Є. Бистрицький. Чому націоналізм не може бути наукою // Політична думка. — 1994. — № 2. — С. 30-35.

Головна         рус.         eng.

Євген БИСТРИЦЬКИЙ

ЧОМУ НАЦІОНАЛІЗМ НЕ МОЖЕ БУТИ НАУКОЮ

«Третій шлях» політологів України

Восени 1993 р. Міністерство освіти України розіслало у вищі навчальні заклади наказного листа з програмою нової «дисципліни» — наукового націоналізму. В останній йдеться спочатку про справжню необхідність повернення Україні її науково осягненої політичної історії — про наукове вивчення історії українського політичного життя та української політичної думки. Але згодом ця незаперечна теза набуває іншого звучання. На думку авторів листа, «так звана загальна політологія», яка створена «переважно західною наукою», не має, по-перше, чітко визначеного об’єкту досліджень, по-друге, є набором «абстрактних теоретичних положень, які в кращому разі, можуть бути корисними як певне загальнолюдське бачення політики і таким чином входити у загальну частину національної політологічної науки». Остання набуває назву «науковий націоналізм» як визначення певної науки (1).

Але це безумовно свідчить, що автори цієї програми з української політології не обмежуються традиційним академічним підходом до вивчення політичної реальності, її історії та сучасності, коли самі політичні процеси стають предметом наукового пізнання тією мірою, якою поняття науки застосовується сьогодні в рамках Поділу між природознавчими та соціально-гуманітарними дисциплінами. В програмі, яка запроваджується Міністерством освіти, сам український націоналізм, йото світогляд, його ідеологія розглядаються як наука, тобто у якості наукової теорії. Інакше кажучи, йдеться про те, що сам український націоналізм може бути теоретичною основою науки про політику, може являти собою певну методологію наукового осягнення всіх можливих політичних процесів. «Українська національна упередженістьь як наукова об’єктивність», — так загально формулюється це положення самими авторами (2).

Цю бюрократачну подію в надрах системи вищої освіта республіки можна було б вважати за окремий випадок службової запопадливості або пієтету перед новою владою з боку колишніх викладачів наукового комунізму та освітянського чиновництва. Але це не так. Запроваджена програма з української політології являє собою професійно розроблений навчальний посібник, який свідчіть про традиційний рівень університетського викладання, цю склався ще за роки радянської влади. Факт оприлюднення ідеї «наукового націоналізму» серед широкого загалу національної інтелігенції (викладачів та студетів вищої школи) свідчить про тс, що за ним криються серйозніші теоретичні непорозуміння і складні пошуки політичних орієнтирів серед інтелектуальної еліти України.

Щоб зрозуміти їхню спрямованість, треба згадати ще один факт, пов’язаний із виданою Міністерством освіти політологічною програмою. Водночас з її розсиланням у навчальні заклади мас-медіа цього міністерства — тижневик «Освіта» надрукував велику статтю, де роз’яснюється національно-визвольна цінність українського націоналізму, а також підкреслюється, що саме завдяки націоналізмові скинула багатовікові кайдани Африка, відродилася післявоєнна Франція, свого часу протистояла більшовикам та зберегла державність Фінляндія (3). Наскільки в цьому контексті здається сумнівним ототожнення національного піднесення французів за часів республіки де Голля з ідеологією націоналізму, який після поразки нацизму аж ніяк не міг розраховувати на політичну першість, настільки не випадковим у контексті статті можна вважати посилання на Африку, наведене першим. За цим посиланням, можливо попри бажання автора, криється горезвісна концепція «негрітюда» як особливого шляху розвитку для чорного населення Африки. Усі ці факти підводять до висновку, що йдеться про своєрідні ідейні та теоретичні пошуки «власного» шляху України у сучасному світі. Якраз відбиття цих пошуків у теоретичній формі «наукового націоналізму» свідчить про політичну спрямованість думки певної частини українського істеблішменту.

