Є. Бистрицький. Типологія протестів у демократичному суспільстві // Філософська думка. — 2018. — № 1. — С. 9-15.

Головна    





Євген БИСТРИЦЬКИЙ
(Інститут філософії НАНУ, модератор дискусії)

ТИПОЛОГІЯ ПРОТЕСТІВ У ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ


[Круглий стіл «Філософської думки»: Громадянські протести в контексті державотворення (Є. Бистрицький, І. Бекешкіна, О. Білий, Є. Головаха, Й. Зісельс, Р. Кобець, О. Панич, С. Пролеєв, О. Рибачук, М. Свистович, І. Семиволос, Л. Ситниченко, Є. Соболєв, В. Фесенко, М. Чаплига, Я. Юрчишин)]



Дозволю собі на правах модератора заторкнути ті питання, які ми попередньо планували обговорити на цьому круглому столі. Так, справді, центром теми протестів є дилема стосунків між державою і громадянами, громадянським суспільством. Стосунків, які в певний момент перестають задовольняти групи громадян персонально, а отже, входять у суперечність з колективним інтересом тієї чи тієї групи людей. Я буду говорити саме про масові протести, як ми їх зараз спостерігаємо в нашому повсякденні, й лише матиму на увазі, що в основі кожного автентичного протесту, безумовно, має бути індивідуальне переживання зазначеної вище суперечності. Так, ми бачимо й окремих протестуючих, які кидають персональний виклик державній системі або її окремим інституціям, утім, допоки такий виклик не стає достатньо масовим, ми, як це роблять у переважній більшості випадків і представники держави, абстраґуватимемося тут від явища індивідуальних протестних дій. Так само я спробую відрізнити такі масові протести від події революції, котра також живиться протестною дією, але тому і зветься революцією, що змінює систему влади, яку масові протести лише намагаються змінити на краще, але не зруйнувати заради встановлення нової.

Якщо ми сконцентруємося на окресленому таким чином розумінні протесту, виникають прості запитання. Скажімо, після Майдану ми можемо вважати, що живемо в умовах демократії, демократичної державної системи. В принципі, ми бачимо, що в нас дозволені протести, протести відбуваються з певним опором з боку влади, але стан протестного руху в країні такий, що дає нам право говорити про протест як внутрішню форму демократії, народовладдя. Демократія толерує протест. Щоправда, демократія як система управління великою спільнотою, в якій самі люди вільно обирають власних керівників, не збігається з державою. Остання, насамперед, є унормованою системою інституцій, що мають усталені процедури управління суспільством. Протест, натомість, зазвичай спрямований на зміну правил, норм, процедур функціювання влади, навіть якщо він спрямований проти її персональних представників, керівників. Тому влада за визначенням не може толерувати протести, що ми бачимо на кожному кроці — від намагання перешкодити вільним зібранням захаращенням території оголошеного протесту до поліцейського насилля задля припинення чи руйнації протестних дій. Саме в дилемі «демократія — держава», демократичної толерації протесту як прояву волі частини громадян, з одного боку, та намагання держави зберегти усталеність і стабільність закріплених інституцій і норм управління громадянами — з іншого, і виникає найголовніше питання щодо суті протесту.

Воно формулюється — не тільки мною — як проблема справжності, конструктивності, тобто автентичності протесту проти його штучності, неконструктивності, неавтентичності. Вже на поверхні видно, що справжній \10\ протест — це протест, який іде від власного, автентичного бажання людей змінити ті державні порядки, котрі не влаштовують їх, що визначає стихійну мету протесту. Автентичний протест — це такий, що його мотивація збігається з масовим розумінням громадянами таких загальних речей, як добробут, суспільна справедливість, розподіл благ, доступ до правди, правосуддя тощо. Отже, автентичний протест — це така колективна дія, яка керується визначальним розумінням з боку громадян протиріччя, яке виникло в їхніх стосункахздержавою, та потребою у зміні стосунків «держава — громадянин» у такий спосіб, щоб саме розуміння людьми належного способу життя в суспільстві збігалося з нормативними основами та правилами такого життя. Можливо, тут було б краще сказати про «природну» мотивацію автентичного протесту, а саме — про те, що справжній протест не можна вигадати, хоча можна каталізувати, підштовхнути й очолити. Такий протест важко передбачити, оскільки він має стихійну ситуативну природу, спонтанну природу, хоча може бути спровокований та спрямований штучно на цілі когось з істеблішменту. Все це ми бачили в процесі ситуативного розгортання протестів на Майдані, а також в інших теперішніх протестах.

