Є. К. Бистрицький. Відродження культури: міф і реальність // Політична думка. — 1993. — № 1. — С. 30-32.

Головна         eng.

Євген Бистрицький

VI. Відродження культури: міф і реальність

Якщо за політично абсолютну мету сьогодні вважати збереження і подальше утвердження України як повноправної одиниці на сучасній політичній карті світу, то одверта неувага її першої посткомуністичної влади до політичного значення сфери культури є однією з головних суперечностей сучасного стану українського суспільства. За майже два роки самостійного державницького існування законодавча влада не прийняла жодного закону щодо культурного життя. За цей час уряд України видав тільки дві постанови (про створення Фонду культури і мистецтва Міністерства культури України та Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей), що має обмежене поле дії порівняно з усім спектром впливу культури на щодення.

Фактична зневага до проблем культури безумовно суперечить повсюдному використанню аргументів «від» культури. Попри всі звернення до сакрального змісту поняття національно-культурного відродження, розвою української духовності, відтворення національного менталітету тощо, що ними просякнута майже вся суспільна риторика, реальність політичних дій стосовно культури в кращому разі існує у вигляді ідеологічного міфу про невсипуще дбання влади про справи культури. Це тим більш суперечливо, що найголовнішим дійовим чинником сучасної легітимації влади і політичного ладу була і залишається сфера культури.

Національно-культурна ідея і легітимація сучасної політичної влади в Україні.

Нова влада, незважаючи на загрозливий стан в економіці, володіє ще досить значним запасом суспільного довір’я, аби залишатися легітимною. Легітимація влади і означає, що для більшості населення існують вагомі аргументи на користь політичного ладу як правильного та законного. Легітимність є не що інше, як вільна визивність діючих владних структур та інститутів.

Наскільки існуючий устрій орієнтується на демократичні засади і норми впорядкування суспільного життя (через вільні вибори, референдуми, свободу слова і незалежну пресу), настільки для нього буде постійно виникати проблема, легітимності. У межах нашої національно-демократичної (принаймні за ідеологією суспільних перетворень) орієнтації політичного ладу реальним підґрунтям легітимності є і залишається ідея національного відродження і культурної ідентичності українського суспільства. Так, саме послідовне проведення ідеї національно-культурного самовизначення української нації відрізняло програмні документи однієї з найактивніших і найбільш політичне визнаних рушійних сил часу перебудови — Народного Руху України. Не випадково практично всі формулювання національного питання і положення щодо необхідності розбудови української культури (розділ «Культура. Мова. Наука») з першої Програми Руху увійшли в широкій політичний обіг, в тому числі в політичний словник нової влади.

Але з ускладненням розвитку нового політичного устрою поняття культури як ідеї національно-культурного відродження втрачає свою первинну легітимуючу силу. Політичне занедужання Народного Руху, з його ставкою на національне питання, яке стосовно України нібито «основа буття і розвою української нації», точно відбиває політичну обмеженість розуміння сфери культури лише у рамках консервативного ідеалу національно-культурного відродження і самобутності.

Консервативний і демократичний змісти ідеї національно-культурного відродження.

Посткомуністична політична влада ідеологічно експлуатує лише консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження. У формі конкретної політичної дої він набуває вигляду всілякої, переважно ідейної (ритуальне відвідування офіційними особами відповідних святкових вечорів, вистав, презентацій) і ідеологічної (зафіксованої у риториці програмних документів владних структур) підтримки тих культурницьких рухів і починань, що спрямовані на відтворення, тлумачення і інтерпретацію масиву звичаєвих, традиційних, фолькльорно-етнічних форм культурного життя. Поняття консерватизму в даному контексті не збігається з цілком позитивним змістом консерватизму культурних традицій як єдиної можливості збереження національного надбання. Йдеться про політичний консерватизм у ставленні влади до сфери культури, себто про закріплення первинної, ще недостатньо розвиненої в умовах реальної демократії, легітимуючої функції ідеї національно-культурного відродження. Такий консерватизм має постійне тяжіння до культурної, а слідом економічної і політичної самоізоляції.

За часів «перебудови» ідея повернення до історичних витоків культурного життя сприймалась як основа національного буття, як остаточне підґрунтя права на незалежне (в тому числі економічне) існування, права на самобутність, розвій, самостійну без посередників, участь у процесі загальнолюдської цивілізації. Розпад Радянського Союзу стався зовсім не за формулою первинності економіки над іншими формами суспільного життя. Розклад єдиного соціального тіла відбувся не в межах економічно самодостатніх регіонів, а за національно-територіальними кордонами культурних світів, що так чи так склалися протягом певного часу. Все це означає, що національно-культурна ідея містить не лише консервативне значення відтворення історії. У розвиненому вигляді вона не є також базою геополітичного виокремлення нації, але й набуває значення природньої основи для відкритих, демократичних змагань різних систем соціальних та культурних цінностей. Якщо брати за приклад сучасні західноєвропейські демократії, культурна ідентичність втрачає консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження. Національні ознаки культурного життя сприймаються як самоочевидне, що існує без спеціальних політичних зусиль по збереженню та відтворенню, а головною засадою легітимації влади вважається саме демократичне визнання політичного ладу і владних структур.

Проте єдиний національно-демократичний характер суспільних перетворень в Україні не дає підстав керуватися лише одним — чи консервативним, чи демократичним — політичним розумінням культури. Реальна суперечність у ставленні існуючої влади до культури може бути сформульована таким чином: або проголошення пріоритету консервативного змісту культури за рахунок обмеження демократичної відкритості суспільства, або наголос на демократичному сенсі культурної ідентичності як формальної умови організації сучасного суспільства і, отже, відповідної неминучої втрати набутого за часів перебудови суспільного визнання. Все це можна бачити на прикладах нашої законодавчої і виконавчої влади. Якщо на вищих шаблях законодавчої влади більш культивується консервативний бік поняття культури, то там, де виконавча влада стикається з необхідністю демократичного тлумачення ідеї національно-культурної самостійності (скажімо, під загрозою втратити необхідні економічні зв’язки з іншими регіонами колишнього Союзу), вона часто-густо задовольняється більш полегшеним, формальним розумінням культурної самобутності.

Пріоритет демократичного тлумачення культури і тверезий протекціонізм українству з боку політиків.

Зв’язок демократичного витлумачення культури з надіями на швидкий економічний прогрес — з одного боку, і необхідність консервативного розуміння, без якого не може мислитися легітимність жодної посткомуністичної влади в Україні, — з другого, підштовхують до формулювання політичної моделі вирішення цієї реальної суперечності. Йдеться насамперед про відповідні політичні дії, які мають характер практичного, реального втручання у справи культури, а не лише ідейної чи тільки ідеологічної підтримки з боку владних структур на рівні політичної міфотворчості.

Демократичні орієнтири у розумінні культури як реального об’єкту політичної дії означають відповідні законотворчі і конкретні виконавчі дії по впровадженню більш ліберального законодавства щодо засадничих чинників національної культури (державної мови, різного роду ідеологічної атрибутики, регулювання інформаційного потоку з інших національних держав і т. ін.). Разом з тим невід’ємна політичноохоронна значущість ідеї національно-культурного відродження в демократичних умовах також з необхідністю потребує політичної підтримки. Вона може бути надана у вигляді розумного економічного протекціонізму всім основним чинникам української культури, знесиленої і знекровленої століттями фактично колоніальної залежності України.

Повернутися до головної сторінки