Бистрицький Євген. Блоґи на «Українській правді», 2017.

Головна    

Євген Бистрицький

Блоґи на «Українській правді», 2017

ВІДЧУТТЯ НЕГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

23 квітня 2017, 22:48 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/58fd04f0cee07/

Негромадянська війна — це війна всіх проти всіх — громадян проти власної громадянської спільності.

Це така війна, коли політики не сперечаються, а знищують у ненависті один одного.

Це війна, в якій задля часткової, партійної, власної перемоги жертвують інтересами цілої країни.

Це війна без чеснот і честі, без права і правил, без патріотизму і любові до ближнього.

Це війна засобами компрометації — всіма видами медіа, прокуратурою і судочинством, і... сміттям.

Це війна між собою і проти інших — війна політиків, патріотів, космополітів, активістів і обивателів.

Це війна, яка не завершується затриманнями, чесними судами і справедливими покараннями.

Це війна, на гаслі якої написано лише два однакових слова — «зрада» та «перемога».

Чи хочемо ми такої війни? — Але вона, неоголошена, йде.

Негромадянська війна йде у парламенті, переростаючи в антигромадянську.

Негромадянську війну ведуть урядовці.

У негромадянську війну насправді грають прокурори, судді, адвокати та ті, народні, котрі беруть на поруки.

Негромадянська війна втягує в себе громадські організації.

Негромадянську війну маніпулюють залежні ЗМІ.

Негромадянську війну ми ведемо у Фейсбуці.

Це війна, що створює негромадянське суспільство: немовби спільноту роз’єднаних людей і чужу, ситуативну, владу.

Це війна, що живить текуче суспільство, унеможливлює сталу ідентичність, зупиняє реформи.

Негромадянська, поки що холодна, війна, що є зрадницькою в умовах справжньої війні з ворогом.

Це війна, в якій головною жертвою є громадянське суспільство.

Хто здатний її зупинити? — Хіба не всі ми жадаємо цього?

Її не зупинить новий Майдан: революція звільнює — свободи будуються. Реформами.

Її не зупинити чудом нового суспільного договіру через раптову Конституційну Асамблею.

Її важко зупинити моральним авторитетам, які добре знають «як треба жити».

Її не зупинити немовби відкритими уроками посадки двох-трьох-десяти корупціонерів-високопосадовців.

Її зупинить сьогоднішній лідер і політична сила, які припинять власну негромадянську війну, що вони її ведуть.

Той лідер, хто перший публічно визнає позитиви в діях політичного супротивника.

Її зупинить нова політична сила, яка здатна або змінитися, або заснуватися та існувати.

Та політична сила, яка здатна зібрати до купи дійсних реформаторів й існуючі успіхи реформ.

Та єдність політиків і громадянського суспільства, що подолає ціпку національну схему олігархату, великої корупції.

Тобто всі ті, хто розуміють тотальну поразку країни в негромадянській війні.

Всі ми разом.

* * *

FEELING A NON-CIVIL WAR

Non-civil war — it is a war of all against all — of citizens against their own civil communion.

This is a war, when politicians do not argue but destroy each other in hatred.

This is a war in which, for partial, their own victory, they sacrifice the interests of the whole country.

This is a war without virtue and honor, without rights and rules and without patriotism and love to a neighbor.

This is a war by means of discrediting — by all types of media, prosecution office and judicial proceedings and ... by [Lviv’s] dirt.

This is a war among themselves and against others — a war of politicians, patriots and cosmopolitans, activists and ordinary people.

This is a war which doesn’t end with arrests, fair court trials, and just punishment.

This is a war with a slogan, on which there are only two similar words — “betrayal” and “victory” are written.

Do we want such a war? — But it is undeclared, it continues.

Non-civil war is in the parliament, outgrowing into an anti-civil war.

Government officials are waging non-civil war.

Prosecutors, judges, attorneys and those people on bail are actually playing in a non-civil war.

Non-civil war involves NGOs.

Dependent media manipulate a non-civil war.

We conduct a non-civil war on Facebook.

This is a war that creates non-civil society: as though community of disjoint people and alien, situational power.

This is a war that nourishes fluid society, prevents sustainable identity, obstructs the reforms.

Non-civil war is yet a cold war that is treacherous in terms of a real war with the enemy.

This is a war in which civil society is the main victim.

Who is able to stop it? — Are we not all who crave it?

New Maidan will not stop it: revolution frees — freedoms are built. By reforms.

It cannot be stopped by the miracle of a new social contract with the help of a sudden Constitutional Assembly.

It is difficult to stop it by the moral leaders who know well “how to live”.

It cannot be stopped by open lessons of imprisonment of two, three, ten corrupted officials.

