Є. Бистрицький. Кордони проходять всередині нас / Із виступу на ІІ академічній дискусії проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» — «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом». — 9 вересня 2010 р.

Головна    





Євген БИСТРИЦЬКИЙ

КОРДОНИ ПРОХОДЯТЬ ВСЕРЕДИНІ НАС



Поставимо питання: що таке кордони, яка їхня основа, тобто як вони виникають, де вони пролягають? Найперша очевидна відповідь: наявні фізичні кордони — інколи жорстко, інколи не дуже — закріплені у міжнародних угодах, видруковані на географічних картах та простягнуті полосами на землях країн. Однак, кордони не існують як щось незмінне, кордони змінюються історично. Ми можемо зазирнути на 50, 100 років у власну історію, зануритися ще далі вглиб століть і не побачити звичних кордонів. Сьогодні політична карта європейських країн видається дуже сталою. Втім, Європа часів Карла I, «батька нової Європи», мала досить умовні кордони, які лише дуже контурно нагадують теперішні, як конгломерат безлічі феодальних князівств, королівств, етносів та народів, звичаїв та законів.

А як розпалося те, що ми називаємо радянською імперією? Адже це історичне утворення розпалося по кордонах, фізичних і політичних кордонах, промальованих на карті Радянського Союзу. Ми вже знаємо, що фактично СРСР розпався внаслідок етнонаціональних або національно-культурних рухів, яким був і наш Рух.




Кордони прокладає дух народу


Тож кордон виникає там, де є консолідовані культурно-національні цінності, культурно-національне відчуття. Кордон — це не просто фізична річ-межа, що відділяє нас від іншої національної спільноти. Кордони проходять всередині нас. Кордони — є матеріалізована духовність, вони виникають із духовної основи.

Кордони виникають з етнонаціональних, світоглядних орієнтирів та цінностей, чи як це у першій половині XX-го століття почали називати історики — з ментальності. Процес виникнення цих ментальних кордонів напередодні — час так званої «Весни народів» — описав німецький філософ й лінґвіст Вільгельм Гумбольдт. У той період, коли поставали сучасні образи національних європейських держав, він викарбував поняття духовності й зробив його світським.

За Гумбольдтом особливість національної спільноти проявляється у вигляді «духу народу» (Volksgeist). Дух народу — це як випаровування над поверхнею озера, це те, що нація «випаровує» в сублімованій формі. Як «мова взагалі» нерозривно пов’язана з «духовною силою людей», так і кожна конкретна мова пов’язана з «духом народу». «Мова народу є його дух, і дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне», — каже Гумбольдт.

Генії і висловлюють, оприлюднюють дух народу. З точки зору романтиків — геній не думає на тим, як писати, він не конструює поетичні тексти, як робить багато хто з наших сучасників. Геній, тобто «представник роду», відчуває дух народу й просто вільно творить, записуючи на папері його концентровані у слові сгущення — переживання та думки; через геніїв промовляє дух народу.

Із цієї, засадничо романтичної точки зору, народ завжди, як тільки він стає консолідованим, нацією, є народом культури. Культура, дух народу, є його основою, оплотом. Він є висловлювачем власної, скажу так, культурної духовності, або просто — культури.

Цей дух народу й прокладає реальні кордони.




Реальність — це те, що чинить опір


Ви можете заперечити: адже духовність це не таке міцне та реальне як фізичний кордон. Що ж таке реальні кордони? Наскільки важливим для їхнього розуміння є ментальність, дух народу — ця особлива національна, етнічна, культурна реальність?

Філософія досить ясно визначає поняття реальності. Реальність — це те, що чинить опір. Іншими словами, те, що чинить опір пізнанню й опір переробці — це є реальність. Все, що не чинить опір — не належить до реального.

А що зараз чинить опір? Я би процитував вам видатних авторів сучасності, таких як наприклад Амін Маалуф, видатний французький новеліст, походженням із Лівану: «Що нещодавно скоїлось, що примушує мусульманина з Юґославії раптово перестати називати себе юґославом й прокламувати себе у першу чергу й перш за все як мусульманина? Що спонукає робітника-єврея з Росії, який все життя розглядав себе як пролетаря, раптово бачити у собі саме єврея? Цей складний феномен не має єдиної задовільної відповіді». Або надав би цитати з Юрґена Габермаса про опір, який чинять ґлобалізації абориґенні культурні світи. Не лише ці два автори, процитовані мною для опертя на їх авторитет, вказують на факт, що з 1990-х років і на початку 21-го століття щось скоїлося у світі.

