Є. Бистрицький. Протодемократія та культурполітичні трансформації в Україні // Політична думка. — 1994. — № 4. — С. 17-23.
Головна рус. eng.
Євген БИСТРИЦЬКИЙ
ПРОТОДЕМОКРАТІЯ
ТА КУЛЬТУРПОЛІТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ
Культура як політичний феномен посткомунізму
Культура у вигляді політичної проблеми — справжнє історичне відкриття часу "перебудови" й посткомуністичних трансформацій суспільства.
Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами, залишаючись, по суті, цілком стороннім людям, практиці повсякдення. Марксистська ідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як царину і особливу творчу справу владної та інтелектуально-мистецької еліт, як відокремлену від буденності духовну галузь "високих" зразків "належного.життя". Це стосується й піднаглядного культивування зразків української етнонаціональної культури (поезії, літератури, мистецтва, музики, а також мови) і, звичайно, національно-художньої та гуманітарної еліти.
Сьогодні питання культури зачіпає майже кожного на рівні звичайного людського самоствердження, на рівні життєвого світу — українця із центральних районів України, російськомовного жителя Сходу, які відчувають свою відмінність від українця із західних земель України, можливо, найбільш впевненого у своїй автентичності, у праві бути національним культуртрегером. Очевидно, що саме ці геокультурні відмінності, культурний регіоналізм, найбільш інтенсивно експлуатуються сучасною політикою та політиками.
Національна культура та етнокультурні відмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичного значення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичний час вигукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації, впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Справді, сенс культури та зміст демократичної організації суспільства мають багато спільного, але разом з тим й істотно різняться між собою. Якщо перше із захопленням використовується посткомуністичною владою, нинішніми "швидкими" політиками, то друге (відмінності) або просто не помічають, або не поспішають бачити.
Ідея демократії та українська протодемократія
Загальне, перше, просте визначення демократії (політичного панування на відміну від деспотії) дає Арістотель. Він розуміє демократію як практику самовизначення вільних та рівних людей (1). Тобто йдеться про ту суспільну процедуру, коли люди вільно та спільно визначають, яке керівництво їм обрати, яку саме владу бажано мати. На засадах чого вони доходять такої згоди у виборі влади? Для Арістотеля це питання не є проблемою для роздумів. Для "перших демократій" така загальна воля народу (протоконсенсус) була гарантована спільною традицією та стосом, тобто загальноприйнятими нормами традиційного життя, самоочевидністю культурного співіснування тощо.
Проте для сучасних розвинутих форм демократичного устрою саме питання суспільної згоди, питання громадянського консенсусу є надзвичайно важливою проблемою. Інакше кажучи, це питання тієї програми, на базі якої вільно прийдуть до суспільної згоди різні, але політичне рівноправні люди. Це водночас питання легітимації влади, тобто вільної визнаносгі "керівництва" більшістю громадян на підставі згоди (2).
Відчуття та переживання переважною більшістю населення України своєї життєво-культурної відмінності від інших великих спільнот колишнього СРСР призвело до ухвалення незалежності три роки тому. Не в останню чергу розуміння власної національно-культурної відмінності (не плутати із етнокультурною ідентичністю!) набуло легітимуючого значення для вільного визнання на референдумі 1 грудня 1991 року власної української влади і необхідності самостійної державної політики (3). Самостійна політика і політична влада, незалежна держава Україна взагалі може існувати й занепадати разом із визнанням або, відповідно, забуттям певної національно-культурної єдності, спільності. Відчуття національно-культурної, якщо хочете, геокультурної спільності й набуло характеру тієї очевидної згоди, яка була потрібна для протодемократичного самовизначення України як політичної одиниці на сучасній мапі світу.
