Є. Бистрицький. Місце розуміння у пізнавальному досвіді // Філософська думка. — 1985. — № 5. — С. 37-46.

Головна    





Є. К. БИСТРИЦЬКИЙ

МІСЦЕ РОЗУМІННЯ У ПІЗНАВАЛЬНОМУ ДОСВІДІ



Однією з актуальних проблем сучасного наукового пізнання є вивчення шляхів і методів практичного застосування знання — як природничо-наукового і технічного, так і гуманітарного. Адже розробка складного комплексу питань всебічного вдосконалення розвинутого соціалізму вимагає чіткого усвідомлення специфіки практичного впровадження результатів наукового пізнання в усі сфери матеріальної та духовної культури суспільства. Цей процес породжує багато складних методологічних проблем, пов’язаних з вивченням руху від теоретичних структур знання до їх практичного втілення.

На відміну від того аспекту теоретико-пізнавальної проблематики, який стосується засобів і методів теоретизації емпіричного матеріалу, питання про загальні умови асиміляції знання у світі людини, практичного застосування результатів пізнання є складовою частиною проблеми розуміння. Розуміння — це сторона пізнавальної діяльності, спрямована на особливе, індивідуальне буття, включаючи і культурну історію людини. Відомі з історії філософії і науки постановки названої проблеми завжди пов’язувались з уявленням про розуміння як гуманітарне освоєння світу людини, розуміння іншої культури, мови, текстів, інших людей, результатів людської життєдіяльності 1.

Як підкреслював К. Маркс, «розуміння полягає не в тому, щоб... скрізь знаходити визначення логічного поняття, а в тому, щоб пізнавати специфічну логіку специфічного предмета» 2. Критерій розуміння — це вміння застосовувати всезагальне знання в «специфічній» практичній та пізнавальній ситуації.



1 Згадаємо арістотелівський трактат «Про тлумачення», спроби Ф. Шлейєрмахера та В. Дільтея розглянути розуміння як основну категорію гуманітарних дисциплін, постановку проблеми розуміння у мовознавстві і лінгвістиці (О. О. Потебня, Н. Хомський), психології (С. Л. Рубінштейн, О. Р. Лурія, О. М. Леонтьєв), літературознавстві (М. М. Бахтін).

2 Маркс К. До критики гегелівської філософії права. — Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 1, с. 304.



З’ясування конкретної логіки речей відрізняється від завдання безпосереднього предметного втілення ідеалізованих систем знання. В даному разі йдеться про розуміння як той фактор практичної свідомості, що супроводжує формування універсальних понять і спрямовує предметні дії щодо їх практичної реалізації. Проблема розуміння найчастіше аналізується в літературі як розуміння мови — фундаментальної форми практичної свідомості людини. Мова при цьому розглядається як предметний посередник спілкування, за допомогою якого люди передають один одному не тільки всезагальні поняття, а й індивідуалізований життєвий досвід у всьому його якісному розмаїтті.

В узагальненому вигляді такий підхід зводиться до реконструкції смислу знаково-символічних форм людської культури. На цьому шляху трапляється звуження проблеми: від проблеми розуміння світу — до питання про розуміння суб’єктом артефактів культури. В останньому випадку виникає можливість позірного протиставлення суб’єктивного розуміння — пізнанню об’єктивної реальності, розуміння смислу — \38\ знанню речей, науки про культуру — наукам про природу, методів гуманітарного пізнання — методам природничонаукового пояснення та опису. Тому одним з принципових моментів проблеми розуміння є не з’ясування смислів знаково-символічних реалій культури, а розуміння об’єктивної дійсності. Вихідними передпосилками дослідження розуміння як одного з аспектів проблеми застосування знання в конкретній практичній діяльності виступають фундаментальні положення ленінської теорії відображення. Саме відображення історично особливих сторін людської практики дозволяє судити про об’єктивність того чи того розуміння дійсності та змісту знання про неї. Перевірка адекватності розуміння у своєму емпіричному вигляді постає як практичне застосування засвоєних людиною знань і уявлень про світ за даних специфічних обствин.

Іноді цей критерій розуміння вважається єдиним і останнім. Так, для аналітичної філософії мови, як і для більшості позитивістськи орієнтованих філософів, слова на кшталт «розуміння» не мають предметних референтів і пізнавального змісту. Пошлемося у цьому зв’язку на приклад Л. Вітгенштейна. Студент, який після того, як йому показали складну формулу, каже «тепер я розумію», не дає нам ніякої інформації про свої ментальні стами; він просто повідомляє, що знає, як вивести або розв’язати дану формулу. В цьому випадку за межами розгляду лишається питання про відношення розуміння до зовнішньої реальності, а його аналіз зводиться до опису техніки вживання мови 3.