It may be stopped by a leader and political force which will stop their own non-civil war, which they launch.

The leader who first will publicly recognize positive results in the actions of political opponents.

It will be stopped by the new political force that is capable to change, or to be established or to exist.

The political force which is able to collect in a heap the real reformers and existing reform successes.

The unity of politicians and civil society that will overcome the national oligarchs’ scheme and great corruption.

All of us, all those who understand [that there will be ] a total defeat of the country in a non-civil war.

* * *

ГРОМАДЯНСЬКА МУЖНІСТЬ БУТИ РОЗВАЖЛИВИМИ

11 листопада 2017, 21:13 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5a074bc8c57e1/

Чим далі від Майдану, тим більш суперечливими стають стосунки всередині громадянського суспільства.

Одні впадають у маніпуляцію — зліплюють до купи всі прояви та індекси корупції і знаходять кінцевого Головного, винуватого у всіх схемах разом з його «смотрящими» та кількома з надбагатого оточення. І вщент відмовляють йому у гідності, якою того наділили громадяни-виборці та яка, безумовно, існує у його досягненнях. При цьому не зважають на силу тваринного супротиву старої системи напрацьованих схем, інерцію інституцій, а також відданість номенклатурному прийняттю рішень. Їхнє рішення однозначне — проти і геть. А що буде після, якщо це, скоріше всього, будуть не вони? Не брати до уваги все це, принаймні, нерозважливо.

Другі піддаються на іншу маніпуляцію з боку тих парламентарієв, які бісяться за е-відкриття своїх непрозорих статків, та згодні зі слухняною пропагандою олігархічних медіа — роздмухуванням пліток та упереджень про існуючі огріхі та неіснуючі гріхи щирих антикорупціонерів. Ці другі, хто смакує ці упередження по фейсбуках, забувають у насолоді емоціями про головне — про незаконні статки корумпованих топів, набутих не за бізнесовий талант, а просто за наш рахунок. Отже, ці другі вперто відстоюють принциповість власного дивного суду, в якому маєтки чомусь мають перевагу засуджувати квартири. Це, безумовно, нерозважливо.

Треті — тверді державники, за стабільність. Адже лише зрадники розхитують корабель під час опору аґресору, міжнародно обговорюють, нехай існуючу, корупцію капітанів нашого судна. Лише різні там громадські ЗМІ, що викривають якісь «схеми» на чужі ґранти, відірвались від нас, народу й патріотичної громадськості, котра має беззастережно гуртуватися задля відсічі ворогу. Ці журналюги заслужили, щоб охоронці давали у пику — навіщо нишпорять біля маєтків та весільних ресторацій. Це наша влада, а про владу — лише добре, переконують нас. Лише добре й лише добре. Як про стабільність небіжчика, запитаємо їх? Заклинати стабільність замість посилення країни шляхом викриття недоліків та критичних змін, не бачити небезпек внутрішньої аномії та перспективи міжнародного розчарування в ефективності наших революцій? Це, погодьтеся, нерозважливо.

Четверті — кидаються зі сторони в сторону. Від визнання необхідності громадських комісій доброчесності до заперечення потреби у таких. Вони навіть не ставлять питання, чому той, хто одноосібно приймає рішення про призначення, не може показати демократичний приклад створення кваліфікованої і незалежної відбіркової комісії, на основі рекомендацій котрої він би зробив відповідальний публічний вибір. Чому? Такі четверті кидаються від визнання корупції у судовій гілці влади та фактами тортур в органах правопорядку до немічних висновків, що кінцевою причиною таких негараздів є провінціалізм населення, чий ще післярадянський «більшовизм» живиться завищеними очікуваннями Майдана. Нас застерігають, що ця хвиля ресентименту натовпу сприятиме популістам при владі перетворити вже існуюче НАБУ та майбутній антикорупційний суд на інструменти політичної розправи з опонентами.

Цей підхід «або-або» довершують інші: боротися з окремими корупціонерами немає сенсу, так ми нічого не доб’ємося; нам треба поступово, крок за кроком змінювати інституції та правила гри в напрямі демократії. Тоді зміняться й люди у владі. І таким важко довести, що немає інституцій без людей, навіть є така інституція влади, яка складається лише з однієї людини. То хіба розважливо відділяти боротьбу за доброчесність істеблішменту від завдань реформи інституцій?

Так що означає в цій поляризації громадської думки не кидатися до крайнощів, а бути розважливим?

Бути розважливим — у точному сенсі це означає зважувати арґументи. Зважувати арґументи означає вміння судити — проясняти ґрунт, основу власної точки зору. Украінською розважливість також означає вибір між важливим — вибір твоєї персональної позиції. І також, між іншим, у нас це означає не бути «рогатим», а мати трохи гумору й самоіронії («розважатися») при відстоюванні власної позиції. Адже ми любимо цитувати: «Усі дурощі на землі робляться саме з серьозним виразом обличчя».

