна стверджувати, що гідність включає в себе цю розважливість і толерантність, безумовно. Гідність є універсальною цінністю, бо це усвідомлення, що й інша людина заслуговує на фундаментальні права людини. Але почалася війна. І виходить, що було порушено гідність одних і, як результат, інших.

Юрій Чорноморець: Мені здається, що ми всі страждаємо — й усе суспільство страждає — якраз на брак гідності. Ми всі маємо антропологічну катастрофу — невміння поставити себе на місце іншого. Нам бракує цього Кантового початку. І це цікаво, бо у звичайному житті з людьми можна розмовляти й актуалізувати їхні внутрішні ресурси. Розмовляти можна, скажімо, \16\ в Харкові, але ми наразі не можемо сказати, що можна розмовляти в Донецьку.

Євген Бистрицький: Мені здається, що розмовляти й пояснювати варто. Не ставити умову, мовляв, ми такі, а вони такі. Почнімо думати, чому це так. Умови можливості з’ясовувати.

Учасник круглого столу: Не можна поділяти Схід і Захід. Ми маємо говорити в іншій площині. Є люди, які зв’язують себе з радянським минулим. Але є й інша частина, яка пов’язує себе з суто українською архаїкою. І поки ми не проведемо болючу для України дерадянізацію, українці, як показали останні соціологічні дослідження, виконуватимуть тільки ті закони, які вони вважають справедливими. Суспільство, яке вийшло на Майдан, — це люди, які виросли з радянських «штанців», а держава залишається і далі радянською. І мені здається, що завдання філософів підтримати цю хвилю дерадянізації інтелектуально.

Євген Бистрицький: Ви праві, є різні модальності. Те, що Майдан почався з громадських організацій, з NGO-сектору, і певною мірою закінчується цим (бо волонтерські організації — це громадські організації), є шлях становлення політичної нації. А стосовно того, що філософи мають докластися до дерадянізації, то розкажіть як, і ми докладемося.






Євген Бистрицький — доктор філософських наук, в. о. завідувача відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ.








Повернутися до головної сторінки