Найпростіше і загальне розуміння культури — розуміння її як того, що спілкує всіх нас у єдиний національний, а поза тим — людський світ. Етнонаціональна єдність — це сув’язь, суспільний зв’язок, природний "консенсус", наданий нам історією, культурною традицією. Український публіцист і мислитель Дмитро Донцов називає цей зв’язок точніше — спільністю волі української громади, спільністю воління до самоствердження. Але — і це найістотніше для нашої розмови — етнонаціональна єдність сьогодні, в умовах розвинутого європейського світу, сучасних економічних зв’язків, людської модерної мобільності, розмаїття інформаційних впливів і т.ін. — далеко не гарантована традицією. Етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного консенсусу, на що сподівається багато хто з наших сучасних політиків. Культурний регіоналізм України — наочне доведення цього безсумнівного факту.
Нинішній етап суспільного розвитку України дає всі підстави кваліфікувати ситуацію як протодемократичну, як лише перший крок у реалізації ідеї демократії.
У своїх витоках ідея демократичної побудови суспільства невід’ємно пов’язана із перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Найвидатніший теоретик громадянського суспільства, світської етики та права І.Кант бачить "загальний всесвітньо-громадянський стан як лоно, у якому набудуть розвою усі первинні задатки людського роду" (4). Справді, ідея демократії вже за своєю апеляцією до вільної згоди рівних людей принципово не може бути обмеженою гаслом "демократії лише для окремої спільноти серед інших спільнот".
Стверджуючи універсальність ідеї демократії, Кант зовсім не мав на увазі перспективу своєрідної "денаціоналізації", скажімо, східно-прусських німців, а лише вбачав у громадянському суспільстві необхідну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру. Так само й сьогодні мета політичного утвердження демократії не заступає нагальних питань українського національно-культурного відродження. Йдеться лише про його сучасне, актуальне тлумачення. Розвинута ідея демократії йде набагато далі простої німотної спільності роду.
"Німотність роду", яка на перебудовчих мітингах давала буцімто демократичну згоду на висловлювання спільного національного воління, сьогодні, коли треба йти далі, вже не може слугувати за зразок політичної поведінки. Вона може лише слугувати — й служить — підставою старій "новій" номенклатурі, що прийшла до влади на гаслах "розбудови культури", цілком недемократично навязувати своє, часткове, недовершене, вузькопартійне бачення суспільного й культурного життя. Тим самим одна частина неоднорідної за культурними, етнокультурними ознаками загальноукраїнської спільноти протиставляється іншим.
Всі теорії розвинутої демократії твердять: демократія грунтується не лише на природній етноспільності. Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комунікація) представників різних політичних орієнтацій. Такі комунікативні дії аж ніяк не можуть обмежуватися сліпою, німотною національно-культурною ідентичністю. Справжня національна ідентичність саме й є розвинутим наслідком історичних зв’язків, результатом раціональної комунікації (5) між представниками одного народу, що може складатися з різних субкультур.
Найгучніші апеляції до ідеї демократії в посткомуністичній Україні можна почути від тих політиків, які розглядають суспільне значення їхніх партій та рухів у перспективі "національно-демократичних" перетворень. Проте й практичне дотримання цієї самоназви, й політичне осмислення суспільної мети в понятті "національної демократії" містять у собі реальну загрозу "вічного повернення того ж самого" (Ніцше): нескінченного милування протодемократичними ознаками української спільноти і, отже, — політичний нарцисизм й одвічне повторення зужитих романтичних гасел доби чудесного національного визволення.
Культурполітичні моделі суспільного розвитку
Суспільно-політична прогностика в умовах українського сьогодення грунтується, зазвичай, на передбаченнях та міркуваннях економічного чи суто політичного характеру. Економізм у моделюванні можливих перспектив розвитку, безперечно, має сенс у ситуації майже безнадійного гоподарського занепаду країни. З другого боку, й політична боротьба малочисельних, але численних партій позначена сьогодні юридично-правовими наголосами. Тому минулі міжпартійні змагання — романтика перших років національної незалежності та культурницької самостійності — змістилися у юридично-правовий бік: йдеться передовсім про необхідність створення та прийняття нових законів "політичної гри" у нових обставинах (створення та прийняття нової конституції або законопроекту про владу, запропонованого Л. Кучмою, тощо). Тобто у прогнозуючому політичному мисленні як нинішнього державного істеблішменту, так і лідерів нових політичних утворень чільне місце посідають питання загальнонаціонального, зокрема економічного виживання, отож збереження свого політичного статусу та посилення політичного впливу.