Якщо ж взяти до уваги всю повноту проблеми, то вона постає у вигляді діалектики загального, особливого та одиничного: як і на основі чого загальний зміст ідеальних систем значень, успадкованих людиною з попереднього досвіду, може застосовуватись для пізнання нових, а іноді історично унікальних явищ?

На практиці людина має справу з якісним розмаїттям сприйманого предметного світу. Без спеціального зусилля з нашого боку ми можемо більш-менш точно виділяти деякі речі з сукупності інших речей, розрізняти їх корисні якості, форми, смак тощо. Зауважимо, що ці одиничні речі, а також їх особливі властивості і стани, пов’язані з людською діяльністю, стають індивідуальними. Так, наприклад, важко зустріти дещо, схоже на улюблений вами краєвид. Якщо ж цей краєвид зображений на полотні, то маємо справу вже з унікальною річчю. Кант, досліджуючи можливість теоретичного осягнення подібних речей, дійшов висновку про радикальну відмінність наукового судження від гуманітарного судження смаку. Гегель, намагаючись подолати це метафізичне протиставлення науки й інших форм життєдіяльності людини, висунув відоме положення про необхідність включення життя в логіку. Однак він дуже містифікував реальний зміст проблеми, поставленої Кантом, розглядаючи життя як результат духовної діяльності «ідеї» — абстрактного «судження життя».

В марксизмі чуттєво-предметний характер діяльності людини був протиставлений абстрактному теоретизму класичної буржуазної філософії і політекономії. К. Маркс зазначав, що саме якісні відмінності речей є підставою для обміну одних споживчих вартостей на інші. Вироблення ж останніх відбувається в конкретній праці індивіда. Отже, якщо предметну розмаїтість реальності розглядати в її зв’язку з практичними діями людей, то матимемо справу з індивідуалізованим світом значущих речей і предметних ситуацій — конкретно-історичним світом людини.



3 Показові щодо цього слова Вітгенштейна: «Зрозуміти речення — значить зрозуміти мову. Зрозуміти мову — значить оволодіти технікою (її вживання. — Є. Б.)». Wittgenstein L. Philosophical Investigations. — Oxford, 1958. — § 19.



Прикладом безпосереднього відношення суб’єкта до якісної., багатоманітності реальності може бути перцептнвна діяльність, зокрема \39\ феномен зорового сприймання об’єктів. Проблема розуміння та інтерпретації у процесі сприймання не виникала б, якби відчуття «прямо» передавали певним чином кодовану інформацію, вже цілком наявну у зовнішньому світі, до людського мозку, де вона реконструювалась як знання про об’єкти. Вже Гельмгольц відзначав ту роль, яку відіграє в цьому процесі прихована активність свідомості та мислення. Для сучасної психології вихідним в аналізі зорового сприйняття є той факт, що між фізичним відображенням — світловою проекцією — зорового образу на ретині та його осмисленим сприйняттям існує докорінна відмінність. Відомий спеціаліст у цій галузі Е. Гомбріч пише про це так: «Те, що виникає на ретині, незалежно від того, відбувається це у курчат чи людей, всього-на-всього танцюючий хаос світлових точок, що стимулюють чутливі нервові закінчення, які несуть свої повідомлення до мозку. Те, що ми бачимо, є стабільним світом. Потрібна сила уявлення і дуже складний апарат для того, щоб подолати прірву, що існує між ними» 4. Аналіз перетворення чуттєвої інформації на осмислений перцептивний образ — одна з важливих проблем психології сприйняття.