Річ у тім, що ідея «наукового націоналізму» вже самою назвою протистоїть колишній панівній ідеології наукового комунізму, що традиційно викладалась у радянських вузах. Але разом з тим ця ідея такою ж мірою протистоїть системі ліберально-демократичних цінностей, отже, провідним західним соціально-політичним концепціям суспільного розвитку, які зорієнтовані на загальнолюдські цінності. Якщо в контексті розкладу комуністичної імперії теоретичне розмежування з марксистською ідеологією сприймається як цілком слушне, то протидемократична спрямованість задуму «наукового націоналізму» залишається, звичайно, у затінку. Проте її ідейні витоки можна ясно зрозуміти, якщо звернутися до оригінальних текстів класиків українського націоналізму. Найбільш лапідарний з них прямо вказував, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», в тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабти націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків» (4). Таким чином, концепція «наукового націоналізму» свідомо або несвідомо є нічим іншим, як відбиттям існуючих політичних намагань окреслити та реалізувати свій, український «третій шлях» між Сціллою комунізму та Харібдою західного лібералізму. між консервативними цінностями українського життя і загрозою для традиційного українства з боку національно нівелюючих цінностей сучасної цивілізації, між високою політичною метою створення власної національної держави — з одного боку і західноєвропейськими процесами господарсько-економічного об’єднання націй на демократичних засадах — з другого. Всі ці суперечності є реальними для політичної думки України.

Але в наявному політичному житті, що перебуває у стані первинної політичної структурації та незакінченого ідеологічного розшарування, пошуки власного шляху існують ще, сказати б, віртуальне, в творчій потенції української правлячої та опозиційної еліти. Так само і поспіхом висунуте науковцями-політологами поняття «наукового націоналізму» є, по суті, ідеологічним кентавром, теоретичною конструкцією, виготовленою з двох ідеологічних заперечень — комунізму та ліберального світобачення. Й теоретична невизначеність лише відбиває існуючу невизначеність політичних рухів в Україні. Тому для розуміння майбутнього є сенс уважніше роздивитися реальний зміст висунутої концепції «наукового націоналізму».

Необільшовицька спрямованість ідеї наукового націоналізму

Розповсюдження програми з української політології, яка містить у собі ідею «наукового націоналізму», з боку державних структур не є випадковим. Політичною основою офіційної пропаганди національного світогляду в Україні — починаючи від особливого наголосу на традиційних цінностях, єдності мови, духовної спільності і кінчаючи оцінками міжнародних подій та світових культурних явищ крізь призму визнання та ствердження української нації — слід вважати історичну специфіку громадської легітимації посткомуністичної влади. Від часу перебудови ідеї та ідеали культурного відокремлення, національного самовизначення сприймалися у масах як тотожні загальному гаслу національно-державницької самостійності і тим самим правили за головний чинник широкого визнання власних, національних, лідерів. Після нищівної критики комуністичної доктрини в «епоху гласності» п місце посідає українська національна ідея, яка охоплює всі форми сподівання на краще майбутнє, що може бути побудоване на основі національно-культурної спільності. Це — відчуття народом (в граничній суспільній ситуації краху радянської імперії) власної буттєвої особливості, масове переживання своєї окремішності від інших національних спільнот колишнього СРСР, розуміння життєвої відмінності міжлюдського зв’язку, що історично склався на території України, — все це разом із таким мотивуванням своєї політичної волі, яке виходить з пріоритетів національної спільності. Природно, що реалізація новими лідерами загальних уявлень української національної ідеї у конкретній політичній практиці набуває певних рис класичного українського націоналізму.

Щоб зрозуміти об’єктивні чинники збігу національно-самостійницьких ідеалів з націоналістичною ідеологією у поточних політичних діях, слід зауважити, що на протязі часу ідейної перебудови політичного життя Україна вкрай повільно відмовляється від старого фундаменту адміністративно-командної системи. Таким чином, намагання швидко втілити у життя національні ідеї і цінності заради політичної легітимації набувають характерної будь-якому тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. Прикладів безліч, починаючи від господарських орієнтацій не на економічну вигоду, а на збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність економічної перебудови в республіці (згадаймо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), можна зустріти у культурному, художньо-творчому житті. Нові «комісари» з комісій Верховної Ради України — перш за все з питань культури — раз-у-раз намагаються нав’язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення суспільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що «український націоналізм підходить під понятта тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах... Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» (5).