Все це досить різко контрастує з першими роками незалежності, з майорінням гасел переважно культурницького, ідейно-світоглядного змісту.
Проте певна занедбаність культурно-політичного аспекту у прокладанні маршрутів майбутньої України ще зовсім не свідчить про його прогностичну вторинність. Тільки не слід плутати справжню культурполітику (так ми будемо називати реальний політичний аналіз та розуміння соціально-практичного значення національно-культурних, етнокультурних та цивілізаційних — загальнокультурних — чинників для політичного керівництва державою) з швидко перетвореними на авторитарну догму національно-визвольними гаслами політиків минулої доби. Така оцінка дає можливість зрозуміти всю важливість культурполітичного мислення та практики у посткомуністичну добу.
Для розуміння суспільних засад посткомуністичних зрушень, визначення можливих напрямів майбутнього руху важко переоцінити галузь культурно-політичних уявлень, орієнтацій, політичних мотивацій і дій. Про цю галузь у повсякденному мовленні інколи говориться як про спільне бажання, суспільне піднесення (волю, воління), що спрямовані у майбутнє на створення кращого нового, на модернізуючу трансформацію наявного. Дещо аналогічне можна спостерігати на прикладах із амбівалентного часу українізації 20-х років, яка здійснювалась паралельно (і це не випадково) з процесом насильницької індустріалізації та масової колективізації на терені України. Загальником сучасної соціології та культурології є визнання засадничого значення протестантського світогляду, протестантської етики для виникнення цивілізованих форм капіталістичних відносин (6). На що ж можемо сподіватися в Україні?
Моделювання майбутнього розвитку України безпосередньо залежить від відповіді на запитання про засади загальноукраїнської культурно-політичної єдності та відповідної реальної культурполітики з боку нинішньої чи можливої влади. Разом з тим вибір між різними політичними версіями такої єдності є водночас і вибором тих чи тих моделей економічної модернізації. Культурний вибір та політико-економічні трансформації нерозривні.
Спираючись на культурницько-політичну настанову, що існує у політичній свідомості, можна визначити, ясна річ, значно спрощуючи, такі основні моделі якщо не розвитку, то принаймні звичайного руху у майбутнє.
Цілком ймовірною можна визнати таку ситуацію, коли на терезах суспільно-політичного вибору буде переважати модель етнокультурної політичної спільності. Тобто культурно-політична модель побудови суспільства і держави на засадах радикально націоналістичного розуміння життєвої єдності людей на терені України. При виборі такої культурполітичної орієнтації, врешті-решт, є неминучою культурна, а відтак й політична, регіональна взаємонедовіра, федералізація — офіційна чи, сказати б, тіньова; політичні зіткнення, загострення політичних суперечностей та сутички. Адже є суттєві відмінності у переживанні своєї української ідентичності населенням різних регіонів України. Якщо все це не призведе до громадянського конфлікту, то у пом’якшеному варіанті ми матимемо справу із непродуктивною, розтягнутою в історичному часі на роки ситуацією. За такою моделлю все може завести Україну у глухий кут.
Крім того, модель етнокультурної політичної єдності — свідомо чи несвідомо для її прибічників — генетичне пов’язана із традиціоналістським баченням світу, тобто консерватизмом щодо культурно-вартісних орієнтацій, консерватизмом політичним. Саме тому модернізаційні настанови втрачають для етнокультурної політичної моделі конкретне значення разам з усіма нагальними питаннями можливої економічної модернізації.