Протест може бути лише маскованим під автентичний, лише переживатися як природна потреба в змінах, хоча насправді бути ідеологічно підготованим та викликаним зацікавленими представниками впливових груп населення — від політиків до представників великого й середнього бізнесу. Ми бачимо багато прикладів популістської ідеології, яка фактично готує ґрунт для такого типу протестів невдоволення — аж до більшовицького перевороту. Такий протест може бути несправедливим, спрямованим проти досягнутого рівня суспільної справедливості, а отже, таким, що руйнує самі засади демократичності.

Для того, щоб розібратися в такій підміні цінностей протесту, варто говорити про протест в термінах його конструктивності й неконструктивності. Ми будемо називати конструктивним протест, котрий відкриває, сказати б, державотворчі можливості демократії, перетворюючи їх у позитивні зміни норм, правил і процедур — самих державних інституцій. Конструктивні, автентичні протести відкривають такі можливості, які за умов інституціалізації дають певний приріст демократизації держави. Наприклад, результати протестів, котрі щойно відбулися й дали приріст: закон про антикорупційний суд (я не беру до уваги спротив керівників держави його проходженню), а також закон про обмеження депутатських повноважень. Відповідно, неконструктивними є протести, що суперечать таким проґресивним змінам. Вони часто-густо збігаються з «неприродними», штучними протестами, які робляться і створюються цілеспрямовано, «під заказ», шляхом «скупки тушок» протестувальників. Таким, наприклад, був «тарифний Майдан» пенсіонерів біля банку, проплачених відомими постатями.

Протест і комунікація — ще одна тема, що її я хотів би порушити. Зазвичай ми говоримо: треба, щоб протест був конструктивним, щоб він пропонував \11\автентичні зміни. Якщо він конструктивний, ми сподіваємося нате, що називається критичним мисленням. Критичне мислення — це не просто анархічне відкидання чогось — це завжди пропонування якогось позитиву. Втім, протест має один вимір, який не зводиться до раціональності, й надто — до критичного, відповідального мислення: він обов’язково емоційний, позаяк і тому, що він масовий. Критичне мислення завжди призупиняє емоції, а в разі радикалізації протестів — перетворює емоції на суспільні відчуття. Наперед виходять загальні відчуття й міркування про вічні і «безконечні» речі — справедливість, загальне благо, благо нації тощо.

Я нагадаю, можливо, відому в цій аудиторії суперечку між Вальтером Беньяміном та Бертольтом Брехтом щодо саме цього: як мистецька вигадка, мистецька «неправда» здатна радикалізувати настрій її споживачів. Щось подібне ми можемо бачити фактично в усіх типах протесту — спонтанних та штучних: переживання не лише негідності ось цієї норми чи конкретного стану речей, а несправедливості всього державного режиму та намагання зміни всієї системи. Неуникненний емоційний вимір протесту, його, якщо завгодно, естетика й етика масової дії (ось чому протести часто супроводжуються перформансами та етичною оцінкою представників влади) супроводжують радикалізацію протесту.