Це намагання цілеспрямовано формувати суспільне життя, керувати культурними процесами у посткомуністичній Україні, спираючись на певну ідеологічну систему, утворює відповідні засади для виникнення образу «наукового націоналізму». Річ у тім. що нові провідники національної ідеології використовують ту саму політику тотального втручання у життя людей, на загальні методи якої спиралася доктрина наукового комунізму.

Останнє поняття ми свідомо вживаємо без лапок тому, що марксистське бачення історичного процесу одверто орієнтувалося на норми та ідеали європейської науки — класичного природознавства. Завершуючи так званий проект Просвітництва, марксистська ідеологія сповідувала тотальний раціональний контроль за організацією людського життя та утопію безперервного керування суспільними процесами, які, на думку її засновників, мають спиратися на відкриті розумом закони історичного розвитку людства. Сьогодні мало хто сумнівається у тому, що історичний досвід на терені однієї шостої світу наочно довів неможливість організації політичного режиму на засадах класичного науково-просвітницького світобачення. На аналогічні ідеали підпорядкування розмаїття людського життя певним ідеологічним принципам, «науковому» нормуванню та тотальному контролю спирається, за своєю сутністю, і концепція «наукового націоналізму». Проте, ця концепція має істотні відмінності, що прямо стосуються самого понятті «науковості» націоналістичної ідеології.

Антисцієнтизм українського націоналізму

Можна бути впевненим, що науковці, які висунули концепцію «наукового націоналізму», ніколи не брали до рук автентичних текстів українських націоналістів, скажімо, такого класика національної думки, як авторитетний Дм. Донцов. Так само безсумнівно, що філософське підґрунта українського націоналізму у вигляді відомих творів Шопенгауера, Ніцше, Шпенглера, Ортеги-і-Гасета та ін. залишилося поза їх професійною увагою як нащадків наукового комунізму. Залишається поза сумнівами одне: ідея «наукового націоналізму» стала можливою на ґрунті разючого збігу політичних орієнтацій комуністичної та посткомуністичної влад на активістське, насильницьке формування суспільно-культурного життя. Проте вони мають діаметрально протилежний світоглядно-філософський зміст.

Його можна зрозуміти з загальних визначень українського націоналізму у будь-якого авторитетного автора цієї ідеології. У її стислому викладі Д. Ткачук відразу зауважує, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «це цілий ряд тісно з собою пов’язаних правд..., що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації» (6). У Дм. Донцова це загальне положення українського націоналізму набирає центрального значення головної ідеї, яку він пропагує все життя, — ідеї про зясадничу відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму, зокрема. Саме за таку науковість він піддає нищівній критиці майже всіх відомих українофілів та українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М.Драгомановим та його численними освіченими послідовниками, яких за їхню соціально-просвітницьку та просоціалістичну орієнтацію презирливо нарікає «українським провансальством» (маючи на увазі, що вони відстали від модерної європейської моди на заперечення наукової раціональності). Майже паралельно з Е. Гуссерлем, у першій третині XX ст., він на протилежних філософських засадах самостійно розвиває думку про кризу європейської культури та європейського людства (Націоналізм. — Львів-Жовква, 1926; у більш довершеному вигляді ті ж думки див. у кн.: Де шукати наших історичних традицій. — Львів, 1937). Так само. як і Гуссерль, він вбачає причини такої кризи у світоглядній орієнтації Європи на ідеали Просвітництва та наукового Розуму, тобто в її раціоналізмові. Але на відміну від відомого феноменолога, український мислитель робить протилежні висновки.