Якщо в умовах стрімкого поглиблення суспільно-економічної кризи, тотального зубожіння населення люди віддадуть перевагу соціальній моделі політичної спільності (а вона подається у "соціалістично-комуністичних поняттях" економічної рівності, другорядності національно-культурних форм життя), то у перспективі — зникнення потягу до самостійного державного буття, власного господарювання, до національної активності взагалі.
Майбутнє "соціальної" моделі очевидне. Це виникнення нової форми залежності, передусім від Росії, застій та культурно-політична маргіналізація. Модернізація у такому разі можлива лише як повторення того, що витворено не самими. Починаючи від формування нових економічних відносин із власною культурною специфікою та завершуючи винаходом новітніх промислових, торговельних, суспільних технологій — на всьому цьому вкрай важливому діапазоні людської діяльності зникає самоактивність життя населення.
Суперечливий культурполітичний досвід останніх трьох років спонукає віддати перевагу такій державно-громадянській моделі, яка грунтується на засадах соціальна й політична стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними інститутами. Проте це не означає й домінуючої ролі національно-культурного космополітизму.
Отже, йдеться про створення на основі протодемократичного стрижня етнонаціональної культурної сув’язі — життя, мови, звичаєвого буття — сучасної державно-громадської спільності — політичної нації. Лише виходячи з такої культурно-політичної моделі, можна створити максимально формалізовану — тобто культурполітично безпримусову — національну політичну спільність, у правовій відкритості якої знайдуть свою суспільну легітимацію всі паростки нового, у тому числі — економічно-модерні перетворення.
Посткомуністичні мас-медіа
Про рівень прогресу у бік "справжньої демократії" часто-густо судять лише за фактом так званої відкритості засобів масової інформації (ЗМІ) — браком зовнішньої цензури, різноманітністю тематики, множинністю видань і т.ін. Саме гасло "гласності" спричинило повсюдне використання поняття демократії для характеристики посткомуністичних перетворень у цілому, навіть для характеристики тих пострадянських явищ, які аж ніяк не можна долучити до демократичного руху. Проте у вимірах "рівня демократичності" суспільства засоби масової інформації є насправді головним показником, критерієм або певним масштабом.
Річ у тім, що саме ЗМІ, по суті, найбільш повно втілюють у собі головну ознаку демократично організованого суспільства. За певним "ідеальним" способом свого існування діяльність ЗМІ є нічим іншим, як концентрованим виразом ідеї відкритого публічного дискурсу, соціальним інститутом з організації міжлюдського діалогу, громадянського консенсусу. Звичайно, ми пам’ятаємо й про соціально-деструктивні можливості ЗМІ (можливість ідеологічної "обробки" населення, прищеплення потрібних владі думок та поглядів тощо). Тому для перевірки ідеї демократії в Україні та розуміння перспектив її ближчого й більш від далекого майбутнього слід придивитися до характеру функціонування українських ЗМІ уважніше.
Якщо говорити про сутність того, що називають сьогодні засобами масової інформації, то вже з самої назви можна зрозуміти, що йдеться про інформаційні засоби, які виконують функцію посередників людського спілкування — тобто медіаторів — у сучасному суспільстві. Традиційно їх тлумачать як засоби передавання інформаційних потоків від людини до людини, від однієї групи, спільноти до іншої. Говорять у цьому разі, що мас-медіа інформують, тобто "внутрішньо формують" нашу свідомість. Це правильно лише наполовину.
Річ у тім, що як посередники між нами мас-медіа й самі вже є тією реальністю, в якій ми живемо. Оскільки соціально-політичну тканину нашого життя тчуть з наших таки взаємин, то і мас-медіа надають чи, навпаки, не надають тканині буття відтінку певного усвідомлення, "модної" стилістики, тобто впливають на організацію і режим перебігу людських взаємин. Вже сам факт висвітлення подій у мас-медіа, їхня тематизація, інтерпретація у фокусі уваги — все це робить ЗМІ реальністю, з якою треба рахуватися.
