Євген Бистрицький. Універсальна практичність сьогоднішньої філософської думки // Філософська думка. — 2017. — № 3. — С. 6-9.
Головна
Етизація практичного мислення. Я схиляюсь до неетизованого й не обмеженого зорієнтованістю на певну групу філософських дисциплін концепту «практична філософія». Відділяючи «практичну філософію» як особливий розділ філософії від її «теоретичної» частини, мають на увазі насамперед Кантове розрізнення двох типів знання — теоретичного і практичного, які сам Кант називав «теоретичною і практичною перспективами» того самого — єдиного — чистого розуму. Теоретичне знання спрямоване на пізнання емпіричного, природного світу, що і здійснює експериментальне математичне природознавство. Практична перспектива розуму охоплює, за Кантом, сфери моральнісності (Sitten) і моралі, права, антропологічне знання та політику — політичні трактати, що задають нормативні позиції (максими) політикам. Ідеться про пізнання, спрямоване на людську дію у світі людей. У цьому сенсі етика як філософія вчинку (який є лише концентрованим виразом будь-якої міжлюдської дії) є ніби початком і вінцем усіх можливих відгалужень філософування, які мають справу з активністю людини назовні. Сьогодні, говорячи про таксономію практичної філософії, схильні, за Кантом, включати до неї етичні філософські теорії, філософію права, політики і, тією мірою, як це стосується суспільної дії, соціальну філософію. Це розширення філософської таксономії практичності за межі власне \7\ етики вже передбачено первинними формулюваннями дисципліни етики. У «Нікомаховій етиці» Арістотеля центральне поняття фронезису як вимоги бути мудрим у практичних діях виходить за межі суто етичного імперативу «бути благим» і зв’язане з питаннями, «чому ми не завжди діємо правильно» і чому «це нелегко бути добрим (благим)» у вчинках, у діях. Разом з тим навіть за максимального розширення поняття практичної філософії, прикладом якого є запропонована комунікативною філософією кінця XX століття теорія універсальної етики, збереження поділу на теоретичну і практичну філософію містить небезпеку так і залишитися з цим поділом.
Головна небезпека поділу на теоретичну і практичну філософію. Її вже ясно розуміє Кант, вказуючи на принципову відмінність практичного розуму від теоретичного інтересу розуму. Другий з необхідністю зв’язаний з головною умовою наукового пізнання — емпірією відчуттів та поняттями розсудку. В цьому сенсі теоретичне пізнання є контекстуальним, не вільним у пізнавальній дії та кінцевому конституюванні знання як результату активності суб’єкта, що синтезує емпірію відчуттів і поняття у факт наукового — об’єктивного і необхідного — знання. Натомість інтерес практичного розуму протилежний. Його прероґатива — бути «чистим», незалежним од «патологічних умов» можливого контексту — від «емпірії» наших бажань та схильностей. Теоретичний же розум вводиться в оману, потрапляє в нерозв’язні антиномії, якщо претендує на конститутивну дію, звільнену від контексту чуттєвості — емпіричного розсудку. Практичний розум належить до царини свободи чи створює царину свободи, яка є його прероґативою, на відміну від теоретичного, зв’язаного з контекстуальною необхідністю.
Дилеми розумної свободи. Якщо ми перекладемо цю Кантову дилему двох перспектив, двох інтересів розуму сучасною мовою, то це може звучати як питання єдності етичної нормативності з об’єктивною істинністю знання, моральної та епістемологічної єдності вчинку. Як свобода людської дії у суспільстві може і здатна поєднуватися з обмеженням соціальним і культурним контекстами? Як індивідуальний вчинок чи колективна поведінка — дії людини у локальній або ґлобальній спільноті — можуть скеровуватися об’єктивним знанням, мати наукові, раціональні, критерії у якості норми чи закону? Як правильна, блага дія може бути водночас раціонально виваженою, загальною і необхідною? Як можна поєднати свободу людини з правильною нормою поведінки? Чи можна раціоналізувати й тим самим розв’язати онтологічні конфлікти (сучасні війни локальних культурних світів) на шляху універсалізації нормативності етики? Кант розв’язував це питання висновком, що ми маємо передбачити й постулювати існування апріорного правила, універсального закону, яким мав би свідомо керуватися чистий практичний розум, щоб залишатися у царині свободи, бути свобідним. З такими питаннями й зустрілася комунікативна універсальна етика дискурсу. Але просвітницько-оптимістичні спроби обґрунтувати принципову можливість існування ґлобальної універсальної етики — дієвості універсальних етичних чи правових норм міжлюдської комунікації \8\ наражаються на критику «словом» з боку найновітніших філософів і, особливо, на критику «ділом». Відомі принципові складності умиротворення конфліктів, зокрема кривавих локальних конфліктів сьогодення, практикою їхньої раціоналізації, наприклад, у переговорних процесах там, де такі можливо налагодити. Універсальна етизація філософії, принаймні соціально-політичної філософії, яку вкладають у поняття практичної філософії, стикається з опором з боку реальності. На шляху, прокладеному Кантом, практичний розум досить далеко розбігається зі своєю ж теоретичною перспективою.