Труднощі в дослідженні зорового сприйняття полягають у тому, що власне акти осмислення зорового відображення не можуть бути виявлені інтроспективно, а в звичайних умовах сприйняття — і будь-яким об’єктивним методом вивчення, оскільки нам даний світ спостережуваних речей, а не самі акти спостереження. Останні відбуваються в редукованій і явно не даній суб’єкту формі. Саме це дало підстави деяким психологам для висновку про те, що сприйняття — це нерозгорнуте в експліцитних актах розуміння. «Розуміти» — означає бачити речі певним чином, але не можна «бачити», не розуміючи», — твердить Р. Грегорі 5. Для певних дослідницьких процедур можна порівнювати і навіть ототожнювати розуміння з актами зорового сприйняття, але при цьому не слід забувати, що для багатьох буржуазних психологів звернення до подібних порівнянь пов’язане з перебільшенням відмінності між науковим і безпосереднім, буденним сприйняттям. «Ми заперечуємо дар розуміння речей, який дається нам нашими відчуттями, — стверджує Р. Арнхейм. — В результаті теоретичне осмислення процесу сприйняття відокремилось від самого сприйняття і наша думка рухається в абстракції. Наші очі перетворились на простий інструмент виміру та впізнавання — звідси нестача ідей, які можуть бути виражені в образах, а також невміння зрозуміти смисл того, що ми бачимо» 6. Очевидно, висновок про аналогію між сприйманням світу і розумінням суб’єктом об’єкта має грунтуватись на більш глибинних підставах, а саме — на розгляді тих операцій, за допомогою яких концептуалізований досвід суспільної практики включається в процес безпосереднього чуттєвого пізнання і породжує свідомий образ 7. У цьому разі ми також маємо справу з рухом від більш загальних систем знань, закріплених у попередньому практичному і теоретичному досвіді, до їх застосування для осмислення, категоризації конкретної предметної ситуації. В результаті, ми розглядаємо дві основні складові предметного образу світу — його чуттєву тканину (матеріал) і значення. Вважається, що очевидна для нас стабільна і інтерсуб’єктивна картина світу — сприйманий світ — виникає внаслідок «обробки значеннями», які втілили в собі узагальнений досвід предметно-практичної діяльності, безпосереднього чуттєвого змісту образу — зорового (видимого) поля.



4 Gombrich E. Art and illusion. — New York, 1961, р. 45.

5 Грегори Р. М. Разумный глаз. — М., 1972, с. 7.

6 Арнхейм Р Искусство и зрительное восприятие. — М., 1974, с. 19.

7 Див.: Леонтьев А. Н. О путях исследования восприятия. — В кн.: Восприятие и деятельность. М., 1976. с. 22.



Спираючись на теорію діяльності, радянські дослідники підкреслюють об’єктивну віднесеність людського сприйняття, те, що цей факт свідчить про принципову належність актів означення даних відчуттів \40\ до різновидів діяльності, здійснюваної з реальними предметами. Показово, що функцію об’єктивації сприйманого виконують не значення, а чуттєвий зміст уявлень про світ. Це доводить відносну незалежність семантичних значень від означуваного матеріалу відчуттів. В свою чергу, така незалежність свідчить про складну, багаторівневу структуру перцептивного розуміння об’єктів.

Дослідження псевдоскопічного — викривленого спеціальними приладами — сприйняття показали, що значення не можуть цілком зумовлювати виділення об’єктів в перцептивному досвіді. З одного боку, свідомі (інтелектуальні) акти не впливають безпосередньо на світ сприйняття. Про це говорить факт добре відомих перцептивних ілюзій. В дослідах з псевдоскопічного сприйняття спостерігались найрізноманітніші деформації добре відомих предметів, причому знання про об’єктивну неможливість подібних деформацій ніяк не впливали на образ предметів.

В зв’язку з цим виникає важливе питання про предметну структурованість самої чуттєвої тканини — можливого носія загальних значень. Адже в проведених дослідах вона виступає принципово незалежною від явних, а також експліцитно неусвідомлюваних операцій надання значення і, в кінцевому підсумку, з нею з необхідністю співвідноситься зміст ідеальних систем значень. Йдеться, однак, не про ті семантичні рівні словесних значень, символічний зміст яких тим або іншим чином піддається вербальному вираженню. Маються на увазі насамперед деякі матеріальні, сенсорні елементи означуваного змісту образу, що існують поза мовною і символізуючою свідомістю, утворюючи немовби його підґрунтя 8.

Дослідження інверсії зорового образу за допомогою інвертоскопа показують, що перехід від сприйняття осмисленого (видимого), світу до сприйняття видимого поля пов’язаний з втратою характеристик, поєднаних з діяльністю надання значення даним відчуттів. Часто-густо сприймались образи ніяк не ідентифіковані, але з ознаками предметних характеристик. Водночас відбувалась постійна корекція виникаючих сенсорних структур, спрямованих на подолання їх невідповідності об’єктивним законам матеріального світу. Звідси випливає висновок про принципову неусвідомлюваність чуттєвого матеріалу сприйняття, водночас і про його об’єктивну структурованість і просторову диференційованість. «Процес цей відбувається в самій перцептивній діяльності і у відношенні до первісних інтеграцій сенсорних елементів, а не здійснюється зверху «готовими» значеннями», — підкреслює О. М. Леонтьєв 9. На основі цього дається відповідь на основне питання про процеси породження зорового образу та про засоби конкретизації і індивідуалізації загальних значень, тобто про формування смислу об’єктів перцептивного досвіду.



8 Див.: Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. — М., 1957, с. 71.

9 Леонтьев А. Н. Цит. соч., с. 24.