Крім того, інформація має ще одну важливу якість: вона ніколи не буває нейтральною, інертною щодо людей, хоч як би й доводили протилежне. У засобах масової комунікації інформація завжди являє собою мову, акти мовлення, нехай це буде й у формі письмового тексту. Я промовляю, я фіксую вашу увагу на події, на персоні і, отже, я у цій дії, у цьому, на перший погляд, безневинному акті інформування масово, загальнозначуще стверджую своє розуміння, своє бачення, свою волю до влади. Якраз тому засоби масової інформації — це водночас засоби масового ствердження владних інтенцій, бажань, очікувань, вмінь. В цьому сенсі мас-медіа сприймаються як влада, а саме — "четверта влада". Володіння інформацією й панування над її розповсюдженням дуже близько стикаються із владним пануванням і силовим формуванням свідомості та життя людей.
Про це не говорилося за умов тотального панування комуністичної ідеології та компартійної преси. Існувала одна влада, одна ідеологія, одна самостверджуюча воля. Така однорідність, гомогенність, знівельованість інформації та її інтерпретації породжували суто просвітницьке відчуття ролі мас-медіа. Начебто останні виконують лише просвітницьку функцію надання інформації та є засобами тотального контролю.
Сьогоднішні зрушення в колишніх соціалістичних країнах, в тому числі й в Україні, ми називаємо посткомуністичними. Й тут треба було 6 розрізняти два смисли терміну "посткомуністичні мас-медіа". По-перше, посткомунізм сприймається — і це природно, хоч і не зовсім точно — як те, що є "після комунізму". Але, говорячи точніше, по-друге, "після комунізму" першим йде руйнування комуністичного режиму, тоталітарності, тобто першою виникає його критика, заперечення, ідейне переслідування старих форм свідомості й психології, йде "деформування зразка" засобами масової інформації. В так звану "добу гласності" багато галасували про інформаційну свободу, плюралізм і т.ін. Насправді ж всі мали на увазі лише одне — можливість деформувати "комуністичний зразок". Але разом із реалізацією цієї прекрасної мети, з того ж самого місця бере свій початок деформування ще напівнароджених, "нових" старих мас-медіа.
М. Гайдеггер влучно зауважив: хто переслідує, той і йде слідом. Хто лише руйнує, той сам руйнується, скажемо вже ми. Критичне переслідування "комуністичності" чи "націоналістичносгі" як спосіб конституції новітніх мас-медіа, як умова їхнього "посткомуністичного" існування є нічим іншим, як продовженням тоталітарного типу розуміння та практикування інформаційної машинерії. Саме так свого часу з’явилися й зараз жевріють в Україні численні газети, журнали, радіо та TV програми, які, знову ж таки, намагаються перетворити інформування на засіб формування у людей нових політико-ідеологічних стереотипів, а отже, нав’язати бажане розуміння людських взаємин відповідно до характеру політичного режиму.
Звичайно, то не є ще реальний демократизм мас-медіа. Все це — лише спрощене руйнування близького минулого й, на жаль, водночас самих себе. Тому під назвою посткомунізму треба розуміти не лише деструкцію "зразка", не просто деформацію інформаційного простору й колишніх форм людських зв’язків, а насамперед ствердження різних поглядів, спрямованих передовсім на створення принципово нового у стосунках і відносинах, а не на руйнацію чи нове насильницьке, тобто неототалітарне формування якогось "нового зразка".
Нову позитивну роль засобів масової інформації, коли вони справді постають масовими медіаторами, посередниками між людьми, цілком чітко відбиває поняття розвинутої суспільнісності. Його можна визначити як відкритість громадянського суспільства, тобто як можливість оприлюднити всі владні дії, всі спрямовані на інших вольові акти. При цьому теоретики відкритої комунікації (Ю. Хабермас) згадують чудовий вислів Канта, що такий стан відкритості громадянського суспільства він розкривав словами "резонуюча публічність". В цьому контексті суспільна функція мас-медіа — не формувати якусь нову людину, скажімо, "щирого українця" замість пресловутого "homo soveticus". Адже мас-медіа лише за цієї умови із засобів влади, із засобів комунікації для правлячої еліти перетворюються на справжніх посередників мас, тобто медіаторів у суспільстві, у мас-медіа як такі. Лише так вони зможуть "формувати", тобто створювати такі умови, таку спільну реальність життя, що були 6 значущими для всіх: "червоних" і "рожевих", "зелених" і "чорних", націоналістів і комуністів і т.ін. Лише на цьому грунті може існувати справжній плюралізм думок, поглядів, мовлення, текстів, а отже, уможливіиоються відносно рівні і справедливі умови щодо волі багатьох до панування.
