Є. Бистрицький. Соціалістичний реалізм — завершений проект Модерна // Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 7-8. — С. 34-41.

Головна    

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ: МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ

24 жовтня 1994 року в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (кафедра філософії) відбулося засідання "круглого столу"на тему "Соцреалізм: міфи і реальність". Участь узяли: доктор філології О. Білий, доктор філос. наук Є. Бистрицький, канд. філології Є. Пащенко (КДУ), канд. філос. наук, художник Ю. Легенький, канд. мистецтвознавства О. Найден (ІМФЕ НАН), канд. філології В. Скуратівський, ред. відділу ж. ФіСД І. Мойсеїв та інші. Публікуємо ці матеріали.

Євген БИСТРИЦЬКИЙ

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ — ЗАВЕРШЕНИЙ ПРОЕКТ МОДЕРНА

Вираз "проект Модерна" я вживатиму не як характеристику "великого стилю" модерн, а в сенсі завершення (що відбувається крізь нас, через наш дискурс) тієї великої культурної епохи, яка починається десь приблизно після Відродження в кінці XVI — XVII століття. Вона має чіткі дефініції-ознаки, зокрема, певну метафізику (яку треба і можна визначити), що ми нею користуємося і сьогодні. Простий приклад. Тут присутні, я бачу, викладачі естетики; на кафедрі Української Академії мистецтва також викладають естетику, і в навчальній програмі я бачу: "естетичні відношення", "естетична свідомість", "суб’єкт-об’єктне відношення". У цих висловах присутня типова метафізика, що виникає як соціально-культурний "проект Модерна", яка дійшла до нас, продовжує розгортатися на наших очах, і яку треба пояснювати. Адже ніші вже маємо змогу ідеологічно і, сказати б, світоглядно дистанціюватися від епохи С.Р. як мистецтва та ідеології і водночас від класичної метафізики та естетики, зокрема. \35\

Спочатку прозондуємо термін "реалізм", поняття "реалізм у мистецтві". Яка філософська генеза цього поняття, коли воно виникає і який узагалі сенс має? Як відомо, існував "критичний реалізм", "реалізм Відродження" і т. ін. Реалізм виникає як проблема, коли зароджується "ідеологія" Модерна, Нового часу (Modern Time), коли зникає теологічна нарація і теологічні підвалини світорозуміння, які освячували будь-яке ставлення людини до світу (і в мистецтві також), і коли стає нагальним питання, яке я сформулював би за Декартом приблизно так: Ми з вами конечні, недовершені істоти. Ми колись виникли і зникнемо. Досвід наш також конечний і не може охоплювати все. Ми недосконалі й тому, що маємо пристрасті, "суб’єктивні? смаки. І тому виникає питання: чому ми з вами можемо бачити (розуміти, всвідомлювати) світ, як він є насправді, "у-яв" мати про нього уявлення, або латиною — реально? Звідки ми здатні знати, яким він є сам по собі, "по правді"? Адже природньо було б нам з вами дивитися на світ під кутом зору Нашого обмеженого (суб’єктивного — це, звичайно, ще не Декартів термін), часткового людського досвіду.

На це питання задовго до часу Відродження, скажімо, Августін відповів би так: ми здатні відрізняти добро від зла, прекрасне від потворного, тобто можемо дивитися на світ об’єктивно, реально, уяв — тому, що нам притаманне божественне світло розуму. (Оце ключові слова для розуміння поняття "реалізм" — розум, світло, ява, реальність.) Тому, за Августіном, — що ми дотичні до Бога, або самі є істотами, котрих Бог наділив світлом розуму, надихнув розуміти, як воно с в реальності, насправді, а божественний Космос — прекрасний і розумно впорядкований світолад. Здатність розуміти йде від того, що ми маємо в собі "божественне світло розуму". За доби Відродження відбувається культурна і філософська переінтерпретація цієї здатності людини. Ми маємо в собі не божественне, а, як сказали б гуманісти Відродження, "природне світло розуму". Бо людина від природи наділена розумом, певною (я узагальнюю) раціональністю бачення; і тому реально розуміє "яв" і явища світу. \36\