Категоріально-семантичні засоби опису названого процесу мають бути досить загальними за змістом. Інакше вони не зможуть охопити можливої багатоманітності конкретних властивостей об’єктів — просторового положення, форми, кольору та ін. Водночас вони не повинні бути занадто загальними, бо інакше втратять евристичну функцію: наприклад, нам потрібна не тільки загальна категорія якості, але й, скажімо, певні відтінки для її виділення. Така семантична система значень не є і системою категорій, якими оперує вербальна свідомість. Вона пов’язана більш тісно не з видимим світом, а з проблемою структурного членування видимого поля. Інакше кажучи, завдання категоризації, членування дійсності на осмислені об’єкти спирається на наявність в матеріалі відчуттів такого предметного членування, яке безпосередньо відображає одиничні моменти реального світу. \41\ Трансформація загальних значень в досвіді сприйняття в цьому плані полягає «у відшуканні таких диференціальних ознак в зоровому полі, які дозволили б зоровим чином конкретизувати фрагмент сприйманого світу всім тим предметним контекстом, що мається на увазі. Але зорове поле має свою структуру і тим самим змушує бачити з ймовірного лише те єдине, що реально існує в даній ситуації» 10.

Отже, процес предметної трансформації загальних значень грунтується на заздалегідь структурованому поза діяльністю свідомості чуттєвому матеріалі. Останній не лише визначає можливість застосування категорій, які в даному разі можуть виконувати функцію надання змісту об’єктам, що сприймаються. Він є фундаментальною передумовою розуміння індивідуальних особливостей сприйманого світу. Тому в різноманітних конкретних ситуаціях використання певного традиційного для даної культури фонду загальних значень, скажімо мови, не заперечує їхньої здатності виражати індивідуальні сторони об’єктивної реальності. Самі значення при цьому також змінюються, набуваючи нових предметних смислів. В цілому ж акти розуміння, що спираються на відображення конкретних відмінностей в самих обієктах сприйняття, не усвідомлюються суб’єктом, як певна активність, спрямована на надання смислу картині світу.

Виражаючи ті значення, які має для нас навколишній світ, події, що відбуваються в ньому, ми застосовуємо (наприклад, у мовній комунікації) загальні і всезагальні характеристики дійсності. Показово, що якраз ті словесні значення і категорії мови, які, здавалося б, вживаються для індивідуації висловлюваного, — прикметники, займенники, артиклі, — самі по собі становлять, навпаки, найабстрактніший рівень семантичних значень. В комунікації і пізнанні індивідуальні риси й особливості світу завжди сприймаються як його природні атрибути, як самоочевидний фон, на якому розгортається рефлексивна діяльність. «Фундаментальні перцептивні категорії, — підкреслюють радянські дослідники, — простір, час, рух, форма, кольор тощо, — слугують йому (суб’єктові пізнання. — Є. Б.) практичними орієнтирами фундаментальної практичної діяльності. Людина немовби переміщується у світ значень і концептів, рефлектує з приводу верхніх шарів збудованого нею світу, свідомо оперуючи предметними образами, знаками, символами тощо, хоча безперечно, що фундаментальні перцептивно-динамічні категорії, предметно-змістовні утворення, раніш освоєні нею, вона продовжує застосовувати в прихованому вигляді» 11.

Резюмуючи сказане стосовно обговорюваної проблеми, підкреслимо, що відношення всезагального наукового знання до чуттєвого змісту предметного світу в сучасних теоретико-пізнавальних концепціях виступає як проблема обгрунтування знання. Наявним є зв’язок її з питанням застосовності знання, оскільки головним критерієм обгрунтування теорії є її перевірка практикою. Пошуки граничних основ знання в самій пізнавальній діяльності — лише теоретичне вираження цього реального процесу, яке може бути істинним або хибним. Так, наприклад, Гуссерль вважав, що остаточне обгрунтування науки можливе лише за умов виявлення передумов самого «життєвого світу», що передує науковій діяльності суб’єкта. Однак в цьому пункті Гуссерль, йдучи за класичним німецьким ідеалізмом, доходить хибного висновку про те, що в основі теоретичного освоєння (синтезу) індивідуальних речей перебуває сама надчуттєва свідомість, що сприймає, — інтерсуб’єктивне трансцендентальне «я». Перед нами не лише повернення до старих гносеологічних догм буржуазної філософії, а й викривлення самої проблеми обгрунтування науки.



10 Столин В. В. Исследование порождения зрительного пространственного образа. — В кн.: Восприятие и деятельность, с. 194.

11 Зинченко В. П., Мамардашвили М. К. Проблема объективного метода в психологии. — Вопр. философии, 1977, № 7, с. 122.