Дм. Донцов всіляко доводить, що криза у Європі, яка 1914 року вибухнула першою світовою війною, є наслідком визрівання національних життєвих світів, кризою, що спричинена зіткненням національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі, ґрунтуючись виключно на новітній філософській традиції, яка прийняла самоназву «філософії волі», волюнтаризму або ірраціоналізму, він доводить, що граничною основою людського життя, світогляду, ідеології є не раціональна свідомість, а людське воління. Тому його концепція набуває авторської назви вольового націоналізму. Поняття вольового націоналізму Донцова не є випадковим для українського націоналістичного руху в цілому. В цьому понятті у філософсько-обґрунтованому вигляді відбивається головний висновок українського класичного націоналізму, який формулюється таким чином.

Націоналізм у історично усталеному сенсі цього поняття, як воно використовується класиками української націоналістичної думки, є системою «вольових» правд щодо життя нації. Філософське поняття волі, воління є лише загальною формою позначення реальної настанови на втілення у життя людських жадань, бажань, прагнень, або відбиває те справжнє воління до життя, яке міститься у всіх людських почуттях та переживаннях і яке у своїх витоках непідконтрольне раціональним міркуванням, а мотивується усіма чинниками людської життєдіяльності. Тому для української нації, для якої стан незреалізованого воління до національно-буттєвого самоствердження є майже постійним, націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття. Проте, як воління та почуття у реальному житті не можуть замінити розум, так само націоналізм не спроможний виконувати функції наукового знання, політичної теорії.

Націоналізм та націоналістична ідеологія не є і не може бути такою системою поглядів, що ґрунтується на фактах свідомості або розуму. Націоналізм може ґрунтуватися лише на позанауковому факті воління, на такій, що не пов’язана з попередньою дією розуму, «волі нації». «Ця воля — це головна прикмета нації і основна точка у націоналістичній ідеології» (7). Таким чином, націоналізм в жодному разі не може бути наукою в її точному європейському розумінні. Наші «новітні» націоналісти просто штучно вигадали, сфантазували «концепцію наукового націоналізму». З огляду на їхню історико-філософську безпорадність з ними можна було б і не сперечатися. Але за ідеєю української націоналістичної політології ховається дезорієнтованість, справжня наукова безпорадність можливих політичних діячів, які будуть використовувати (і вже використовують!) її псевдонаукові положення.

Чому потрібна просто наукова політологія

М. Гайдеггер, виходячи з власного трагічного досвіду панування націоналістичної ідеології та «німецької науки», наприкінці життя розвинув думку про сутнісний «суб’єктивізм всілякого націоналізму» («Лист про гуманізм»). Проте жодний, хто знайомий з долею та філософським доробком цього великого німця, не стане тлумачити наведене положення як вульгарне заперечення національної ідеї чи національного буття. Йдеться про той справжній суб’єктивізм, тобто небажання та невміння рахуватися із самим реальним життям, що його обов’язково набуває національне зорієнтована свідомість, коли остання бере на себе виконання функцій офіційної ідеології та наукового знання, науки. Річ у тім, що суб’єктивізм націоналізму якраз й виникає у ситуації, що позначається висхідною неможливістю раціонально охопити, раціоналізувати все розмаїття національного веління, з одного боку. та намаганням певної групи людей владно закріпити своє націоналістичне світобачення у вигляді жорстко раціоналізованої «програми», «методології», «науки» або «ідеології» — з другого. Це породжує реальну теоретичну та політичну ситуацію, коли у вигляді обов’язкових для наукового знання «обґрунтувань», «доведень», «пояснень», пошуків «закономірностей» та ін. подаються приватні, часткові або однопартійні відчуття, бажання, прагнення, сподівання, тобто одномірне, неповноцінне, незагальнозначуще й тому необ’єктивне бачення суспільного життя. Спрямованість та сила людського воління історично мінливі. Його закріплення у вигляді дискурсу офіційної ідеології чи у формі політичної «науки» буде означати перемогу політичного догматизму і, значить, приреченість суспільства на політичне свавілля й поразку всілякої форми демократії.

