Є. Бистрицький. Публічне застосування розуму в Україні: академіки та влада // Філософська думка. — 2010. — № 2. — С. 22-29.

Головна    





Євген БИСТРИЦЬКИЙ

ПУБЛІЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ РОЗУМУ В УКРАЇНІ: АКАДЕМІКИ ТА ВЛАДА


[Філософська думка. — 2010. — № 2. — С. 22-29]



Академія наук вимогливо просить нас, учених — соціологів і філософів з академічних інститутів, взяти участь у формулюванні та наданні стратегічних рекомендацій владі. Йдеться про швидке створення документа, який міститиме запропоновану вченими платформу (стратегію тощо) всебічних дій представників влади та державних інституцій у всіх царинах суспільного життя для управління країною.

Узято як самоочевидність, що вчені-співробітники Академії вже за самим своїм статусом належності до цього інституту науки, до фундаментальних наукових досліджень здатні накреслити перспективу розвитку суспільства, необхідних реформ. Отже, йдеться про популярну в суспільстві думку, що наука та науковці здатні безпосередньо брати участь, принаймні, у плануванні державних рішень.

Не заторкуючи тут складне питання, чи має бути та як мав би бути реформований інститут академічної науки у плині капітальних зрушень у країні, починаючи з набуття незалежності та зміни суспільно-політичного ладу, спробую прояснити дійсну спроможність і роль академіків у державному плануванні.

Полишмо тут осторонь той факт, що НАН України вже намагалася здійснити щось подібне, тобто створила структурований за непевними критеріями набір різних за якістю ідей, пропозицій та рекомендацій владі. Вітчизняною академічною мовою такого ґатунку праці звуться «братською могилою» й не мають практичного характеру, позаяк не містять рецептів прикладного кшталту — як цим усім користуватися та скористатися.

Не заторкуватиму тут також питання про небезпеку політизації НАНУ — доведеного факту з огляду на заяви тих чи тих її керівників про підтримку якоїсь, зазвичай керівної, політичної сили на виборах, входження представників її Президії до різних політичних партій, ба навіть суміщення керівних академічних та політичних посад. Небезпеку вже тому, що наука — це пошук істини, яка мала б не залежати від суб’єктивних поглядів та інтересів, тобто бути позапартійною. Хоча НАНУ є особливою громадською організацією, тобто її члени мають повне право на ту чи ту громадсько-політичну активність, далі я спробую прояснити, чому виникає така політизація громадської інституції, яка цілком залежить від фінансування за окремим рядком державного бюджету.

Академіки та представники влади. Під академіками розумітимемо тих, кого так само розуміють у цивілізованому світі, а саме — всіх тих людей, які \23\ зайняті дослідженнями та викладанням у царині фундаментальної науки, зокрема суспільно-гуманітарних дисциплін у вищій школі — academicians. Отже, за визначенням, представники НАН України, зайняті відповідною діяльністю, підпадають під це поняття. Своєю чергою, говорячи про владу, я також тут цілком конкретний, маючи на увазі всіх тих, хто визначає політику держави та керує її втіленням (виконанням) через інститути всіх гілок влади, починаючи від Адміністрації Президента, Верховної Ради (депутатський корпус), Кабінету Міністрів, усієї ієрархії судової системи й закінчуючи, скажімо, державними комітетами та різними національними радами та комісіями, які ухвалюють державні рішення в окремих специфічних сферах (надання державних ліцензій на відповідні частоти для ЗМІ, з питань реґулювання суспільної моралі тощо).

Поки що зазначу лише один можливий, утім головний, вектор стосунків академіків і влади, який становить їхній обопільний інтерес — стратегічне бачення. І з боку академіків, і з боку влади це є своєрідною квінтесенцією настановленості їхніх професійних діяльностей. Науковці мають бути завжди спрямовані на пошуки ще не проясненого, не поясненого, не відкритого, тобто націлені на пошуки нового. Влада за умов навіть мінімальної демократії, хоч би якою неефективною та була, завжди має думати не лише тактично, а й стратегічно — про сталість, власну довготривалість на завтра, планувати близьке чи подальше майбутнє для себе, отже, і для нас, для країни. Таке стратегічне бачення не може уникнути різної якості аналізу стану справ та начерків, нехай й у вигляді незаписаних думок, окремих дій у різних царинах. Саме тому надання стратегічних рекомендацій владі підпадає під органічне завдання академіків — бачити стратегічно.

