Є. Бистрицький. Посткомуністичні партії: від ідеологічних рухів до угруповань громадян // Україна: зародження багатопартійності та перспективи її розвитку. Доповіді міжнародного експертного клубу «Політична думка». — К., 1995. — 24 січ. — С. 4-7.

Головна    

Посткомуністичні партії: від ідеологічних рухів до угруповань громадян

Євген БИСТРИЦЬКИЙ — завідувач відділу Інституту філософії НАН України, завідувач відділу журналу «Політична думка», доктор філософії

Перше, що впадає у вічі, коли йдеться про посткомуністичні партії, то це відомий всім розрив між, скажімо так, ідеєю, поняттям партії, їхніми реальними зразками у розвинутих демократичних суспільствах, з одного боку, і очевидною «несправжністю», фантомністю тих різноманітних об’єднань людей, що сьогодні іменують себе й юридично вважаються партіями на терені України.

Справді, таких партій дуже багато, вони численні, але малочисельні. Чиї інтереси може насправді відбивати, виражати та утверджувати в перебігу політичного життя партія чисельністю, наприклад, тисяча осіб, якщо в Україні більш ніж півсотні мільйонів населення? Нехай навіть партія чисельністю 3 тисячі активних прихильників? Проте у нас, у населення, завдяки ЗМІ, завдяки тому, що треба показувати якусь нашу, не гірше ніж у інших, українську активність політичного життя, політичних лідерів, мислячу, сказати б, еліту, чиє мовлення і є політичною дією, виникають стійкі симулякри. Тобто ми поволі втягуємося в таку штучну реальність фантомної активності наших енергійних партійних лідерів, яка виступає проти, наприклад, тих чи тих «негідних» дій Президента, Верховної Ради тощо. Але чиї інтереси висловлюють ці партійні лідери? Яка створюється суспільна публічність в їхніх діях? У градієнт якого стратегічного й тактичного спрямування складаються їхні розрізнені дії? Чи, можливо, вони слугують завісою, певним прикриттям для справжньої «влади», що, незважаючи на партійну метушню, робить, що робиться, й має те, що має? Запитань, як бачите, безліч. І щоби розібратися у них, спробуймо розпочати з початку — з близької історії та самої суспільної потреби сьогодення — наявності партій. Як виникала не багатопартійність, а «багаточисельність» так званих партій в Україні?

По-перше, я хотів би відзначити ті партійного типу рухи (головний — Народний рух України), що несли у собі національно-демократичну ідеологію і виникли внаслідок суспільної активності, яку слід кваліфікувати як природно-історичну. На відміну від партійних об’єднань, що виникли штучно, рухи національно-демократичної самоназви за своєю генезою були політичним оприлюдненням масових і реальних настроїв, жадань та бажань жителів України. З другого боку, багато партійних рухів виникало цілком штучно, особливо у центрі або у великих містах. Рівень їхньої «штучності» можна розташувати на шкалі від партій та партійних осередків, що виникли суто як втілення «мудрого» розрахунку на гасло «Захід нам допоможе!», до партій, які використовували світові партійні назви та ідеї (соціал-демократичні, ліберальні й т.ін.), намагаючись — і це певним чином вдається — у такій спосіб відобразити реальні потреби та інтереси певної частини населення, що потягнулася до них. Як приклад одиниці виміру штучності нагадаю вам про анекдотичний випадок створення студентамигумористами з КДУ руху «Лучі Чучхе». До мене, до речі, зверталася журналістка з «Франкфуртер альґемайне цайтунґ», щоби я допоміг зустрітися з цими цікавими «партійцями». Проте є партії, що вже отримали гроші від своїх «колеґ» з Заходу, купили \5\ собі штаб-квартири у центрі Києва, мають відповідну «техніку» й вдало функціонують на політичній сцені України, аж ніяк не переймаючись природно-історичним корінням у бутті українського суспільства, ані власною чисельністю. Про штучність партій свідчать й такі «заяви» певних партійних лідерів — мовляв, що це за влада, яка нас не підтримує; ми жевріємо, хоча робимо таку важливу справу — розбудовуємо багатопартійність, а нас не помічають (?!) представники влади. Партія, яка вимагає підтримки у влади, що не належить до цієї партійної родини, — хіба це не показник цілковитої штучності багатьох посткомуністичних партійних утворень? Тож яка різниця між політико-теоретичним образом партії у демократичному суспільстві і реальністю посткомуністичних партій?

Якщо коротко, то «ідея» партії, на відміну від нашого звичаєвого розуміння цього феномена, що був прищеплений масовій свідомості багаторазовим повторюванням словосполучень «комуністична партія», «партія справді народна», «пролетарська партія» й т.ін., — це розуміння необхідності існування у (громадянському) суспільстві угруповань (теоретик громадянського суспільства Гегель сказав би — корпорацій), за допомогою яких у такий спосіб об’єднані люди можуть реально впливати на організацію політичного режиму суспільства, на законотворчі та виконавчі дії влади. Тобто у громадянському суспільстві — сукупності окремих, незалежних особистостей, кожна з них має свої власні потреби, приватний інтерес — виокремлюються групи громадян (їх частина — дослівно — партія), створюючи відповідні угруповання, щоби ствердити власні інтереси та задовольнити власні, хоча й суспільні, потреби. Запам’ятаємо це: партії створюються чи виникають задля захисту власних, приватних інтересів, в тому числі і насамперед економічного плану, а також для задоволення власних потреб як членів розвинутої спільноти «розрізнених» громадян, де кожний має свою потребу, своє життя, свій «земний шлях». Для цивілізованого (у прямому розумінні слова) існування партій потрібний «власник» — тобто економічно й юридично незалежна від випадкового і неправового втручання будь-кого, у тому числі влади, людини. Це абеткові істини, що їх сьогодні кожного разу треба публічно відтворювати та повторювати до відрази.