Потрібний натяк, щоб уяснити, що відбулося й ще відбувається. Його можна зрозуміти через видовище локальних війн. Жах «витончених» насильств під час локальних війн інколи далеко перевершує жах майже автоматизованої машини знищення доби Освенціму. Нагірний Карабах, Косово, Самашки, Киргизстан, Афганістан — це конфлікти старих штучних кордонів, через які кричать нові лінії, нові кордони. Ми вимушені фіксувати це, щоб лише вказати на супротив реальності культури.

Габермас вважає, що існує опір, який чинять «ґлобалістичній колонізації світу» національно-культурні, або як філософи їх називають — «життєві світи». Як би активно не наступала ґлобалізація, створюючи світові ринки фінансів, торгівлі, економічних зв’язків — національно-культурні світи чинять опір.

І цей опір живить локальні конфлікти, такі як Косово чи Афганістан. Опір виникає тому, що останні засади кордонів проходять через нашу духовність, через національні, культурні, світоглядні орієнтири й цінності, які є в кожного з нас. Вони не знищуються фізично, в тому числі тортурами та зброєю. Через духовну реальність, яка, як сказав би Гумбольдт, має іншу, нефізичну щільність, снаряди пролітають, залишаючи пам’ять опору. На цій основі обов’язково проляжуть кордони. Кордони виникають і тримаються на ідентичності.




В основі леґітимації влади лежить національно-культурна ідея


Україна поділена світоглядними орієнтирами. У нас є, принаймні, дві крупні етнокультурні світоглядні орієнтації. Одна пострадянська й орієнтується на пострадянські цінності, а це тепер означає, що й на проросійські, або їх ще називають євроазійські цінності.

Друга — орієнтується на Європу. І показовим є той факт, що новий Президент України, який, здається, не дуже поділяє етнокультурні цінності — перший свій візит зробив до Європи. Применшуючи значення цього опозиція каже, що відіграв свою роль арґумент про багатшу та впливовішу Європу порівняно з Росією. Втім цей арґумент сьогодні не дуже спрацьовує: по-перше, здоровий глузд підказує, що нам важко конкурувати на європейському ринку. По-друге, в Європі тепер прислухаються до Росії, та й ніхто не може ґарантувати, що наш східний сусід колись не стане багатшим і так само впливовим як Європа. Суть в іншому, суть глибше, вона лежить за рівнем прагматично-речових арґументів про багатство й вплив.

Річ у тім, що в основі леґітимації незалежної, наголошую — суверенної — України лежать світоглядні, культурні цінності. Це від початку національно-демократичні цінності, заявлені при розвалі Радянського Союзу, і завдяки яким ми отримали незалежність та сучасні політичні кордони. Саме вони лежать в основі леґітимації будь-якої — теперішньої, минулої й майбутньої — політичної влади в Україні. З самого початку Україна була заявлена як демократія на національній культурній основі.

Жодна влада в Україні, допоки Україна існує як незалежна країна, не дозволить собі забути про останню основу її леґітимації — національно-культурну ідею, як би загально чи за змістом по-різному ми її не інтерпретували. Ми виникли як Україна, а це означає, що наші політики у кінцевому рахунку приречені апелювати до національно-демократичних цінностей, щоб зберегти суверенну владу та себе у владі. Інколи вони дуже вдало імітують, що вони щирі українці. Інколи вони є такими. Вони одягають вишиванки, вони заплітають коси віночком і т.п., вони, нарешті, роблять перші візити у національно-демократичну Європу.

І як би вони не говорили про російську мову — вони чудово розуміють, що в основі незалежності їхньої влади лежить українськість, у тому числі українська мова. Якщо хтось це забуде, відкине як непотрібне, то втратить і незалежність своїх владних рішень.

Зараз представники партії влади ініціюють реґіональні процеси повернення до першості російської мови. Кажуть: давайте другу офіційну російську мову і будемо жити як у Канаді — французька і англійська, або як у Швейцарії з її кількома державними мовами. Але кожна з цих країн має іншу історію, іншу ситуацію, інший процес отримання суверенітету, а це означає іншу базову реальність.

Виходячи з найсильнішої реальності культури, ми можемо їм впевнено сказати: ви граєтесь із вогнем. Ви втратите навіть ту частку самостійності, яку ви мали. Разом з підривом статусу української мови — Україна зникне як суверенна країна, зникне й влада.