Вона виглядала як перехід від \42\ одних загальних структур знання,, наприклад, емпіричних наук, до інших, ще загальніших, наприклад, математики та логіки. Тим самим філософський аналіз знання підмінювався внутрішньонауковою методологічною рефлексією над знанням. Замість спроб відшукати основи наукової діяльності поза нею, в широкому контексті соціально-культурної життєдіяльності суспільної людини, названий підхід до проблеми обгрунтування призводив до все більш рефлексивних і спеціалізованих сфер людської діяльності, аж до її онтологізації у вигляді граничної основи природного і світового цілого. Це зумовлювало й перекручення проблеми розуміння в мауці — вона підмінялась абстрактними характеристиками знання або взагалі відкидалась.

Відштовхуючись від критики названої сцієнтистської позиції, сучасна буржуазна методологія, особливо філософська герменевтика, «радикально» змінює акценти в проблемі обгрунтування науки. Усвідомлюючи те важливе значення, яке має для свідомої діяльності, теоретичного мислення взагалі індивідуалізоване розуміння світу, буржуазні філософи доходять висновку, нібито його вираження у вигляді знаково-символічної діяльності і є тим «онтологічним базисом» мислительної роботи, до якого, як до своєї основи, відносяться в кінцевому підсумку всі пізнавальні акти/ Тут піддається ідеалістичному гіпертрофуванню та реальна обставина, що в буденній мові, на відміну від формалізованих тим або іншим чином мов науки, максимально виражається специфічне для даної мовної спільності світорозуміння, яке прищеплюється індивідові разом з практикою повсякденного спілкування. Гадамер, виходячи з цього, прямо заявляє про неправомірність постановки питання про пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта там, де, на його думку, йдеться лише про відношення суб’єкта до «знайомо-близьких» обріїв мовної традиції. Самоочевидність для людини мовної семантики інтерпретується в даному разі як факт її неусвідомлюваності і нерефлективного відношення до неї з боку індивіда. Мовна традиція, твердить далі Гадамер, тому зберігає властивість індивідуалізувати, бути особистішою і не може протиставлятись людині як об’єкт знання. Логіка цього твердження досить проста: необ’єктивована свідомість — і це очевидно на прикладі сприйняття — завжди супроводжує процес осмислення, розуміння 12, і, отже, ми не можемо вийти за межі мовних значень і поставитись до світу як об’єкта пізнання. Але це хибний висновок. Річ у тому, що для буржуазної філософії (як класичної, так і сучасної) не існує дійсно конкретного — культурно-історичних особливостей практичного життя і комунікації, які здійснюються чуттєво-предметним чином, тобто поза мовною і символоутворюючою діяльністю людей, і відображують об’єктивні характеристики предметної дійсності.

Досягнення сучасної психологічної науки конкретизують важливе положення марксистсько-ленінської гносеології про розгляд всіх актів свідомості, в тому числі й розуміння, як відображення реальних об’єктів. Розуміння виступає як розуміння мови, смислу історичних подій, культурних явищ і т. д. тільки тому, що є з самого початку розумінням об’єктивної реальності в усій її якісній різноманітності. Дійсна конкретизація семантичних значень знакових систем різного походження, але загальної властивості — бути виразником людського досвіду, можлива лише тому, що необ’єктивовані шари свідомості, зокрема відчуття, здійснюють «безпосередній зв’язок свідомості з зовнішнім світом» 13. Завдяки цьому сенсорному чуттєвому, а не семантичному змісту свідомості «світ постає для суб’єкта як такий, що існує не в свідомості, а поза його свідомістю як об’єктивне поле і об’єкт його діяльності» 14.



12 Див.: Gadamer H. G. Truth and Method. — New York, 1975. р. 125.

13 Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. — Повне зібр. творів, т. 18, с. 41.

14 Леонтьев А. Н. Деятельность и сознание. — Вопр. философии, 1972, № 12, с. 132. \43\



Діалектико-матеріалістичні висновки з сучасних психологічних досліджень не тільки доводять принципову обмеженість західних філософських концепцій розуміння, а й розкривають глибокий зв’язок розуміння і знання в пізнанні, питань обгрунтування знання з процесом розуміння.

Матеріалістичне розуміння історії науки виходить з того, що головним стимулом розвитку сучасного природознавства була об’єктивна потреба застосування наукового знання у промисловому виробництві. «Коли після темної ночі середньовіччя раптом знов відроджуються з несподіваною силою науки, які починають розвиватись з дивною швидкістю, то цим чудом ми знову-таки зобов’язані виробництву», — підкреслює Ф. Енгельс 15. Застосування наукового знання до розв’язання практичних завдань стає вирішальним критерієм його перевірки, обгрунтування і розвитку.