Це потрібно тому, що у добу посткомунізму («після комунізму») майже ніхто не сприймає партію як громадянське утворення. Прокляття комуністичної ідеї якраз і полягає у тому, що більшість з нас уявляє собі місце і роль партії у суспільстві цілком протилежно, суто ідеологічно — як організацію задля реалізації «правильної» загальносуспільної ідеї. Партія — і ми можемо відчути з деяких реплік у цій залі — сприймається передовсім як ідеологічне об’єднання групи людей, їхнє згуртування навколо «духовної потреби» — однієї з так званих великих ідей: чи національної, чи ідеї державності, чи ліберальної, чи, знову ж таки, ідеї визволення пролетаріату України. Більшість з нас цілком впевнена, що головна ознака й громадянська чеснота партії — це об’єднання навколо й на ґрунті ідеї.

З погляду розуміння демократії, що не може відбутися поза більш менш розвиненим станом громадянського суспільства, з погляду позамарксистського, позатоталітарного таке тлумачення феномену партії не витримує критики. Справді, досить важко зрозуміти засадничу, принципову відмінність партійної ідеології (а партії поза чіткою системою ідеологічного проектування власної політичної волі \6\ немає) від партії як «соціальної машини» реалізації і задоволення передовсім практичних — економічних, правових та деяких інших — інтересів та потреб громадян.

КПРС у політичному сенсі не була партією. її головне завдання полягало у практичному ствердженні певної світоглядно-ідеологічної схеми, втіленні у життя ідеології наукового комунізму тощо. Тоталітаризм комуністів є лише вторинним наслідком такого розуміння й практики комуністичної «партійності». Він був певним чином «вимушений». Річ у тім, що загальний світогляд, загальносуспільна ідеологія існують тільки у просторі принципового нівелювання, вони вирівнюють різноманітність людських інтересів та потреб.

Внаслідок розуміння партії як ідеологічного об’єднання людей, ми й сьогодні можемо почути вигуки наших партійних активників про необхідність поступитися особистісними інтересами задля тієї чи тієї ідеї — національної, державної, соціальної тощо. Саме тому партії ідеологічного типу, точніше — світоглядно-ідеологічні об’єднання вже за своєю природою завжди тяжіють до суспільного примусу, тоталітарних типів суспільно-політичного керівництва. Навряд чи їх можна назвати прямолінійно тоталітарними посткомуністичними рухами — вже не той час, проте я кажу про їхню генетичну спрямованість на нівелювання інтересів, на підміну громадянських потреб та розмаїття інтересів «площиною» єдиної для всіх ідеї, що набуває вигляду чогось вищого за життя та долю кожного окремого громадянина. Крім того, найстрашніший примус — це примус свободи ідеї, ідеологічної свободи. Сьогодні вже відомо, що свобода розпочинається — хоча далеко не закінчується — свободою слова, думки.

В демократичному суспільстві партії тому виконують ідеологічно-світоглядну функцію, що ґрунтуються на громадянсько-суспільних засадах, тобто виступають як оборонці, як інститути ствердження громадянських інтересів певних груп людей в умовах відкритої, леґітимуючої конкуренції з іншими партіями. Коли не існує розвинутої системи вираження громадянських інтересів, тоді так звані партії створюються за суто світоглядно-ідеологічними правилами. І навпаки, коли існують дуже — до формалізованості — розвинуті механізми представництва громадянських інтересів, тоді можна дозволити собі створювати партії за ідеологічно-світоглядним принципом — він виконує функцію приватного інтересу, приватної потреби (різні партії любителів пива, екологічні тощо).

Сьогодні часто згадують поняття «політичної волі». Якщо розуміти, що партія й створюється як механізм реалізації волі до влади (задля ствердження реальних інтересів), то що означає цей вислів, це гасло. Партія чи політик без політичної волі — це вмираючі партія або політик. Річ у тім, що сьогодні насправді немає реального, партійного вираження певних інтересів громадян. Як не існує розвинутих громадянських інтересів, так само сучасні протопартії не спроможні об’єктивно відбивати, виражати певні погляди груп населення. Наявність політичної волі передбачає відповідну наявність масового воління до ствердження (або захисту) громадянських потреб людей.

Таким чином для посткомунізму притаманно те, що існують не стільки партії, скільки ідеологічні рухи, ідеологічні об’єднання людей на невизначеному суспільно-громадянському ґрунті. Нерозвинутість останнього й відбиваться у нерозвинутості, невиразності, а інколи й абсурдності ознак сучасного партійного життя та ролі \7\ партій у суспільстві.

Гадаю, нинішня ситуація з партіями цілком задовольняє, хоч як парадоксально, єдину реальну, хоч і не зареєстровану, в Україні партію — партію влади, а якщо ми зустрічаємо інше ставлення до партій з боку владної еліти, то лише у вигляді туги за браком якоїсь публічної суспільної підтримки. Але цілком очевидно, що всі сучасні перетворення, як і сучасна влада, набувають сенсу лише у демократичній перспективі. Тому, зрештою, і влада, і ми, науковці, оцінюючи ситуацію посткомуністичної партійності в Україні, маємо працювати у режимі «належного»: створювати необхідні умови ствердження партій як громадянсько-політичних угруповань, відходячи від поширеної у посткомунізмі практики ідеологічного витлумачення феномена партійності.

Повернутися до головної сторінки