Етнокультурна стратегія


Гуманітарна політика надзвичайно складна для вироблення в Україні. Саме тому, що реальні кордони пролягають у самій Україні, сформувалися різні культурні стратегії.

Перша — етнокультурна. Ідею цієї культурної політики дуже активно просував попередній Президент Віктор Ющенко. Дуже рідко кому вдається так наївно і так щиро-відкрито висловлювати такі думки. Це викликає повагу. Лише відчуваючи її фундаментальність, Ющенко апелював до суті, до осердя, до сутності етнокультурної реальності — до «щирого українства». Він мислив так (і це легко реконструюється в його промовах), що «Україна й українськість» — перш за все. І щире українство перш за все! І якщо ми будемо справжніми українцями, ми будемо моральними, і не просто моральними, а, сказати б, абсолютно моральними.

Цю свою ідею Ющенко втілював у формуванні державної політики. Він жадав опиратися на «щирих» українців. І він оточив себе або тими, хто вдавав із себе щирих українців, або тими, хто був ними насправді — варто повірити таким, або хоча б частині з них. Дуже проста формула: «я знаю тебе як справжнього українця, ти розмовляєш українською, йди працюй зі мною, і я, Україна, тобі віддячить, у тому числі до тебе буду поблажливіше ставитися, ніж до інших. Ми ж, врешті-решт, спираємося на осердя нації, на щирих українців». До чого це призвело? Кумівщина — це лише одна, не сама глибока, з відповідей.

На перший план Ющенко поставив мораль. Але якби ми разом з Ющенком прочитали бодай зміст «Філософії права» Геґеля, ми б із подивом з’ясували для себе, що в Європі історично складався інший, навіть протилежний підхід. Європа не починала суто з моралі. Геґель вибудовує іншу схему — спочатку йде ідея права, римського права, християнського права, а потім це право різними шляхами, часом доволі жорсткими й жорстокими способами, просто втовкмачується в голови людей. Скажемо коректніше — культурно засвоюється, інтеріоризується людьми. І тільки після цього з’являється те, що ми називаємо мораллю, ідеєю моралі або совісті. Остання в нас починає спрацьовувати, коли ми порушуємо суспільні норми. А вже потім, коли ми маємо совість, у тому повсякденному житті, до якого часто не доходять руки держави й права, ми масово починаємо діяти як громадяни: виникає громадянське суспільство або спільнота бюрґерів, громадян міста.

Геґель був першим фундаментальним — після Гоббса, Локка та інших — теоретиком громадянського суспільства. До нього були описи того, як право проникає в життя людей і виникає мораль. Люди на рівні побутового повсякденного життя, відстоюючи свої інтереси і вступаючи у відносини один з одним і з владою, створюють громадянське суспільство й стають гідними громадянами. Не обов’язково суддя чи міліціонер стоїть над ними. Людина громадянського суспільства дотримується встановлених, як правило, неписаних правил.

Український філософ Анатолій Лой точно визначає цей процес як формування етосу. Тут формуються приватно-колективні інтереси, які громадяни відстоюють у своїх стосунках із державою та владою. Так виникає поняття чесності між представниками, як ми зараз би сказали, бізнесу, поняття корпоративної честі. Тут виникає громадянин.

Тож, очевидно, що у такій порівняльній перспективі перша культурна стратегія, так би мовити, стратегія щирого українства — програє. Вона програє тому, що суспільство — не є сукупністю моральних індивідів. Якщо вже зовсім спростити, то суспільство не є сукупністю тільки ангелів. Як сказав би Кант — конституція, у тому числі й закони, пишуться не для ангелів. Бо для ангелів не потрібні ні право, ні конституція, а для обмеження дияволів потрібна і конституція, і право.

Тому ми мусимо розрізняти спільноту, яка будується на традиційних цінностях від спільноти, як розвинута і будується не тільки на традиційних цінностях, а й на правових засадах.




Технологічно-прагматична стратегія


Друга стратегія, яку ми сьогодні фіксуємо, це прагматично-технологічна стратегія. Люди, які далекі від національних цінностей чи не поділяють їх, а лише відчувають, що для леґітимації своєї влади їх треба якось підтримувати, — вони кажуть: «ми будемо робити реформи, правові, економічні, податкову, адміністративну реформу, ми будемо проводити реформи». Це технологічно-економічний підхід, який не враховує гуманітарну політику. У руслі цього підходу звучать голоси за надання російській мові статусу другої державної, але провідники цієї стратегії інтуїтивно відчувають, що тут можна наразитися на багато глибший спротив, а ніж із податковим кодексом.