В цьому місці зробимо зауваження щодо двох понять. По-перше, поняття "світла". Проект Модерна також трактують як проект Просвітництва. До речі, за українською мовою маємо нагоду постійно "жити в добі Просвітництва": ми називаємо "світом" те, що в інших мовах не веде свого походження від "люміністичного" кореня. Просвітництво має в основі назви поняття "світла", "світла розуму". Друге поняття — ідея утопії. Обидва невід’ємно зв’язані між собою і мають безпосереднє значення для розуміння мистецького процесу доби Модерна і соцреалізму, зокрема. Річ у тім, що можливість об’єктивно уявити світ означає здатність дивитися на нього так, ніби ти завжди можеш вийти за межі (за контури рисунку) тієї речі, події, світу, які ти маєш відтворити й описати. Це означає, що ти — суб’єкт по відношенню до певного об’єкта (я переходжу на філософську мову, зокрема лексику радянської естетики). А куди, в який простір при цьому виходить людина? Ми виходимо у простір ясного бачення, сказати б, у повне світло розуму, у простір чистого розуму. Коли ніщо не має затінків, темних таємниць, людина здатна все прозоро й прозорливо відтворити, як воно є насправді. Якщо глянемо на ці плакати, зразки соцреалізму ¹, вони, ми бачимо, зкарикатуризовані певним чином. Постаті передових доярок, шахтарів, оптимістичних учених дуже чіткі, ясні і в ясному художньому просторі, причому обов’язково на тлі світла, з натяком на,"світле майбутнє".

¹ "Круглий стіл" відбувався в галереї НаУКМА, серед виставки плакатів — Ред.

Я згадую провісника соцреалізму чи реалізму — Томмазо Кампанелла. Він пише "Місто Сонця". Сонце, не щось інше, в назві. Тобто йдеться про максимальне світло. Воно не тільки в Кампанелла є передумовою людського розуміння. Воно є тим буттєвим простором, тією онтологічною передумовою відношення людини до світу взагалі, яка дозволяє бачити і відтворювати своє життя, майбутнє.

Через Томмазо Кампанелла ідея світла (можна із сказаного зрозуміти, чому вона веде до утопії, до того, що Олег Білий абсолютно правильно назвав міленаризмом) входить в \37\ європейську просвітницьку утопію. Тобто ідея така, що в кінці кінців ця трансценденція у світлий світ, ця дотичність до "великої нарації" істини приведе до ясного всебачення. Цей світ буде абсолютно "прозорим і ясним" для людей, говорять потім і Декарт, і Маркс, коли ніяких суб’єктивних, особистісних і осібних сумнівів і затінків переживання (естетичного і взагалі життєвого переживання) не залишиться. Все може бути створене і, отже, відтворене повністю, явно, у яві, реалістично.

Людина, носій світла розуму, здатна виходити за межі плинного, недовершеного тут-і-тепер існуючого світу речей, підійматися над обмеженою ситуацією буденного життя й тому, врешті-решт, здатна осягнути всесвітній загальний, повний образ, побачити та окреслити його чіткий контур (межі), а також його ясну відмежованість від того, хто сприймає чи уявляє цей світ (так званий класичний реалістичний образ). Такий метафізичний постійний вихід за межі будь-якої усталеної наявності, традиції, постійний рух далі, в нове, тобто модернове, така метафізична позиція, що трансцендує все обмежене й завжди тримає дистанцію бачення світу як об’єкта, як реальності "у-яві", й отримує сьогодні, після Гайдеггера, Фуко, Ліотара і Дерріда, назву "проекту Модерна". Реалізм, тому, не лише характеристика модерного бачення світу. Реалізм — це спосіб організації буття європейської культури в ії певному вимірі, що дався взнаки в мистецтві, науці, філософії, починаючи з Нового часу. Реалізм — спосіб організації самопереживання й самоставлення (самоусвідомлення) людини певної доби культури, що втілилося в мистецтві, поглядах його теоретиків і методологів.

