Бистрицький Євген. Блоґи на «Українській правді», 2018.

Головна    





Євген Бистрицький

Блоґи на «Українській правді», 2018




ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ РОЗРИВ І ЙОГО ПЕРЕМОГИ ТА НЕБЕЗПЕКИ

13 жовтня 2018, 10:21 https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5bc19d161b295/


Процес надання томосу відбирає в Путіна останній — духовний, світоглядний — арґумент його відстоювання тези про історичну культурну єдність «братських народів». Культура, в тому числі те, що зветься матеріальною культурою людей, є не що інше як сфера духовного буття спільноти, нації. Церковний розрив — це кульмінація екзистенційного вибору, зробленого Україною як наслідок путінської політики війни проти нас.

Церковний, духовний розрив означає катастрофу для ведення другої половини дій гібридної війни російськими ЗМІ й культурною дипломатією. Це вибиває ґрунт з-під ніг російської пропаґанди, яка ведеться саме для доведення тези про «справедливу» військову окупацію задля захисту права російсько-орієнтованих людей на вільне самовизначення в духовній сфері мови, віри й традиційних вірувань та цінностей. Церковний розрив ставить крапку на тезі про спільну духовну спадщину. Отже — він наочно доводить усьому світові, що такої спільності — ані світської, ані релігійної культури — немає і не було.

Це зветься екзистенційним розривом, який наочно й символічно вказує на два різних життя, різні існування та колективні способи бути. Сила й глибина екзистенційного розлучення є такою, що воно відправляє в небуття визнання леґітимними будь-які історичні взаємодії чи співіснування. Тому не слід дивуватися, а треба визнавати правду екзистенціної істини про найгучніші події. Ця правда вимагає визнати раз і назавжди історичну справедливість дій українців, спрямованих на відстоювання їхньої найіональної незалежності — від розриву Мазепи з імперією до війни проти радянської системи української повстанської армії у Другій світовій, від українськоі революції початку минулого й революцій Майдану вже цього століття. Тому є історичною правдою і визнання Голодомору геноцидом.

Сьогоднішній церковний, екзистенційний, розрив є уроком тим історикам, котрі не розуміють, що жодні раціональні доведення зворотного, а саме — спільного історичного співіснування з Росією, спільної долі, культури тощо вже, з цього моменту, не існує в реальності, — не спрацюють. Це не означає, що не можна досліджувати історичну взаємодію. Жодних проблем, але за єдиною умовою — «спільна» історія це історія доброго чи поганого, мирного чи насильницького, такого що збагачувало чи забирало життя, — все це співжиття назавжди різних спільнот.

Найнебезпечніше в цьому великому духовному прориві — це те, що путінський «русский мир» загнаний у глухий кут. Він, як усі вже помітили, втрачає екзистенційну основу — право на історію його походження, вигадану комуністичною і пострадянською імперією задля власної леґітимації. Путінський режим не має іншого вибору: він не може визнати «церковну» поразку без саморуйнації його політичноі влади, кінцева леґітимність якої є апеляція до «духовних скреп», що єднають народи пострадянської імперії.

Небезпека всієї сьогоднішньої ситуації якраз і полягає у поведінці хижака, затиснутого в кут. У нас не може бути жодних сумнівів, що Путін здатний піти на будь-які провокації, загострення ситуації та ескалації військових дій, щоб не дати історії відбутися — щоб уникнути завершення процесу надання томосу Україні. Тому країна має виступити єдиним фронтом, як точно написали мені в коментарі на вчорашній пост у Фейсбуку, щоб убезпечити одержання національної автокефалії. Убезпечити, якщо треба, рішучою відповіддю на будь-які провокації насильства — військові й цивільні.

Утім, нам не можна сплутати військовий і духовний фронти. Ми маємо бути, якщо завгодно, рішуче толерантними. Це означає неприпустимість будь-якого державного насильства чи державного потурання цивільного насилля в складному процесі церковного розлучення. Це також означає бути напоготові дати відсіч зовнішнім спробам організувати або використати таке можливе, спровоковане, насилля.