Є лише один відомий шлях позбутися можливих наслідків суб’єктивізму, що можуть бути пов’язані із перетворенням національного воління у політичну «науку». Отож кесарю — кесареве. Богу — боже. У контексті нашої розмови це означає вимогу залишити національну ідею, націоналістичиний світогляд тим, чим вони насправді є — волінням української нації до національно-культурного, владно-державницького самоствердження у всіх тих регіональне дуже різних та суспільне мінливих формах, в яких це воління являє себе у реальному житті та політичній практиці. Це також означає вміння сприймати націоналізм як невід’ємну частину українського політичного істеблішменту, тобто як закріплену у вигляді усталеної системи поглядів, думок та гасел націоналістичну ідеологію певної групи людей, рухів, партій. Це означає, зрештою, головне для нашої інтелектуальної та політичної еліти — необхідність прилучення до світової науки про політику, до світового політичного процесу, що може позбавити нас суб’єктивних фантазій світоглядно обмежених науковців.

Повертаючись до запропонованої ними «концепції наукового націоналізму», зауважимо, що остання суб’єктивно виникла саме за браком розуміння пояснювальних можливостей сучасної науки про політику. «Нові» політологи виходять із післямарксистського жалюгідного стану нашого суспільствознавства взагалі і політичної науки зокрема для того. щоб обґрунтувати повну відмову від загальноприйнятих (загальнолюдських) норм науковості: «Так звана політологія, — стверджується у наведеній програмі, — створена «переважно західного наукою, що викликає постійну необхідність «прикладати» її положення «до українського політичного життя, до діяльності політиків України... Це призводить до штучного підтягування наших нових політичних явищ і фактів до цих «положень». Проте, як відомо, сам сенс науки полягає у тому, що Кант у свій час і назавжди назвав здатністю судження, тобто вмінням відшукувати загальні пояснення для окремих випадків. Гуманітарний розум проклав якраз у цьому напрямку наукового досвіду новітні шляхи, які спираються на сучасні досягнення філософсько-методологічної думки. Існуюче сьогодні політичне знання використовує пізнавальні методи, що були вироблені у філософських методологіях, починаючи з пояснювальних процедур третього позитивізму і кінчаючи використанням феноменологічного та герменевтичного підходів до розуміння соціальних процесів. Незнання цього не є аргументом на користь національної свідомості. Такий націоналізм об’єктивно працює проти України. Використання терміну «націоналістичний» у невизначеному сенсі, як це стало модно сьогодні серед певної частини української політнчної еліти, надає таким суб’єктивним діям вигляду національно значущих діянь. Наслідки цього можна бачити на кожному кроці навколо нас. У зарубіжній мас-медіа вони отримали назву «українізації» економіки. Необхідно зауважити на подібну «українізацію» української політичної думки. Справді, наука про політику потрібна для об’єктивного, такого, що спирається на сучасні досягнення гуманітарної думки та методології, пізнання і розуміння посткомуністичних політичних процесів. Опора на науковий розум погріта для більш прагматичного подолання економічних, міжнародних, внутрішньополітичних проблем. Поза людським розумом, як показує світовий досвід, у тому числі й досвід міжнаціональних конфліктів, нема іншої основи їх цивілізованого вирішення. А тому піднесення політології в Україні до рівня світової науки про політику неможливе без подолання синдрому націоналістичного суб’єктивізму.

Література

1. Концептуальні засади української політології / Міністерство освіти України. — Київ, 1993. — С. 1, 5.

Автори цих «концептуальних засад» — професори Київського університету Гаєвський Б. А., Кирилюк Ф. М. та доцент Обушний М. І.

2. Там само, с. 7.

3. Соколов Петро. Наука про націоналізм // «Освіта: Український громадсько-політичний тижневик. № 35 (8 жовтня 1993 р.).

4. Ткачук Д. Український націоналізм // Народня бібліотека «Поступ». — Прага, 1940. — С. 10.

5. Лисяк-Рудницький І. Український націоналізм / Енциклопедія українознавства. Т. 5. — Paris — New-York, 1966. — С. 1724.

6. Ткачук Д. Там само, с. 5.

7. Там само, с. 8.

Повернутися до головної сторінки