Так що таке розважливість, запитаємо в наших, європейських, джерел. І вони дають відповідь.

Це найбільш важлива людська чеснота, кажуть древні. Розважливість — це таке знання, яке здатне долати однозначність крайнощів, знаходити практичний вихід з критичних ситуацій, не поступаючись з принципами, зі спрямованістю на благо. Як каже Арістотель, на війні воїн має боротись розважливо, роблячи судження завдяки практичній мудрості. Розважливість є мужність боротися.

Легко, не втрачаючи зусиль, прислонитися до готової простоти крайньої позиції, запропонованої вам. Або-або. Ворог-Свій. Що може бути простіше й легше, ніж бути за щось цілком однозначне, кричати про зраду чи хвалити. Втім, розважливість вимагає не простого поруху думки, а вольової мужності виваженого рішення. Це зрозуміло кожному, хто попадає у становище «свого серед чужих та чужого серед своїх». Попадали у таке?

Це політикам можна бути нерозважливими, але тільки до моменту прийняття спільного рішення, закону. Навпаки, це головна чеснота політичних сил займати різні, протилежні, політичні позиції, однозначно відбиваючи в дебатах головні інтереси «своїх» груп виборців. Хтось сказав, що парламент — це війна засобами мови. Втім, завдяки цій війні справжній парламент здатний виходити на зважені рішення. І дуже добре, якщо це війна не популістів з корупціонерами.

Саме тому, щоб цього не сталося, громадянське суспільство не може дозволити собі розкоші політизації крайнощів, війни всіх проти всіх всередині себе. Адже ми маємо обирати політиків та відстоюємо публічні політики, отже від нашої розважливості залежіть якість такого вибору та власна доля.

Розважливість є мужність відстоювати позицію, важко завойовану на Майдані й захищену життями на Сході. Не здавати її, розмінюючись на легкість однозначних рішень.

* * *

БАРАБАНЩИКИ ЗАСТОЮ. ХТО ВЕДЕ УКРАЇНУ ДО ПОРАЗКИ

10 грудня 2017, 7:37 https://www.facebook.com/ye.bystrytsky/posts/833369833509212

11 грудня 2017, 16:42 http://nv.ua/ukr/print/opinion/bystritskiy/barabanshchiki-zastoju-hto-vede-ukrajinu-do-porazki-2353128.html

Сьогодні випала нагода висловитися по суті актуального питання: на чиїй ви стороні? Час відповідати на це вічне запитання.

Є відомий анекдот: «Якщо музыкант не може грати ні на чому, йому видають дві палочки, і він стає барабанщиком».

У ФБ виділяються чудові автори постів, котрим треба всього лише дві палочки, щоб барабанити про «люмпенів» («погромників, більшовиків») і «революціонерів». Вони бачать у мелодії протестів сьогоднішнього суспільства лише люмпенів, підбурених полум’яними [контр]революціонерами, які не можуть зупинитися після вуличного активізму Майдану.

Запитайте в такого автора чи авторів про відомі речі: чому реформи зустрічають такий в’язкий супротив, як тільки торкаються приватних інтересів представників влади та політики, зв’язаних сірими схемами з олігархічним бізнесом? Чому виникла урядова й політична криза минулого року, коли йшлося про кардинальні економічні реформи? Чому так довго не просувалася медична реформа? Чому виникає боротьба між силовими відомствами? Чому прийнятий закон про декларації саме для антикорупціонерів? Чому країна залишається найгіршою серед аналогічних країн за рівнем середньої зарплати? Чому не відбувається демонополізація й деолігархізація, щоб дати малому й середньому бізнесу простір для фантастичного розвитку підприємництва? Чому зупиняється земельна реформа? Чому ще немає системної публічної політики реформування державного сектору? Чому так скупо держава фінансує суспільне мовлення — втілення дійсно незалежного ЗМІ? І ще десятки подібних внутрішніх великих питань, які ховаються за дрібними, немовби, покращеннями. Нарешті, чому весь світ перестає лише вказувати пальцями на нашу корупцію, а вже погрожує пальчиком під найсоромливіші для нас слова: навіщо допомагати їм спасати тіло, якщо в них така корумпована душа? За це не соромно?