* * *


ЩО ТАКЕ ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

16 жовтня 2018, 11:15 https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5bc59e23776bb/


Знову в мережі піднімається питання про громадські організації, що «фінансуються не громадою, а ґрантами іноземних держав чи місцевих фінансових груп, не є по-справжньому громадськими... Незалежність перш за все має бути фінансова. Її потрібно досягати через прозорість джерел фінансування. Але прозорості мало» (Тимофій Мілованов). І відповідальним ґрантодавцям і громадянам, чия віддана громадська робота фінансується іноземними донорами, треба відповісти на так поставлене запитання. По суті воно наївне і, особливо перед виборами, звучить популістично. Тому напишу не дуже популярну для популіярної звички не особливо вникати де #зрада, а де #перемога, хоча важливу річ. Про саме поняття громадської організаціі. Тому лонґрід.

Громадська організація — це, за всіма класичними визначеннями громадянського суспільства, та, котра створена самими громадянами з метою просувати чи захищати їхній спільний колективний інтерес, незалежний від держави. Тому громадські організації називають недержавними, неурядовими організаціями — НУО, NGO.

Громадська організація — це таке незалежне об’єднання громадян, яке може допомагати громаді та громадам будь-якої потуги краше організовувати, фінансувати, духовно-культурно збагачуватись тощо. Тобто діяти в злагоді з добрими громадами.

Утім, ГО здатне взяти й почати критикувати чи, навіть, виступити проти громади, скажімо, проти корупції в органах місцевого самоврядування, об’єднаної територіальної громади. Зараз скажу ще страшнішу річ, громадська організація — це також та незалежна організація громадян, що вони вільно й гідно здатні поставити під сумнів та боротися проти негідної організації громад будь-якоі кількісної потуги, навіть, якщо це мовчазна більшість громадян, котрі підкоряються державній владі, що достала.

Тобто — увага! — суть і сенс громадської організації в тому, що вона є об’єднанням громадян. І зовсім не тому, що вона фінансується громадою, що було б зовсім не погано. Тобто громадська організація є громадською зовсім не тому, що вона має фінансуватися громадою.

Утім, погляд на громадську організацію з професійно-фінансової точки зору, хоч і непрофесійний щодо розуміння суспільних, а не грошових відносин, є популярним і, тому, важливим.

Він популярний особливо в середовищі тих не громадських, а політичних організацій, яким громадська активність стає поперек. Поперек, наприклад, ідей відкритого суспільства, боротьби за громадські свободи, поперек розвитку громадської активності та активістів узагалі.

Це були комуністи та майбутні реґіонали у Верховній Раді, які так само розуміли поняття громадської організації як, насамперед, фінансове. Це вони перед Помаранчевою революцією створили слідчу комісію Верховної Ради саме з питань фінансування НУО — з питань встановлення фактів закордонного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації, що існують на ґранти іноземних держав.

Цікаво й не добре, що їхня арґументація майже цілком у річищі довіри й недовіри до громадських організацій — як раз підозри, недовіри, оскільки «відомо, що ґранти надаються під проекти, які замовляє сама фундація-донор, і це не може не свідчити про залежність та заангажованість НДО». Впізнаєте спосіб арґументації, який виходить з викривленого розуміння громадської активності, притаманного тим, хто дивиться на людей виключно через фінансово-економічний інтерес, чого не робили навіть класики марксизму.

Але виникає головне питання: про дійсний зв’язок незалежного громадського інтересу й фінансування його колективного просування та відстоювання у суспільстві тією чи тією громадською організацією. Наскільки така залежіть від інтересів донора, отже не є незалежною, і здатна втратити довіру «громади» (та, не втримаюся від іронії, довіру реґіоналів і чесних професіоналів фінансів) як агент чужого впливу.

Це питання того, наскільки справді громадською є громадська організація. Відповідь на нього не дуже складна, оскільки спирається на норму закону. Така організація є настільки громадська, наскільки вона базується на колективному ухваленні рішень щодо власної діяльності та наскільки вона є прозорою — публічною і підзвітною — суспільству, всім громадам. Скажу ще більше. Громадська організація тим більш громадська, чим більше рішення в ній робляться тими, хто не займається фінансами й не є безпосередньо одержувачем вигоди, а приймає рішення, спрямовує і веде організацію. Саме для цього створюються правління, наглядові ради громадських організацій, в котрі входять незалежні громадяни, що не мають матеріального зиску від ґрантів. Ось тут ми вже суттєво просунулися в розумінні поняття громадської організаціі — далі від їі фінансово-еконмічного розуміння.