Утім, коли академіки намагаються щось рекомендувати владі, просто необхідно вияснити, а як саме, за яких умов — у якому науковому, політичному чи суспільному просторі — ці два стратегічні бачення збігаються. Адже академік, як правило, не є представником влади, а представник влади, навіть якщо він ще й академік, навряд чи здатний займатися одночасно науковими дослідженнями та здійснювати владне керівництво.


Помилка технократизму. Від найпершого академіка Платона до незалежного мислителя Маркса та його послідовників усі наполегливі намагання безпосередньо, практично втілити академічне бачення кращого державного устрою у життя зазнавали, кожне по-своєму, невдачі. Всі трагіко-мужні спроби ідеаліста Платона втілити свій образ справедливого державного устрою через прямі рекомендації властителям завершувалися майже тим самим: коли його високоповажним учням ставало ясно, до чого для них призведе втілення ідеального устрою, що він його проповідував, філософові судилося або бути проданим у рабство, або вигнання, або втеча від тирана. Подякуймо долі, що його теоретична «стратегія» \24\ суспільного переустрою залишилася у вигляді академічного твору, першого у європейському світі, про справедливий суспільний устрій. Подібним чином і суспільний експеримент наукового комунізму залишив за собою опріч сьогоднішньої кризової країни, де ми живемо, ідею та ідеологію. Нашим європейським сучасникам ясно, чому так мало статися. Для академіків та представників влади в Україні після багаторічного панування марксистської парадигми пояснення суспільно-економічного життя ще часто-густо залишається незрозумілим і непроясненим. Ця неясність має кілька взаємопов’язаних джерел.

По-перше, як зазначалося вище, це — панування світогляду, який свідомо й не без причини називав себе науковим. Існування радянського ладу було й виглядало як певна історична перемога наукового світогляду — наукового комунізму. Поняття наукового тут не було випадковим. Усе це сприймалося (й було насправді) ланками більш-менш вдалого практикування того самого універсального, наукового світогляду. Скажімо, перший прорив людини у космос завдяки технологіям, уґрунтованим на природничо-наукових досягненнях, і, так само, обґрунтування руху до комунізму на засадах наукового знання закономірностей суспільного розвитку вважали не без підстав наслідками успішного розвитку двох галузей науки — про природу та про суспільство.

По-друге, тоталітарно-авторитарний суспільний устрій і, отже, відсутність демократичних процедур обговорення та ухвалення рішень створювали позірність прямого, безпосереднього скеровування практики у найрізноманітніших царинах життя ідеологічними приписами, тобто «науковими» обґрунтуваннями, поясненнями тощо. Якщо насправді стратегічне планування (рішення з’їздів, розпорядження партійного керівництва тощо) здійснювали на ґрунті політичного бачення певного панівного класу (назвемо його тут для спрощення партійною номенклатурою), для суспільної думки, на поверхні, керування всіма державними інститутами та індустрією усуспільненого, одержавленого виробництва поставало як безпосереднє втілення ідей та планів партії. Це упередження дійшло до нас у закарбованому новітньою політичною історією країни вислові другого Президента, колишнього секретаря парткому високотехнологічного підприємства, який пролунав, коли той ще був керівником виконавчої гілки влади України: «Дорогі депутати, визначтеся, будь ласка, чого ви хочете. Ви мені скажіть, що треба будувати — і я побудую».

Ця фігура мислення, назвемо її так, стратегічного планування, отже бачення ролі наукової розробки — теорії, концепції, технологічного плану тощо — як точної схеми, яку теоретик-науковець накладає на реальність, була й досі залишається поширеною не лише тут, на теренах колишнього СРСР. Упередження щодо прямого зв’язку одиничного, синґулярного \25\ з універсальним, який не потребує додаткових опосередкувань, є базовим для традиційного комуністичного світогляду, так само і для номенклатурного бачення власної ролі у керуванні суспільством.

Коротко відхилімося у бік методологічного прояснення питання, що мало б бути важливим для побудови академічної ідеології. Для науки, математичного експериментального природознавства, встановлення прямого зв’язку між одиничним і всезагальним не є упередженням, а є реальністю пізнання та пояснення. Адже існування кожної фізичної речі та явища підкоряється, скажімо так, безпосередньо і без винятків універсальним законам та закономірностям. Класичний марксизм, наслідуючи наукову орієнтацію новоєвропейської філософії (згадаймо лише «Науку логіки» Геґеля, звідки пішов відомий усім поважним академікам діалектичний матеріалізм), намагався у науковому комунізмі описати саме природні закономірності суспільного розвитку, які не залежать від сваволі людей. Ця, немовби самозрозуміла для комуністичної ідеології фіґура мислення настільки закріпилася серед академіків, що її намагалися повторити на абсолютно іншому світоглядному ґрунті наші колишні викладачі наукового комунізму. (Частина з них дуже швидко перебудувалися під нову лінію політичних переможців і на початку 90-х минулого століття вигадали неможливий під дійсно науковим кутом зору курс наукового націоналізму, затверджений свого часу для викладання у вишах Міністерством освіти і науки.)