Водночас застосування загального знання до індивідуальних особливостей практики і предметного світу людини не є легкою справою. Воно має своєю передумовою виділення з наявного знання тих універсальних значень, які б відповідали конкретному стану практики. В науці цій процедурі відповідає той момент процесу обгрунтування, який спрямований на дослідження можливостей самого концептуального апарата науки, вдосконалення його логічної строгості, дедуктивної когерентності та ін. Як твердить В. О. Лекторський, проблема обгрунтування потребує більш точного визначення об’єктивної сфери застосовності існуючих систем знання: при цьому відбувається розвиток самих теорій, вихід за межі даної теоретичної системи, включення її у більш глибокий теоретичний синтез, нарешті, вихід в ширший контекст практичної діяльності 16.

Вихід за межі наявного знання в процесі його обгрунтування, на нашу думку, досить важлива обставина — вона означає і вихід за межі узагальнених в науці сторін практичної діяльності, необхідність теоретизації тих моментів цієї діяльності, які існують ще в конкретно-історичній особливій формі 17. Інше питання — про необхідність такого узагальнення. У зв’язку з цим процедура обгрунтування знання завжди потребує і нового розуміння об’єктів. Між науковим знанням і його застосуванням з метою пояснення, передбачення, практичного перетворення реальності є рівень розуміння, вміння знайти об’єктивну відповідність значень, абстрагованих з попереднього досвіду, культурним особливостям наявної практики та світогляду. Тобто відношення розуміння постійно відтворює саму необхідність віднесення наявного у суб’єкта знання до реальності, щоразу ставлячи його перед необхідністю використовувати це знання в новій предметній ситуації.



15 Енгельс Ф. Діалектика природи. — Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 466 — 467.

16 Див.: Лекторский В. А. Субъект, объект, познание, — М., 1980, с. 261 — 265.

17 Див.: Шинкарук В. И. Единство диалектики, логики и теории познания. Введение в диалектическую логику. — Киев, 1977, с. 11.



Для сучасної науки, як відомо, характерними є такі пізнавальні ситуації, коли йдеться насамперед про шляхи застосування знання, вираженого в абстрактно-теоретичній формі (наприклад, математики), до конкретних фізичних явищ (скажімо, фізики елементарних частинок). В цьому разі звичайно кажуть про різні рівні внутрішньонаукового співвіднесення теоретичного знання і емпіричних фактів, процедури інтерпретації та ін. Однак для реального здійснення таких процедур недостатньо контексту самого теоретичного дослідження і його фактуальної перевірки. Реальна практика наукового пізнання показує, що в абстрактному мисленні завжди наявний деякий нередукований рівень наочно-образного уявлення теоретичних об’єктів. Різні моделі атому, ідея спіну електрона, образ спіралі для елементарних частинок, фейнманівські діаграми тощо свідчать про те, що наукове освоєння \44\ мікрооб’єктів спирається на індивідуальне уявлення і, отже, на певне розуміння.

Найуніверсальнішим засобом вираження таких образних уявлень самі вчені вважають семантичний фонд буденної мови. За словами В. Паулі, «вся фізика складається не просто з експерименту і виміру, з одного боку, і математичного формального апарата, з другого,.. Тут слід прагнути пояснити засобами природної мови те, що, власне, відбувається у цій взаємодії між експериментом і математикою. Я також вважаю, що всі труднощі в розумінні квантової теорії виникають саме в цьому пункті, який позитивісти здебільшого замовчують... саме тому, що тут неможливо оперувати точними поняттями» 18.

В наведеному положенні йдеться не просто про загальновідомий для методологів науки факт застосування повсякденних уявлень для кращого розуміння абстрактних концептуальних конструкцій, а в основному про схожість функціонування буденної і наукової свідомості 19. Це питання пов’язане з проблемою, поставленою ще Кантом і Гегелем: для чого потрібні універсальні категорії мислення — чи то для розуміння уявлень розсудком, чи для теоретичного (логічного) осягнення загальних основ буття розумом поза зв’язком з чуттєвістю 20.

Ця проблема має не тільки історичне значення. Якщо сформулювати її сучасною мовою, то вона набере такого вигляду: чи можливе теоретичне знання без розуміння — як деяка абстрактно-теоретична система категорій мислення; або, навпаки: чи є розуміння необхідною умовою існування універсальних форм мислення? Спробуємо з’ясувати роль розуміння в категоріальному мисленні.