Тільки не треба плутати принципове стратегічне управління громадською організацією і тих, хто є виконавцями. Хоча єднання громадських інтересів щодо бачення діяльності ГО й незалежними, в тому числі від грошей, членами правлінь, і викрнавчими менеджерами організації — надзвичайно корисно для її успіху просування власного інтересу.

Й тут ми підійшли до головного. А який, по суті, є інтерес ГО? Крім того, що такі інтереси є найрізноманітнішими — від захисту прав людини до захисту тварин, від культурної творчості до творення нових policies, суть полягає в тому, що ці інтереси є колективно-приватними. Поняття громадської організаціі — це розуміння того, що йдеться не про просування чи виборювання чиїх-то сторонніх інтересів. Та організація є громадською, котра, справді відбиває і засновується на колективному інтересі певноі громади, об’єднання людей, утім саме тому, що цей інтерес є їхнім власним — також і приватним, життєво найважливішим — інтересом. Який не так просто купити, як інколи здається бізнесу та фінансистам. У поєднанні з подвійною незалежністю стратегічних керівників ГО — від держави й від фінансування — сила громадської організації, її справжня «громадськість».

Тому питання залежності-незалежності від донорів та їхнього впливу, питання «агентів» чи «патріотів» теоретично вирішується не дуже складно. Чим більше громадською у сенсі, про який я написав вище, є громадська організація, тим вона більш незалежна від приватних, підкреслю — приватних, намірів та інтересів донорів.

Саме тому, якщо загальні інтереси донора збігаються з колективними інтересами наших громадян, які створили ГО, то мати підозрілу недовіру до них залиште комуністам та реґіоналам, котрі ніколи не бувають колишніми. А також тим, хто бореться проти прав людини, що не збігаються з їхнім радикальним розумінням цінностей власної культури, ідентичності.

Можна мати недовіру до донорів іноземноі демократичноі держави, чий державний, отже її колективний, інтерес є підтримати розвиток демократичних інститутів, у тому числі справжніх ГО в Україні, щоб одержати рівного розвинутого партнера-країну. Можна цю недовіру посилювати. Але не можна заперечити право громадської організаціі, яка приймає фінансову допомогу від такого донора, дати відповідь такій недовірі в найбільш радикальний спосіб — бути прозорою й публічно відкритою.

Наостанок. Ми маємо ясно розуміти, що популізм входить у наші душі не лише через обіцянки завтрашніх благ. Він також проникає в нас за допомогою простого рецепта «відібрати й поділити», який саме і плекає підозру до тих, хто щось має більше, ніж ми. Ця підозра справедлива до того моменту, коли вона торкається сфери цінностей і ідей. Тому набагато менше ставиться під підозру благодійна соціальна допомога — хворим, дітям, людям з тих чи тих причин обмеженими можливостями порівняно з усіма іншими.

Але чому не ставиться під підозру принесення ідей та цінностей людей, які отримали освіту в стенфордах і гарвардах. Це теж іноземний капітал у точному розумінні соціального капіталу, який дієвіший, ніж купюри.

Риторичне запитання. Якщо ти отримав таку освіту, то її застосування також має бути справді громадським, тобто на допомогу справжньому громадському руху. А це означає зовсім не підозру, а допомогу в розумінні справжньої громадськості.

І тоді у вільній і розвинутій країні, в який не буде олігархів і корупціі, що виборюють ідейні ГО, з’явиться набагато більша кількість заможних громадян мріяного «середнього класу», які самі будуть масово здатні фінансувати справжні громадські організації.





* * *


ЛЮБІ МОЇ ВОРОГИ В ЕКЗИСТЕНЦІЙНІЙ ВІЙНІ

01 листопада 2018, 06:12 https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5bda7d3578867/


Задовго до офіційного початку виборчої кампанії Україна переживає новий пік нескінченої політико-громадської війни. Це не громадянська війна, яка ведеться справжньою зброєю задля фізичного знищення співгромадян-ворогів. Це ворожї дії — висловлення політичних опонентів та їхня поведінка, які надзвичайно посилюються засобами масової інформації та в соцмережах.