І я, котрий дещо знає про політику ключових реформ, тут зовсім не про приклади, хоча наведені приклади набагато значніші за барабанний дріб прикладів проґресу цих барабанщиків: жити стало трохи краще й веселіше з проґресом ВВП у 2%. Я про інше — про більшовицьку примітивність поверхнево бачити лише незадоволених людей, оцінюючи громадян у класових термінах. І бачити «третій клас» солідних бюрґерів, які, немовби самі, зовсім без «полум’яних революціонерів» і «люмпенів» зробили свою революцію і ратують тепер за спокійну еволюцію країни від недоліків до щастя через побудову справді потрібних інституцій. Люмпенів та революціонерів, завдяки яким ці бюрґери, між іншим, залишилися просто живими, якщо були на Майдані.

Такі друзі по ФБ не бачать, крім всіх цих означених у класових більшовицьких термінах людей, головних діячів. Це саме ті, реформи для кого мають бути ну хоча б відсунутими на потім, якщо вже їх не можна здихатися зовсім під тиском дурних люмпенів та невгамовних революціонерів. Ті, для кого реформи й вимоги публічних політики й комунікації — смерті подібні для їхніх тіньових оборудок, про які знає вже весь світ. Про них ці автори ані пари з вуст. Вони барабанять, відволікаючи нашу і вашу увагу від головного: від цих людей. Вони говорять нам про творення прекрасних інституцій, забувши про те, що в них ще треба міняти публічний, вибачаюсь, персонал. Вони, бажано їм чи не бажано, нормальні апологети застою й недолугості та корумпованості частини влади в умовах, коли час зовсім не жде.

І не тільки час. Терпіння людей жити «в переході» вичерпується. Дивіться соціологію — падіння довіри до влади. І ті самі палочки опиняться в барабанщиків там, де не треба. Замість апології цивілізованого, стабільного розвитку його щирі захисники отримають нестабільне суспільство, яке може в кінці програти і аґресору, і повагу західних поки ще доброзичливців, і віруючих у нас людей з окупованих територій.

Ці теоретики розколу суспільства на люмпенів-революціонерів та себе, солідно роботящих державників, торують шлях до поразки. Підтримують «стабільність» замість конструктивно працювати разом задля пришвидшення реформ, отже — проти каменюк корупції на їхньому шляху та тих, хто її стимулює. Вони не знають законів фізики: найстабільніше те, що найшвидше рухається. Вперед.

* * *

НЕБЕЗПЕЧНИЙ РОЗВИТОК: ОХОРОННЕ КАВОПИТТЯ vs МІХОПРОТЕСТ

24 грудня 2017, 05:15 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5a3f1be3db846/view_print/

Два громадських рухи — небезпечний «міхопротест» від безсилля з сьогодні на завтра змінити країну на краще — без корупції і на справедливу та його, на перший погляд безпечна альтернатива мирної масової «кави на Хрещатику», обидва можуть зустріти ще більшу загрозливу небезпеку суспільної дестабілізації.

Первинна мета мирного позаполітичного кавопиття на пам’ятній бруківці Революції Гідності здатна перетворитися на засіб підтримки нової радикальної сили. Організатори кавопиття свідомо чи несвідомо забули, що політика не терпить свідомо забудькуватих: якщо ти не цікавишься політикою — вона цікавитиметься тобою.

Зрозумла охоронна мета дружнього кавування, охоронна для статус кво, має не тільки термінологічний збіг з поняттям охранки. Ласуни кавою мають бути насторожі. Вони прагнуть стати мирною силою охорони влади ВІД горлопанів нападників на Жовтневий та, між іншим, інші палаци мільйонерів при владі. Втім, замість цього вони можуть бути політичним прикриттям самодіяльноі охоронної сили. Сили, набагато більш радикальної, ніж лідер «міхопротесту», котрий вигадує провокаторів, щоб виправдати ексцес.

Охоронний радикалізм — охранка — зовсім не потребує виправдань такого роду. Її вже наперед виправдали ініціатори «кави на» та потенційні каводрузі. Виправдали визначально, апріорі — гаслами патріотизму, захисту батьківщини від тих, хто розхитує і підриває. Виправдали гаслами проти. Проти ворогів усередині, котрих треба нищити в ім’я держави. Також і проти підривноі діяльності цинічних західних «друзів», які фінансують «ґрантожерів-антикорупціонерів», котрі працюють проти «украінського інтересу».

Історія нічому не вчить, але й нічого не забуває. Ультрарадикальні чорносотенні охоронці, пам’ятаєте, вже були під час революцій.

Так дві небезпеки породжують одну, найбільшу. Вихід відомий: сідати й говорити. Говорити й домовлятися разом про те, як уникнути головного джерела небезпеки. Того недумаючого радикалізму, що живіть міхопротест відчаю. Так само уникнути нашого небажання розуміти, до чого ведуть суто охоронні інстинкти, що мостять дорогу зовсім іншим політичним силам.

Чуєте?

Повернутися до головної сторінки