Уся суть цієї ідеологічної фігури мислення, зрештою, запозиченої соціальною теорією від природничо-наукової теорії пізнання полягає у тому, що вона безпосередньо прив’язує індивіда, громадську особистість до універсальних догм, правил, ідеологічних настанов та уявлень керівного класу, якщо завгодно — політичної та управлінської еліти. Наскільки академія поділяє так зрозуміле бачення науковості, настільки упередження щодо спроможності академіків прямо, безпосередньо пояснювати, отже, стратегічно планувати розвиток суспільно-економічного життя залишається чинним. Утім, а чому такий, сказати б, суто науковий підхід до стратегічного планування є некоректним або просто поганим?


Технократизм у стратегічному баченні. Дійсні успіхи науково-технологічного освоєння світу — відновлення важкої індустрії, успіхи у космосі, прориви в окремих технологіях (наприклад, в електрозварці), в озброєнні, ракетобудуванні та ін., а також певне поліпшення повсякденного життя людей немовби завдяки всіляко пропаґованому науково-технологічному проґресові, — все це ще за радянських часів призводило до явища, яке має назву «технократизм».

Під останнім я розумію те, що й усі: максимальну віру в можливість планування, здійснення та розвитку не лише техніки й виробничих технологій, а й міжлюдських, суспільних відносин на підставі прямих \26\ приписів та рекомендацій, вироблених на наукових засадах. Між іншим, це стосується й так званих напівсуспільних чи напівматематичних дисциплін, на кшталт економічної науки, які, поряд з іншим, мають своїм предметом суспільні відносини, що й відбилося, наприклад, у назві політичної економії. Десь у 70-х роках минулого століття хвиля технократизму — виникнення молодого покоління інженерів, науковців, спеціалістів у різних галузях, для яких вочевиднювалася технологічна відсталість радянської системи й, разом із тим, нединамічність і неефективність суспільно-політичного ладу — почала становити загрозу консерватизмові партійної номенклатуру. По-людськи справедлива критика технократів, керівників-інженерів, які не зважають на особливості людських відносин — наприклад, старий робітник-більшовик, майстер цеху вичитує молодого інженера, який ладен впроваджувати новітні технології незважаючи на особливості характерів і долі людей, що ними той керує, — заохочувалася з боку верхів у пресі, у мистецтві (кіно) та в художній літературі. Саме в той час, особливо серед представників академічного середовища виникає правозахисний рух. Тим самим, у суспільній практиці з’ясовували неґативне і, водночас, позитивне значення технократичного мислення.

З одного боку, як уже згадувалося, пряме перенесення наукового світогляду на суспільну пратику комуністами низводило кожну особистість до синґулярного елемента суспільства, що має керуватися універсальними приписами, законами. Щоправда, коли бути точним, в ідеологічному приписі йшлося про необхідність засвоєння кожним усієї суми культурного багатства, створеного людством, про універсальний розвиток людини як завдання освіти й суспільного виховання. До речі, абсолютно подібне до цього формулювання мети освіти та виховання молоді залишається до сьогодні у базових державних документах про освіту в Україні. Втім, від цього ідеологічного переставляння суть справи не змінюється: у всіх випадках йшлося про підведення людини з усіма її унікальностями — персональною автентичністю та культурною й національною ідентичністю — під універсальні норми суспільного співжиття, політичні стандарти, бачення й розуміння світу тощо.

З іншого боку, хвиля технократизму, тобто «жорсткої» прив’язки бачення суспільного життя у перспективі науково-технічної модернізації завжди є революціювальним чинником у європейському суспільстві, починаючи з Нового часу. Саме науково-технічний проґрес породжує необхідність та неминучість ліберальних суспільних зрушень, починаючи з модернізації світогляду й життєвих потреб і завершуючи творенням маси товарів для вільного ринку, вільнодумством — дотримання фундаментальних свобід людини.