Зазначені типи й виміри протестних рухів відбиваються у комунікації протесту. Дія, випадок протесту, як ми бачимо, розташовується між двома полюсами — раціоналізацією причини та чинників і висловленням настроїв, емоцій у гаслах протесту. В комунікативному плані протест завжди спрямований не лише на зміну функціювання стосунків «держава — громадянин». Він спрямований на зміну усталеного символічного порядку речей. Протести спрацьовують і замість соціальних ліфтів, підіймаючи на політичну поверхню нові символічні постаті «народних лідерів», нових політиків. Протести роблять оприлюдненими речі та приховані вади державного управління, що їх представники влади оповивають таїною, а залежні ЗМІ залишають на марґінесі громадської думки, як-от було з незручним для істеблішменту змістом е-декларацій. Протести підривають наявний символічний порядок імен політичних авторитетів. Протести, в цьому розумінні, змінюють саме розуміння суспільства про себе.

Мій виступ не був би завершеним, якби я не сказав про антипротести. Вони також можуть бути автентичними чи штучними, неконструктивними і конструктивними. Втім, якщо узагальнювати їхню роль у демократичних суспільствах, я б тяжів до розуміння їхнього значення як охоронницького й радше неґативного. Ця характеристика антипротестів напрошується як наслідок запропонованого бачення громадянського протесту як невіддільного виміру суспільства, що рухається шляхом демократичних реформ.

Тут виникає інша дилема: наскільки такий «реформістський» захист протестних рухів виправданий в умовах зовнішньої агресії, інтервенції та війни, яку ми переживаємо й ведемо зараз. Моя відповідь, яку я висловлюю у соціальних мережах та ЗМЇ, така: те, що працює на зміцнення демократії, \12\ працює на зміцнення демократичної держави, зміцнює і здатність її до опору аґресорові.




* * *


Ігор Семиволос (Центр близькосхідних досліджень): У мене є і питання, і доповнення до сказаного. Як ми відрізняємо протести від конфліктів? За великим рахунком, те, що ми називаємо протестом, є конфліктом. Протест є проявом конфлікту, коли конфлікт виходить на поверхню та стає видимим для його учасників. Якщо дивитися на протест як на прояв конфлікту, то в будь-якому протесті є групи інтересів, які реалізують свої інтереси через цей протест. Відповідно, якщо ми так ставимося до цього і виходимо з інституційного підходу до протестів, то ми маємо підходити до них як до конфліктів, до трансформації конфліктів. І тоді поставлене питання розкладається абсолютно іншим чином.

Питання ж таке: чи погоджуєтеся Ви з тим, що протести є просто проявом реально існуючих у суспільстві конфліктів і, відповідно, ставитися до них треба виходячи з принципів трансформації?

Євген Бистрщький: Я би сказав так: конфлікт — це суперечність у стані нерозв’язаності. Якщо йдеться про конфлікт як стан відкритого протистояння людей, боротьби чи війни, якщо не брати до уваги розуміння конфлікту як суперечки ідей чи суперечливості психологічних станів, то поки є конфлікт як такий — він не розв’язаний. Натомість протест має часові межі і має те чи те суспільно-політичне розв’язання. Я намагався обійти це через поняття конструктивності, автентичності чи несправжньості протесту, тобто через розрізнення справжнього, дійсного протесту і протесту штучного.

Євген Головаха (Інститут соціології НАНУ): А чи є критерії конструктивності? Наприклад, для мене те, чого я хочу, є конструктивним, а те, що мені не подобається, — то деструктивно.

Ігор Семиволос: Уявімо, що є група інтересів, яка хоче реалізувати свій інтерес. Вона виходить на вулицю й блокує дорогу. З точки зору суспільного інтересу, це — проти суспільного інтересу. Але ж ця група людей вирішує своє питання всупереч нашому, тобто суспільному інтересу. Задовольнивши свій інтерес, ця група звільнила дорогу. Отже, конфлікт нібито вирішений. Що це — конструктивний чи неконструктивний конфлікт і протест?