Якщо на війні по обидва боки лінії фронту знаходяться вороги, то в політико-громадській війні ворог не той, чужий, аґресор, хто нападає ззовні, а той самий свій громадянин, якого ворогуючі політичні лідери звуть любими друзями, любими моїми, моєю нацією чи моїм народом. У цю війну втягують громадян того самого, єдиного за Конституцією, народу. З телеекранів та постерів виборців аґітують взяти у ній участь — тих же громадян, кого взаємонищення політиків розводить по різні боки єдиного національного життя.

Вони звинувачують політичного супротивника у всіх смертних гріхах. У бажанні розв’язати справжню війну задля його електоральної перемоги. Вони називають іншого політика своїм ворогом, який знищує Україну, народ, та до гріхів якого, а не до себе, має бути нульовий рівень толерантності. Вони намагаються розібратися в тилу, всередині України, з ворогом, який вміло камуфлюється та підступно мімікрує за допомогою «п’ятої колони» та який використовує у своїх інтересах фальшивих проукраїнських політиків. Так словами, намірами й поведінкою політиків створюється внутрішній фронт взаємопоборювання — атмосфера взаємонедовіри, ворожого протистояння частин («партій») не тільки в політичному середовищі.

Поняття ворога пересувається всередину громадянського суспільства, створюючи рішучу непримиренність різних політичних поглядів та світобачень. У такий спосіб ми, громадяни, стаємо екзистенційними супротивниками таких же інших співвітчизників. Тобто такими опонентами, які хотіли би взагалі відмовити співгромадянам, котрі мають інші погляди, в їхньому існуванні, заперечити їхнє суверенне право мати інший погляд на наш, секундочку, спільний життєустрій.

Усе було б нічого, і війна політиків та політизованих громадян сприймалася б так, як вона сприймається в нормальному світі. Тобто — як нелетальні ексцеси в цілому демократичної, хоч інколи аморальної і нечесної, боротьби політиків однієї політичної нації. Можливо, так і було б, і так, до речі, в нас часто-густо хотіли б миротворчо представити нашу політичну реальність. Але так не є.

Так не є внаслідок того, що наша зовнішня війна з російським аґресором є також, як вірно кажуть, езистенційною — війною за «своє» власне національне й громадське буття, за європейський спосіб життя. Саме внаслідок її екзистенційного вибору не на життя, а на смерть, ця війна є гібридною — пропаґандистським щепленням чужих цінностей на тіло нації та на біо її громадян за допомогою військових засобів знищення.

Так зустрілися два екзистенційних поняття про ворога — справжнього чужого й любого «свого», але ворога. Два поняття, відомих Європі ще з античних часів, але й досі таких, що вони важко дістаються нам, українцям. Хоча про них тепер кожен може прочитати в українському перекладі Платона «Про державу»: Ці два різних поняття окреслюють різні явища — коли з нами ведуть війну варвари, і коли ті, хто веде міжусобну війну, є від природи друзями-еллінами. «Отож поміркуй, (...) коли щось подібне війні своїх ворогів станеться і держава розпадеться, (...) якою ж неправедною і злочинною виявляється ця міжусобиця, бо як видно, ні одні, ні другі, що ворогують, не мають ані крихти любові до батьківщини!» Так уже дві тисячі років каже Платон. Але так досі не здатні сказати й спробувати зрозуміти наші провідні політики. Держава немає динаміки розвитку не тому, що нас переможе зовнішній ворог — Україну вже ззовні не перемогти, а тому що ви ворогуєте між собою і втягуєте в це громадян.

Зазвичай, політика не існує без «ворогування» — без критики недоліків ущент, аж до вимоги відставок, імпічментів та посадок. Проте, створення політичного ворога й політична боротьба проти нього мають сенс лише за однієї категоричноі умови: не заради знищення (політичного існування) опонента, а саме з головною метою збереження суспільноі цілісності.

Тому головний безпековий форум, на який не треба витрачати ані ваші, ані наші кошти, — це форум непоказної любові до Батьківщини. А це означає, що вам слід негайно припинити шукати екзистенційного ворога всередині країни. Шукайте спільне й спільних друзів-неворогів. Хоча, як багато хто, боюсь, ваше покоління політиків на це вже не здатне.

Хіба це не так?




Євген Бистрицький — доктор філософських наук, професор, завідувач відділу Інституту філософії НАН України ім. Г. С. Сковороди.








Повернутися до головної сторінки