А втім, неґативні риси технократизму в управлінні й керуванні людьми набагато переважають його загальне світоглядне значення, тобто його \27\ налаштування людей на модернізувальне бачення і ставлення до суспільного розвитку.


Публічне застосування академічного розуму. Головна вада технократизму застосовно до суспільного життя та його реформування, особливо коли він набуває значення світоглядної й, понад те, ідеологічної настанови для політичної та керівної еліти, полягає якраз у тому, що він принципово тяжіє до непублічності, закритості для суспільно-критичного обговорення, отже, є недемократичним per se. Демократія як важлива характеристика політичного ладу, з одного боку, і технократизм як ідеологічна настанова — з іншого, суперечать одне одному у просторі суспільної практики.

Для втілення наукових результатів немає сенсу в перевірці чи обговоренні їх широкою громадськістю, так само немає значення, чи відповідають вони інтересам різних суспільних груп. У принципі достатньо вузького кола спеціалістів, які здатні самі перевірити теорію на практиці, в експерименті тощо. Якщо перенести це на практику стратегічного планування, — у дійсності, скажімо, в разі колишньої чи теперішньої номенклатури, таке перенесення відбувається складнішим чином, — то картина виглядає приблизно так. Має існувати коло обізнаних персон, що «знають», як за словами другого Президента, що треба будувати, й це треба побудувати. Йдеться про технократичне уявлення про, по-перше, процес вироблення стратегічного знання, плану, платформи чи «дорожньої карти» тощо. Його розробляє елітне коло «знаючих». Тепер, по-друге, вироблене стратегічне знання належить упроваджувати діями кола «діючих», або «виконуючих». Якщо й існує хоча б мінімальна опосередкованість у цій спрощеній схемі «прямої дії», через яку універсальність стратегії та політична зверхність тих, хто її виробляє, пов’язується із синґулярністю поодиноких громадян, то ця опосередкованість має також закритий характер, навіть за всієї можливої «демократичності» її учасників. Річ у тому, що в цій схемі наперед закріплене світоглядно-ідеологічне уявлення про вироблення дійсно «наукового знання», з одного боку, та його втілення «у життя» — з іншого: навіщо справжній науці керуватися громадською думкою публіки з її таким розмаїтим публічно-приватним інтересом.

Що стосується нашої теми публічного застосування академічного розуму в разі стратегічного планування, то цю доволі просту гомогенну схему «знання — практика» було остаточно підірвано розвитком сучасного типу демократії лише десь у другій половині минулого століття.

У соціальній філософії (не теорії наукового пізнання) цей процес критичного осмислення того, як досягти соціально значущого консенсусу у плануванні суспільних дій (policies) за умов розвиненої демократії, обговорюється та моделюється на підставі ще Кантом виробленого поняття публічного застосування розуму. \28\

Під публічним застосуванням розуму він розумів судження з різних питань «позаслужбового», тобто широкого публічного характеру, на відміну від вузькослужбового («приватного») вироблення знань та рішень. Це щось подібне до того, як школяр-академік виступає перед читацькою публікою, сказав би Кант. Щоправда, у XX столітті й дотепер це поняття набуває оновленого значення принципової опосередкованості раніше прямолінійної схеми як щодо вироблення стратегічного знання, так і щодо рекомендацій із його застосування. Йдеться про неусувну необхідність в умовах демократичного устрою брати до уваги суспільні, публічні умови формування такого експертного знання й, так само, враховувати публічність у плануванні його здійснення. Йдеться також про ясне розуміння приватності застосування того розуму, який зачинений у межах кабінетів тих, хто претендує бути носіями стратегічного знання. Отже, процес вироблення, навіть академіками, планів та стратегічних рекомендацій для влади виявився складнішим, ніж омріяний технократами.

Маю на увазі академічну дисципліну, яку викладають у багатьох університетах розвинених країн і яка саме спрямована на формування знання та вміння публічно застосовувати розум, — аналіз політик (policy analysis). Сутність аналізу політик полягає у вмінні виробляти плани суспільно значущих дій на засадах методичного узгодження розмаїтих, інколи дуже суперечливих, інтересів різних суспільних груп у форму зважених стратегій їх практичного втілення. (Детальніше про це можна вже прочитати українською, наприклад: Веймер Д., Вайнінг Е. Аналіз політики. — К., 1998; Данн В. Н. Державна політика: Вступ до аналізу. — О., 2005; Вейн П. Публічна політика. Вступ до теорії й практики аналізу політики. — К., 2006.)