Євген Бистрицький: Коли протест входить у політику та змінює політичні правила (законодавство тощо) — це конструктивний протест. Несправжній, неавтентичний протест — такий, у котрому бажання людей виходити на протест підтримується масовими грошовими подачками та, як заведено, супроводжується пропаґандою популістських гасел. Громадяни, які без «матеріального» поштовху не вийшли б на протест, вмотивовуються організаторами, що переслідують власні політичні чи бізнесові цілі. Український приклад — це «тарифний Майдан» осені 2016 року, що використовував ведених «акціонерів». Водночас запропоноване розрізнення не слід сприймати як абсолютне, тобто треба брати до уваги, що істина або штучність протесту можуть виявитися лише згодом. Так, штучно створений \13\ протест може трансформуватися у справжній рух людей, які обстоюють свої інтереси та права. А протест, який починався як автентичний, може стати інструментом в руках окремих політиків, партій чи груп впливу. Взагалі будь-який протест відбиває настрої та інтереси лише певної групи людей, не відбиваючи інтересів інших груп населення, і тому може вступати в конфлікт як з окремими групами громадян, так і з загальнодержавним інтересом. Прикладом є особлива категорія цілком штучного антипротесту, що набула міжнародно вживаного означення «тітушки».

Сергій Пролеєв: Я додам до виступу Євгена Бистрицького певну ремарку щодо конфлікту. Постановка питання у нас сьогодні така: «держава і громадянський протест». Ми маємо завжди пам’ятати про, умовно кажучи, відносини власника і менеджера. Тобто, фактично, протест — це вимога підзвітності. Це не конфлікт рівнозначних величин, бо держава перебуває у службовому становищі щодо громадянської спільноти. Це перше. По-друге, в цьому сенсі протест радше упереджує конфлікт, запобігає конфлікту. Це форма застереження, а ще не явного конфлікту.

Що ж до конструктивності й самої природи громадського протесту, то не кожен протест, навіть масовий, ми можемо кваліфікувати як громадянський протест. Давайте згадаємо Арістотеля та його ідею спільного чи загального блага. Коли протест керується ідеєю спільного чи загального блага, тоді він є направду громадським протестом — хоч хто був його виконавцем — одна особа чи весь народ. На відміну від ситуації, коли протест керується особистим інтересом та зацікавленістю, тобто особистою користю чи колективним егоїзмом, він не є громадським протестом.

Михайло Чаплига (представник Уповноваженого ВР з прав людини): Я хотів би заперечити тезу про те, що протест може бути конструктивним чи неконструктивним. Протест — якщо це протест — завжди емоційний, і він завжди неконструктивний. Якщо він є конструктивним, то через те, що він заганяється в якісь конструктивні рамки, наприклад, мирного зібрання. Протест — це форма мирного зібрання. Щодо виразу «право на протест», який сьогодні тут звучав, то маю заперечити: немає такого права, як «право на протест» — - є тільки право на мирне зібрання.

Сергій Пролеєв: Якщо є право на повстання, то тим паче є право на протест.

Михайло Чаплига: Ми живемо в рамках міжнародних угод, та «права на протест» я ніде не зустрічав, і «права на повстання» теж — є тільки право на мирне зібрання. Якщо ж говорити про іншу форму протесту, про страйк, от це — чиста форма протесту, конструктивного протесту. Але природа страйку як форми протесту відрізняється від природи права на мирне зібрання. Отже, до чого я веду: якщо ми вживаємо слово «протест», то, як мені здається, це апріорі емоційна, не загнана в певні рамки форма. У протесті говорить біль, а біль не буває конструктивним. Якщо ж мова йде про пропозицію якогось поступу — наприклад, «треба прийняти закон» або «пропоную \14\ якесь рішення», тобто коли є якась логіка, то це — мирне зібрання, те, що я назвав би адвокацією, чи, можливо, масовою адвокацією. Вважаю, слід розділяти ці дві речі.