За такої системи відкритої комунікації створюється і новий тип дискурсу — позапартійний, громадський, громадянський. Тому ситуація посткомунізму — це насправді ситуація не тільки й не стільки багатопартійної й тому начебто плюралістичної преси. Це ситуація виникнення позапартійних і, отже, плюралістичних мас-медіа. Це початок розвитку відкритих мас-медіа у перспективі творення громадянського суспільства.
* * *
Шлях України з погляду розвитку демократії і перспектив розвитку власне національно-культурних може пролягати лише у намаганні створити (з боку держави, політичної влади) усі можливі умови для побудови сучасної основи політичного консенсусу нації. Такою основою є громадянське суспільство, зв’язок між людьми у котрому відрізняється від суто "націоетнічного, культурницького" розвинутістю приватних інтересів, їх раціональним обгрунтуванням, незалежністю людей від існуючої влади. Йдеться про майбутнє — про організацію на національному ядрі протодемократичної спільності інституту майбутті демократії, єдності політичної нації. Тоді у минуле відійде протиприродна пов’язаність політики з культурою, коли політики, використовуючи найбільш близькі людям культурні відчування й переживання, не можуть, своєю чергою, анітрішечки зробити для людей і культури вже тому, що не здатні зрозуміти відмінність між культурою та політикою у сучасну добу. Для цього потрібно й багато, й мало — бачити демократичну перспективу для суспільства, тобто бути демократом не на словах і не в гаслах.
Примітки
1. "Політичне панування — панування вільних та рівних над собою". — Див.: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Лекции и интервью. М., 1992, с. 31, 66.
2. Див.: Habermas Jurgen. Legitimation Problems in the Modern State//Habermas Jurgen. Communication and the Evolunion of Society. Heinemann — London, 1976, p. 178.
3. Про національно-культурне підґрунтя легітимації першої посткомуністичної клади в Україні більш детально див.: "Політична думка", 1, с. 30-32.
4. И. Кант. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане// Иммануил Кант. Соч. в 6-ти тт. Т. 6, М., "Мысль", с. 21. Про універсалістські — загальноцивілізаційні — засади ідеї демократії так, як вона обґрунтовується у теоретиків XVII-XVIII століть, див.: Соловьев Э. Ю. И.Кант: взаимодополнительность морали и права. М., 1992, с. 19-27.
5. Найґрунтовнішим доведенням цього положення ми вважаємо: Habermas Jurgen. Legitimation Problem in the Modern State // Op. cit, pp. 178-206. Про складність становлення політичного дискурсу в Україні див.: Клепіков Андрій. Zoon politicon вчиться говорити: політичний дискурс в посткомуністичній Україні // "Політична думка", 1994, № 3, с. 24-30. Зауважимо у зв’язку з цим, що й поняття консенсусу в його точному розумінні як особливої процедури досягнення взаємно-прийнятноі згоди у процесі публічного обговорення не збігається із тим, що ми вище назвали протоконсенсусом — "німотною" етнокультурною єдністю людей.
6. Основну тезу М. Вебера про засадничу первинність культурних — релігійних, світоглядно-етичних — зрушень у суспільстві щодо його подальших соціально-економічних трансформацій викладено в його широко відомій праці "Протестантська етика та дух капіталізму" (Див.: М. Вебер. Избранные произведения. М., 1990, с. 61-272.)
Повернутися до головної сторінки