Так от ця технологічно-економічна стратегія теж програє, бо вона витрачає великі гроші, але не досягає результату. Для прикладу: у Ялті щорічно відбувається міжнародний форум «Ялтинська європейська стратегія». Там збираються такі політики, як, наприклад, Клінтон, Блер, наші великі олігархи, президенти колишні, теперішні й майбутні. Вони обговорюють важливі політичні теми. На цій зустрічі виступили й наші теперішні модернізатори країни. І все зводиться до досить простої дії: ми маємо класні новаційні ідеї, прекрасні проекти, дайте гроші і ми модернізуємо Україну». У них у розпорядженні є а) ідеї; б) відданість владі; в) політична воля сьогоднішньої консолідованої влади. Потрібні тільки кошти. Ніхто не питає, чи достатньо для прискорення розвитку країни лише таких чудових ідей, як приміром — «Нова енергія», «Нова якість життя», «Нова інфраструктура». Чому саме ці проекти? Чи вистачить лише дорожніх карт та планів, нехай навіть розроблених видатними фахівцями (яких правда ще ніхто не знає) — для творення «нової» країни?

Але добрі політики-адміністратори-ентузіасти нам кажуть: дайте кошти, ресурси й все буде окей! Кажуть, що це, мовляв, не такі дорогі проекти, як у російському Сколково. Це прості й вкрай важливі проекти, такі, наприклад, як «Чиста вода». Ми ж в Україні п’ємо погану воду!

На перший погляд, прекрасна ідея, треба тільки кілька мільярдів. А де людина, яка це буде робити? Де люди, які свідомо будуть дбати про чистоту води? Як втягнути не лише добре оплачуваних політиків у цю, безумовно, корисну ініціативу, а як її довести й потім підтримувати на рівні повсякденного життя громадян та громади? Як не просто вициганити кошти у держави на свої чудові ідеї-проекти, а й довести їх до рівня культури, громадянського суспільства? Всі знають історію з київськими артезіанськими свердловинами. Кошти вкладені, й що? А як вирішувати проблему сміття? Хіба її вирішення впирається в одноразово вкладені гроші, чи можливо у те, що люди не привчені, не мають стимулів сортувати сміття?

Технологія, сам технічний процес, без апеляції до людини — ніщо! Ідея порятунку від негараздів та розвитку економіки централізовано-адміністративними методами втілення великих проектів — запозичена з Росії, програшна з самого початку! Програшна, бо у ній немає місця людині з її національними особливостями.




Людина — це насамперед культурна реальність


Без культури, якими б просунутими не були технології, нічого не вийде.

І йдеться не про виховання самої по собі високої культури за допомогою дуже ідейних й патріотичних вихователів. І щирі українці не допоможуть самі по собі, скільки б не старалися, навіть, якщо відмовляться від непотизму. Улюбленці влади, носії інноваційних ідей, також лише витратять чи то відмиють великі кошти на втіленні проектів. Без формування права для всіх, без свідомого створення й підтримання умов для зміцнення громадянського суспільства — все це змарновані ресурси. Європейці та японці творять сучасну мікротехніку. Спробуйте її зробити в Україні.

Щоб виготовляти «тонкі технології» людина має відчувати себе вільною, самодостатньою, гідною поваги, людиною культури, а не придатком до начальства. І тут сталінський арґумент про те, що Корольов ракету у «зоні-шарашці» зробив — вже не спрацює. Час і історія не ті. Настали часи європейської історії — суверенної, національної демократії.

Сучасна демократія є основою технічного й економічного проґресу. Для формування свідомого громадянина потрібний діалог, потрібна демократія. Етнокультурна реальність, яка включає в себе світоглядні орієнтації, та реальність, яка відноситься або яка описується в термінах ідентичності культурної — це не реальність речей, це не фізична реальність. Цю реальність треба пізнавати, описуючи і аналізуючи не так, як роблять позитивні науки. Ця реальність, як кажуть філософи, визначально герменевтична, це реальність інтерпретативна, це реальність можливостей. Але вона існує і вона чинить опір.







Євген Бистрицький, завідувач відділу філософії культури Інституту філософії Академії наук України імені Григорія Сковороди, доктор філософських наук, професор.


Із виступу на ІІ академічній дискусії проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» — «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом», 9 вересня 2010 р.: Опубл. Радіо Свобода. — 15 грудня 2010 р.








Повернутися до головної сторінки