Стосовно права на безпосереднє здійснення влади, безпосереднє народовладдя, про яке тут було сказано, з цим я також не погоджуся. Зараз є багато випадків, та до нас [до офісу омбудсмена] приходить дуже багато скарг, коли утворюються якісь громади, які кажуть, що вони здійснюють народовладдя, і намагаються підмінити собою органи місцевого самоврядування. Ми роз’яснюємо: якщо ми говоримо з точки зору держави (і це є у Конституції), єдиним, хто може говорити від імені усієї держави, є тільки орган влади або сама держава. Відтак, у безпосередньому розумінні Конституції, здійснення прямого народовладдя — це виключно референдум, коли всі можуть висловити свій протест, тобто здійснити пряме народовладдя без делегування цього права, наприклад, мені або комусь з органів влади.

Якщо ж я, говорячи про народовладдя, вийшов собі десь у Черкасах або навіть ми зібралися всі разом та вимагаємо щось від місцевої влади, або ми здійснюємо своє народовладдя шляхом натискання кнопок замість депутатів, то ми (чи будь-хто, хто робить це від імені громадської організації чи партії), завжди представлятимемо виключно частинку громадськості, адже жодна громадська організація чи партія не може говорити від імені усього суспільства. Це була б уже узурпація — узурпація з боку громадських організацій чи якихось інших утворень. Тому, повторю, коли ми говоримо про пряме народовладдя, єдиний спосіб його здійснення — це референдум. Спроби здійснення народовладдя або чинення тиску з боку громадських організацій — це підміна понять, адже ті, хто за своєю природою представляє собою частину суспільства, не можуть підміняти собою тих, хто говорить від імені усієї держави.

Єгор Соболєв (Народний депутат України): Мені здається, пан Сергій поставив дуже влучне запитання про відносини між протестом і самою ідеєю держави. Я думаю, що багато з нас погодяться з тим, що ми свою державу лише творимо — якщо говорити англійською, це був би час present continuous. Цей процес поки що не завершений. І один з викликів на цьому шляху пов’язаний з тим, що багато хто з громадян ухиляється від участі в організації спільного життя, від прийняття спільних правил. «Я не піду голосувати, мене не цікавить, які закони прийняті, я буду жити поза цим» — це аполітична позиція ίδιώτης, ідіотів — якщо за Арістотелем.

Я думаю, що це — один із найбільших викликів для України, який руйнує ідею держави як суспільного договору її громадян. І тому немає нічого природнішого, ніж протест як форма навчання громадянина. Коли вкладники банку «Михайлівський» виходять (безсумнівно, за свій приватний інтерес) на протест, вони вчаться висловлювати свою позицію, вчаться зустрічатися з іншими позиціями, адже Національний банк каже їм: «Я не надрукую вам гроші», та інші громадяни додають: «Це нечесно, ми не маємо \15\ переживати підвищення цін або сплачувати більше податків, щоб ви отримали свої вклади». І це є природна школа демократії.

Тому я б не розрізняв різні види протестів та не робив би їхньої ієрархії. Все це протести — від референдуму, який є найвищою формою волевиявлення громадян, до маленького вчинку судді маріупольського суду, який каже прокурору: «Ні, я не погоджуюся з тим, що цей доброволець становить суспільну небезпеку, та вважаю, що Ви вигадуєте аргументи на ходу».

Тому я з повагою ставлюся до будь-яких протестів, включно з тими, що є суто еґоїстичними. Також я з повагою ставлюся до антипротестів, адже вони змушують людей замислюватися про природу протестів. Навпаки, я боюся, коли протестів немає, адже це означає, що немає громадської позиції. Оце дійсно — один з найстрашніших станів суспільства, бо він призводить до згаданої тут реакції люті, неготовності щось чути, насильства. Це веде до таких форм, як, наприклад, Гайдамаччина. Тому, я вважаю, ми маємо вітати кожного, хто малює, навіть в особистих цілях, плакат «Дайте мені 100 євро» і виходить на вулицю — бо він насправді бере участь у надзвичайно важливому процесі державотворення.








Повернутися до головної сторінки