Як твердять дослідники, історично питання про роль філософських категорій у мисленні було пов’язане з дослідженням їх синтетичної і аналітичної функцій стосовно об’єктів пізнання 21. З боку своєї синтетичної функції категорії виступають як найуніверсальніші системи ідеальних значень, на основі яких свідомість перетворює розмаїтий матеріал чуттєвості на факт теоретичного знання. Кант, наприклад, вважав категорії виявом трансцендентальної передумови науки — єдності самосвідомості — у способах зв’язку суб’єкта і предиката в судженнях про об’єкт. Це — реальний факт наукової діяльності. Теоретична свідомість спирається на фундаментальні категорії мислення, які в концентрованому вигляді виражають історичний досвід людства 22.

З цього, однак, не випливає, що синтез теоретичного об’єкта має своєю граничною передумовою ці фундаментальні, загальні і універсальні форми людського мислення. Саме до такого погляду, в кінцевому підсумку, тяжіла класична ідеалістична гносеологія. Перебільшення цього положення спричиняло онтологізацію абстрактно-теоретичної діяльності в науці.

Марксистсько-ленінська філософія, навпаки, виходить з того, що граничними основами свідомо-рефлексивної діяльності є конкретно-історичні форми практики і спілкування. З цього положення випливає те, що категоріальний синтез знання на основі універсальних форм мислення передбачає певне світорозуміння, яке передує його науково-теоретичному вираженню. Якщо розглядати як взірець методологічно організоване і впорядковане розуміння, вже включене в систему наукового знання і усвідомлене в ній, то світорозуміння, що виробляється в безпосередній практичній життєдіяльності, постає у вигляді передрозуміння.



18 Цит. за.: Heisenberg W. Der Teil und das Ganze. — München, 1976, S. 283—284.

19 Див.: Ziman J. M. Public knowledge. — Cambridge, 1968, p. 8.

20 Див.: Гегель Г. В. Ф. Наука логики. — М., 1972, т. 3, с. 209.

21 Див.: Булатов М. А. Понятие и практические основы развития категорий. — В кн.: Категории диалектики, их развитие и функции. Киев, 1980, с. 23 — 43.

22 Про категоріальний синтез теорії див.: Храмова В. Л. К проблеме категориального синтеза: Кант, неокантианство, Эйнштейн. — В кн.: Критические очерки по философии Канта. Киев, 1975, с. 151 — 179. \45\



Інакше кажучи, категорії, що виражають загальні характеристики об’єктивної дійсності, завжди застосовуються в даних культурно-історичних умовах людської практики. В цьому плані вони мають бути конечні і варіативні за змістом, який розуміється щоразу в конкретній предметній і пізнавальній ситуації, де вони виконують свої синтетичні функції, по-різному. Тому в пізнавальних актах категорії виступають як певні самоочевидні (для даної культури, епохи, суб’єкта) способи осмислення предметного світу. В кожному конкретному випадку вони є не тільки способами узагальнення, але й способами розуміння дійсності. Отже, категорії — не лише ідеальні засоби узагальнення попереднього досвіду, але й способи його кореляції з індивідуальними особливостями даної культури, необхідними для його предметного втілення.

Коли йдеться про аналітичну функцію категорій, то при цьому мається на увазі їх застосування для віднесення об’єкта, що вивчається, до певного класу, рубрики, тобто про підведення предметної багатоманітності реальності під ті або ті універсальні значення. Однак підведення одиничного під загальне — це операція, яка утворює зміст наукових суджень — пояснень, доказів та ін. Ці судження можливі тільки за умови вміння застосовувати загальне знання для цих цілей; брак такого вміння у вченого, як добре показав Кант, компенсувати неможливо. Як свідчить практика сучасної науки, аналітичне відношення передбачає дотеоретичний синтез — інтерсуб’єктивне розуміння — предметних смислів об’єктів пізнання. Наукова категоризація дійсності — аналіз і синтез — застає пізнаваний предмет вже певним чином рубрикованим, індивідуалізованим і об’єктивованим.

Залежність наукового пізнання від конкретно-історичного світорозуміння зумовлює специфічні взаємовідношення знання і розуміння, загального і особливого усвідомлення світу в теоретичній діяльності. Часто твердять, що розуміти можна по-різному; визначеність — це атрибут фактуального знання. Але свобода рефлексії менш характерна для актів розуміння, ніж для наукового судження і значною мірою через належність безпосереднього зв’язку розуміння з конкретними особливостями практичної життєдіяльності. Науковому знанню властива більша міра свободи в судженнях про об’єкти, більша рефлексивність, можливість комбінаторики та конструювання, зіставлення різноманітних шарів досвіду в пошуках його однорідності і неперервності. За всієї своєї культурно-історичної варіативності розуміння більш традиційне, менш схильне до перегляду усталеного світобачення. Безпосередній зв’язок розуміння з конкретно-історичними умовами продукування знання водночас зумовлює його більшу змінюваність, варіативність порівняно з узагальненим змістом знання.