Я вживаю тут більш-менш усталений переклад українською поняття policy у множині — як «політики», щоб відрізнити його від власне «політичного», тобто сфери політики як такої. Хоча ці терміни мають дещо спільне у їх походженні — опосередкованість знання та дії представниками різного роду полісів, громадськістю, публічністю. Головне, на що хотілося б звернути увагу, — це філософський, методологічний принцип убачати в суспільстві не однорідне «політичне тіло», гомогенне населення чи виборців тощо, а максимально враховувати у політичній практиці — практиці вироблення, зокрема, й політичних policies — перехрещення та боротьбу різних економічних, культурних, етнічних, світоглядних і т. ін. інтересів.

З цього погляду, запропонована НАН України версія створення стратегічної платформи для влади силами суто академічного середовища і звичним для академіків методологічним шляхом вироблення фундаментального знання — зосередьтеся та напишіть, так само як ви пишете наукові статті та монографії — є, принаймні, наївною. В сучасному демократично розвиненому світі академіки пишуть експертні документи, в тому \29\ числі policies для політиків та виконавчої влади. Втім, на методологічних засадах урахування принципів публічного застосування розуму, тобто різних форм практичного знання та дослідження. До речі, можу відіслати читача до стратегічного документа для теперішньої влади, що його розробили українські експерти, серед яких є й належні до академії, але які мають досвід урахування публічності (див.: Стратегія модернізації України. Бачення незалежних експертів // Дзеркало тижня, № 48 (776) 12 — 18 грудня 2009. — <http://www.zn.ua/3000/3050/6861/>). Без останнього ми, академіки, вироблятимемо «чисте знання», критика якого відома вже з часів Канта. Це мають взяти до уваги й політики, для яких академіки пишуть «наукові» стратегії.

Щоправда, зазначмо, що сучасна політична еліта країни, обрана на підставі так званого імперативного мандата, який фактично забороняє народним депутатам мати позицію іншу, ніж визначена фракцією (її керівниками), знову робить для нас віддаленою перспективу мати у Верховній Раді дійсно публічне, відкрите, «поза-стінами-службового-кабінету» застосування депутатського розуму. Якраз на цьому ґрунті приватного, або, кажучи словами Канта, «вузько-службового» використання здатності думати й планувати, збігаються традиційні підходи академії та політиків. Чому тоді дивуватися політизації НАНУ? У цьому сенсі старий філософ також набагато нас випередив.











Влада і реформи в Україні

Круглий стіл Інституту філософії та Інституту соціології НАНУ

Учасники: Мирослав Попович, Євген Головаха, Анатолій Єрмоленко, Євген Бистрицький, Олег Білий, Віктор Степаненко, Олена Злобіна, Володимир Паніотто, Ірина Бекешкіна, Сергій Макеєв, Віктор Малахов, Віктор Бурлачук, Сергій Пролеєв.




Yevhen Bystrytsky — Doctor of sciences in philosophy, Head of the Department of Philosophy of Culture, Ethics, and Esthetics, Institute of Philosophy named after Hr. Skovoroda, NAS of Ukraine, and Executive Director of International Renaissance Foundation.



The Power and Reforms in Ukraine. A Round Table of the Institute of Philosophy and Institute of Sociology, NAS of Ukraine

The problem of the society choice of the prospects of its existence, possibilities and limits of this choice, real alternatives and preconditions of their realization — these are the necessary subjects of the socio-philosophic reflexion. A common meeting of Scientific Councils of the Institute of Philosophy and Institute of Sociology of NAS of Ukraine, devoted to this subject, was held in terms of the "round table". A draft report of the National Academy of Sciences of Ukraine, concerning the priorities of the state policy, became a subject of the discussion, especially urgent in the light of current changes in the state power of the country. The reports of the "round table" participants were dedicated, on the one hand, to the problems in constructing the Ukrainian model of society development on the rational principles and, on the other hand, to the society dialogue with authorities, as well as the place of the special social knowledge in this dialogue about the partake of sciences, and philosophy in particular, in legitimation of the authorities’ decisions, about the public use of intellect in Ukraine and about the surprise and shame as regards this question, and thus, about responsibility of everybody concerned in the approval of socially significant decisions and, in a broader sense, about the responsibility of the personal choice.

Keywords: model of society development (Ukraine), scientists’ dialogue with authorities, responsibility of the choice






За виданням:

Євген Бистрицький. Публічне застосування розуму в Україні: академіки та влада // Філософська думка. — 2010. — № 2. — С. 22-29.









Повернутися до головної сторінки