Сьогоднішня універсалізація практичного. Якщо вийти за межі спроб універсалізації етики, запропонованої захисниками просвітницько-модерного типу філософського дискурсу в якості парадигми для його практичної частини, то варто йти до джерела, звідки для практичної філософії виникає небезпека. Гадаю, що головною перепоною для успіху поділу філософії на ці дві сфери є (лише певною мірою закономірне й необхідне) збереження самої традиції цього поділу. Оскільки я вже загалом вказав напрями сучасного філософування, які традиційно відносять до розділу практичної філософії, то так само загально вкажу філософські течії, які роблять її виокремлення у самостійну частину непродуктивним. (Утім, тут не йдеться про важливу дидактичну потребу в збереженні такого поділу з метою вивчення та викладання філософії.) До зазначених течій віднесімо всю ту філософську думку, яка визначально відмовляється від епістемологічного протиставлення людини й навколишнього світу і від претензії на кінцеву нормотворчу раціоналізацію взаємин між людьми та спільнотами у комунікативних діях задля досягнення консенсусу, взаєморозуміння. Маю на увазі ті філософські побудови, які виходять з розуміння невіддільної належності людини світові колективного життя, без подальшого вточнення в цих тезах поняття «світу». Проте, що мається на увазі під «належністю»? Це вихідний досвід, кінцеві підвалини досвіду, в якому людину розглядають як «у-світі-буття» (Гайдеґґер), як «втіленого аґента», актора (embodied agent, Ч. Тейлор). Філософська популярність герменевтичного методу, обстоюваного Ґадамером, вказує на екзистенційні підвалини (предструктуру) досвіду людського розуміння, який свідчить про здатність людини в кожному акті усвідомлення трансцендувати за межі відомого й водночас залишатися буттєво належним партикулярному світові культури. Корелятивне цьому поняття досвіду формулюється також «комюнітаристською» філософією, яка визнає принципову залежність дій і вчинків від соціально-культурного контексту, що не універсалізується глобальними вимогами етичного і правового нормування. На цю особливість досвіду належності вказує й велике поле філософських досліджень минулого століття, орієнтованих на ідеали наукової раціональності. Ці розвідки простягнулись від Гуссерлевого відкриття життєсвітового горизонту досвіду свідомості до визнання неуникненної світоглядної навантаженості наукового знання (philosophy of science) через належність спільноти вчених до певних культур і традицій. Якщо знову згадати Арістотелеве визначення мудрої практики, чому мають слідувати будь-які дії, і пізнавально-теоретичні, і спрямовані на інших, і технологічні (в широкому \9\ сенсі) як синтез двох попередніх, то з цим всім переліком філософських напрямів і питань ми входимо в максимально універсальне розуміння того, що будь-яка філософія сучасності є практичною за суттю.
Пошуки нового поняття досвіду. Якщо не існує позаконтекстуальної свідомості, якщо не існує позасвітової, визначально космополітанської людини, якщо людина є визначально втіленою чи вкоріненою у світ і залишається такою в усіх актах пізнання, то не існує окремішньої практичної філософії. Практичність, зрозуміла сьогодні на всьому полі мислення, є теоретичною прероґативою філософського розуму як такого. Філософія як така, що є дисциплінованим мисленням, набуває сьогоднішньої неуникненної орієнтації на адекватне практичне мислення. Сьогоднішня філософія наполегливо шукає адекватне поняття людського досвіду, яке б органічно поєднувало можливість свободи й загальну норму колективного співбуття, норму, що здатна бути універсальною, ґлобальною і водночас не вимагає спільної належності до тієї самої культурної спільноти, того самого культурного світу, тобто не нав’язується іншим. І, очевидно, в такому досвіді принцип належності має не менш органічно корелювати з раціональністю проґресу (включно з науково-технологічною).
Повернутися до головної сторінки