У цьому проекті світу ми зустрічаємося, по-перше, з метафізикою виходу за буття, тобто із "забуттям " всього особливого, з позицією, яка намагається долати "обмеженість" світобачення конкретної людини. Автор у "проекті Модерна" — це довершено ясний погляд на світ в оптимістичній перспективі утопії, котрий настільки "втручається" у відображення дійсності, у "світ як картинку" (Гайдеггер), наскільки він жадає "прояснити" його, окреслити його "історично-оптимістичну (світлу)" перспективу. \38\

По-друге, людина-творець тому здатна виходити за межі існуючого, переступати все "невиразно-недовершене", що вона в принципі здатна на універсальну точку зору, на трансцендентну точку зору надсмпіричного суб’єкта. Це точка зору майстра, пана буття, володаря ситуації бачення, розуміння й відтворення світу. Постать людини, здатної подивитися на світ і відтворити його, як він є насправді, лише тоді здійснюється, коли вона причетна або наближається до позиції, яку Олег Білий точно назвав "Третім", власне "третім оком", і яку Ліотар називає "трансцендентальною нарацією".

Зараз я проілюструю загальні побудови цитатами зі статей про С. Р. Статті вийшли під редакцією найкращого соцреалістичного естетика — Овсяннікова. "И там, где положительный герой действует последовательно, он предстает в виде самоценной личности, которая сознает всемирно-историческую необходимость социализма и делает все возможное, т. е. реализует все объективные и субъективные возможности, для превращения этой необходимости в действительность". Або ще чіткіше: "Конкретно-историческое воспроизведение жизни только тогда поднимается до уровня великого искусства, до всемирно-исторической художественной значимости, когда оно правдиво осваивает конкретно-историческую связь отдельного индивида с жизнью человеческого общества в целом".

Гадаю, ідея тут ясна. Саме на перехресті ставлення окремої людини до трансцендентальної нарації і виникає те, що ставить собі в заслугу С. Р. Не тільки реально відбивати дійсність, як так званий критичний реалізм, але брати явище в його історичному розвитку, поступі і в контексті всесвітньо-історичного процесу, в його "проекті". Тому в соцреалізмі або в тому, що пропагує С. Р., завжди відбувається редукування особистості й унікальності людини до загальнозначущих об’єктивно-історичних закономірностей, типів, рис і т. ін. Тому тут дійсно обов’язково присутня (але в якості маргінальної, нетематизованої) ситуація страху, жаху. Герой, котрого описують, або митець, котрий описує, завжди під загрозою зникнення власної унікальності, неповторності, недовершеної особистості, зникнення власної \39\ екзистенційної індивідуальності. Ця загроза може явно усвідомлюватися, але вона неодмінно присутня як передумова С. Р. і взагалі відповідного бачення світу.

Для розрядки згадаю Іртеньєва — поета, близького поетиці Пригова. Він чітко — з дистанції максимально іронічної критики соцреалізму — зафіксував певні сюжети. У вірші "Опыт обобшенной биографии" герой, видатний митець, "простой как кислород", "входил" (буквально) в народ — "в юрты, чумы и яранги". "Входил, садился за рояль И, нажимая на педали, В такие уносился дали, Какие нам понять едва ли..."

Оця трансценденція утопія, майбутнє обов’язкове для С. Р. разом зі "всесвітньо-історичним процесом". А тепер, щоб закінчити думку, відзначу ось що. Соцреалізм — не штучний витвір соціалістичних естетиків, чи ідеологів, чи там на I-му з’їзді радянських письменників створена формула. Це абсолютно органічне, природне продовження "проекту Модерна", Я вважаю, що нам "пощастило" жити в такій країні і бачити такс мистецтво, яке довело до кінця, до практичної невдачі цей проект у вигляді методу С. Р. Тут можна було б посперечатися з Юргеном Хабермасом. Він каже, що Модерн це "незавершений проект". В нашому досвіді — у вигляді соцреалізму — він "практично завершений". Утім, це завершення або деструкцію зразка реалізму, деструкцію об’єкта бачення (реального бачення світу і Його відтворення в мистецтві) уже давно передбачали теоретики — філософи й естетки. Й перші з них — Шопенгауер і Ніцше.