Діалектика знання і розуміння полягає в тому, що загальний зміст знання може бути оперативним за конкретно-історичних умов тільки внаслідок його розуміння. Всупереч твердженням представників сучасної західної філософської герменевтики це свідчить про те, що відношення розуміння не зводиться до освоєння лише культурно-історичних об’єктів. Реальне значення розуміння полягає в акцентуванні на необхідності брати до уваги освоєння традиційного досвіду для глибшого розуміння об’єктів актуального пізнання. З цього погляду минуле — це не пасивний об’єкт реконструкції, а «сховище» можливих розумінь, індивідуальних категоризацій світу. Розуміння завжди виступає як здатність індивідуалізувати наявне знання, зіставляти його з культурними характеристиками практичного життя людини. Ця риса розуміння привертає увагу до тієї обставини, що використання досягнень сучасної науки на благо людини неможливе без розуміння її людського смислу.

Резюмуючи обговорення даної теми, зазначимо, що розуміння, як і пізнання, є відображенням об’єктивної реальності. Але на відміну \46\ від знання воно виражає не всезагальні, а її особливі характеристики, а також унікальні способи предметно-практичного зв’язку людини і світу.

Часто-густо момент безпосередньої дійсності практики, що відображається в розумінні, не усвідомлюється як складова суб’єкт-об’єктного відношення, а виступає у вигляді самоочевидної смислової характеристики дійсності. З цією особливістю розуміння пов’язані певні ускладнення в його визначенні та інтерпретаціях.

Так, є думка, що розуміння виступає як освоєння, реконструкція смислів, починаючи від смислового плану мовного висловлювання в діалозі аж до фундаментальних смислів, донесених до нас текстами, символами, пам’ятками культури. Цей підхід нагадує усталене уявлення про розуміння іншої людини як осягнення її «внутрішнього світу», життєвих планів і задумів. Але це не так. Подібно до того, як знання націлене не на «реконструкцію» закону природи, як такого, а на ту предметну реальність, в якій він виявляється, розуміння стосується не смислу «в собі», а тих явищ природи і суспільства, які мають предметний смисл. Тому розуміння — це насамперед усвідомлення практичності світу для людини. Не випадково сферою здійснення розуміння виступає такий універсальний тип практичної свідомості, як мова.

На основі цього може виникнути уявлення, що розуміння стосовне теоретичної діяльності слід визначати як духовно-практичне освоєння світу. Справді, розуміння тісно пов’язане з ситуативними особливостями практики і пізнання. Однак відомо, що характерною рисою способів духовно-практичного освоєння світу є вираження існуючого у формі належного, тобто діяльність, спрямована на формування ідеального образу світу в аспекті людських потреб. Розуміння ж максимально пов’язане з наявною дійсністю і саме по собі не дає конкретної картини майбутнього в деталях його розвитку, Тому власне духовно-практичні способи освоєння світу (наприклад, художній образ) для адекватного розуміння іноді потребують, в свою чергу, перекладу та інтерпретації.

Отже, розуміння виступає як необхідна культурно-історична передумова не тільки теоретичних, але й практинно-духовних способів людської діяльності. З цього випливає, що воно є комплексною проблемою сучасного наукового пізнання, дослідження якої важливе для аналізу практичного значення різноманітних типів людського світовідношення.





* * *



В наше время актуальность исследования проблемы понимания обусловлена задачей превращения научного знання в непосредственную производительную силу общества. Анализ общих условий движения от теоретических структур знания к их практическому воплощению в предметном мире человека очерчивает гносеологический аспект проблемы понимания. Понимание в составе познания — это сторона познавательной деятельности, связанной с освоением особенного, индивидуального бытия, включая и культурную историю человека.

Принципиальным для правильной постановки проблеми понимания является признание того, что понимание по своему генезису есть отражение в сознании людей материальных особенностей объективной реальности, практики, общения.

Отрицание принципа отражения в постановке и решении проблемы понимания приводит к ее искаженным интерпретациям в современной буржуазной герменевтике.

Диалектика знания и понимания в научном познании такова, что всеобщее содержание знания может быть оперативним в данной культуре и в данное время для конкретного субъекта только в случае его понимания. А это свидетельствует совсем не о том, что отношение понимания — это освоение исключительно культурно-исторических предметов. Реальная сила понимания заключается в освоении прошлого, традиционного опыта необходимом для более глубокого, всестороннего понимания объектов сегодняшней практики и познания.









Повернутися до головної сторінки