Я зачитаю дві цитати. Шопенгауер став відомим, коли набув розголосу його головний твір — "Світ як воля й уявлення". Він каже, що "світ як уявлення" або метафізика уявлення, об’єктивне реальне бачення "у яві", (як це вміє бачити лише Бог — декартівський спосіб обгрунтування "реалізму Модерна"), — має бути замінене іншим відношенням. Не відношенням суб’єкт-об’ектним, не відношенням уявлення ("пред-ставлення"), а іншим. Ось найбільш характерні слова: "Зовсім неможливо проникнути в суть речей іззовні — результатом будуть лише найменування й образи. Адже людина сама вкорінена в цьому \40\ світі тілесно". Те, що безпосередньо "ясно" кожному, продовжує Шопенгауер, дається через волю, через "внутрішнє" переживання ставлення до речей. Тому все це так зване "реалістичне бачення" (передбачав Шопенгауер) має деструктуватися, зруйнуватися — адже воно дає лише зовнішність речі, уявлення, а не явлення насправді. Воно лише зовнішньо описує відношення митця або "споживача мистецтва" до світу і, відповідно, до творів культури.

Цю думку продовжує Ніцше в "Народженні трагедії...": "Радісну необхідність сонних видінь греки виражають також в їхньому Аполлоні. Аполлон (тобто бог сонця), бог усіх сил, які творять образами, є водночас і бог, котрий відає істину і — далі — прорікає прийдешнє".

Спрямованість С. Р. в майбутнє, його міленаризм — абсолютно необхідне продовження всякого реалізму. Модерн це проект нового, яке завжди в майбутньому. Ніцше абсолютно чітко характеризує головну ваду реалізму. Він каже: це сновиддя. Це вигадана реальність, яка існує лише як сновид. Реальна дійсність — не така, насправді світ зовсім інший. Те, що нам видається в реальності — це сновиддя, навіяне нам Аполлоном. Треба повернутися до іншого начала — нереального, ірреального: воно є дійсним.

Справді, паралельно з Шопенгауером і Ніцше відбувається деструкція реалістичного зразка. Виникають некласичні форми мистецтва: поезія (бодлер), пленер у французькому живописі і т. д. Тобто деструкція дискурсу реалізму і деструкція С. Р. — вона давня. Ми з вами лише "довершено" переживаємо його кінець. Крах насамперед ідеологічний. Але (і я в цьому погоджуюся з попереднім доповідачем) С. Р. існує в нас. І не тому, що ми такі нещасні і не можемо через інертність пережити і вичавити з себе "раба соцреалізму". Подивімось на зразки літератури і живопису, висунуті постмодерном, — він не існує без цитації реалістичного мистецтва. Річ у тім, що спочатку потрібна певна реальність, щоб потім її деструктувати, відштовхуватися від неї. Постмодерна не існує без проекту Модерна, без реалізму в культурі. \41\

Так само сучасну філософію не можна зрозуміти поза тим, що вона є критикою попередніх зразків: отак ніколи не буде "перейдений" реалізм, навіть соціалістичний — як доведений до ідеологічних і естетико-методологічних крайнощів реалізм мистецтва. Скільки житиме мистецтво, від реалізму (в ширшому розумінні) будуть відштовхуватися. Реалізм має бути присутній. В якому вигляді — покаже майбутнє. Без його присутності — трансцендентальної або емпіричної, або як зразків або цитацій — не відбудеться мистецтва. Це, можливо, спірна думка, і на ній я хотів би закінчити. Але як проект С. Р. завершений.

Повернутися до головної сторінки