Бистрицький Євген. Блоґи на «Українській правді», 2015-16.

Головна    





Євген Бистрицький

Блоґи на «Українській правді», 2015-16

Чому філософія має бути обов’язковою дисципліною у вишах та академічних інститутах

Криве Дзеркало

Вчора у Вашинґтоні

Бойова граната як продовження спільної бездарної політики

Справа противсіхів ще далеко не завершена

Легковажне і суттєве запитання Ірини Бекешкіної

Проґрес аж до ніщо

Складні дилеми масованого штурму корупції

Про політичне вирішення кризи реформ

Що означає «технократичний уряд»?

Про щастя і нещастя політичного спілкування за кордоном

Убивство Павла Шеремета є спробою дестабілізувати українське суспільство

Публічне нищення лідерів як національна... хвороба

Хороша квартира, або чому Іммануїл Кант не любить моралістів

Як е-декларації розширюють знайоме поняття олігархату

Тектонічні зміни приходять на голуб’ячих лапках

На що витратити останнє «життя»




Чому філософія має бути обов’язковою дисципліною у вишах та академічних інститутах

28 січня 2015, 04:49 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/54c84e4990b7f/


Сергій Квіт так обґрунтовує необов’язковість викладання філософії у вишах (див нижче): її викладання має визначати сам вищий навчальний заклад. Тобто йдеться не про невикладання філософії як навчальної дисциплини, а про необов’язковість вибору тим чи тим вишем включення філософії у предметний список для безумовного викладання. Спробую пояснити коротко, чому цей підхід принципово хибний.

Філософія не є наукою в точному сенсі цього поняття (science — математичного експериментального природознавства), яка відкриває закони — пояснює природу задля створення наукових технологій і осягнення картини світу. Вона не є і гуманітарною науковою дисципліною, яка будує гуманітарні описи й пояснення світу людини — його історичну, соціологічну чи політологічну картину.

Тому мають на увазі: в технічному виші та на відповідних кафедрах університетів не можна відмовитися від викладання в якості обов’язкових природничо-наукових дисциплін, інакше втрачається основа навчання науці й техніці. В гуманітарних вишах не можна не викладати гуманітарно-політичні науки чи дисципліни — історію, соціологію, психологію, політологію, мови тощо, оскільки втрачається сам фах вищого навчального закладу. Тільки філософія в кінцевому рахунку зайва як обов’язкова, залишається факультетом непотрібних речей.

Філософія запитує й вивчає те, про що не питає наука. Про що не запитує жодна наукова дисципліна? — Це виявлення і вивчення засад самого наукового пізнання. Це відноситься до всіх наукових дисциплін, які намагаються побудувати та пояснити нам об’єктивну картину світу. Її об’єктивність неминуче досягається за рахунок виведення того, хто пізнає, за дужки. Це стосується і гуманітарних дисциплін. І навчання технологіям менеджменту.

Тобто, виводячи за дужки філософію, ми забуваєм про буття (та його вивчення) самої людини — як гуманітарної підвалини будь-якого наукового знання, а саме: дисциплінованої самосвідомості. Ми втрачаємо можливість навчання самоусвідомленню людського і людяного, персонального і колективного, політичного і приватного, власної автентичності й, отже, національної і громадянської ідентичності. Відмовляючись від філософських дисциплін, ми кажемо — нам не дуже потрібна, або зовсім не потрібна, самосвідома, критично мисляча, вільна людина з розвинутим духовним світом. Нам не потрібний спеціаліст, котрий здатний зрозуміти себе й іншого, отже вірно керувати людьми, суспільними процесами.

Передбачаю лише одне можливе заперечення: філософія, яку ви відстоюєте, якої навчаєте, нам не потрібна, оскільки її викладають неякісно, непрофесійно. Тому в нашому виші ми вважатиме її необов’язковою: краще віддамо години та кошти іншим, «потрібним» науковцям. Мають при цьому на увазі: «Неякісна дисципліна, як і не якісний ВНЗ, приречений на зникнення з освітнього поля України». Це можлива підміна понять. Якщо є така позиція, то це — претензія до якості цілої системи курсів у тому чи тому виші. Разом з підвищенням вимог до якості навчання на засадах розкріпачення викладача від поглинаючого всі творчі здатності навантаження — підвищиться й глибина філософського викладання.

Філософія потрібна для розвитку здатності думати, тобто бути вченим та навченим щодо будь-якої наукової дисципліни. Філософія в цьому сенсі як дисципліна навчання — універсальна, всезагальна. Без викладання її ми матиме натаскано-навчених не дуже чи зовсім не здатних самостійно й творчо думати. Філософія, про що знають у розвинутих країнах та про що свідчить сам історичний генезис наук, є базовою дисципліною для всіх наукових дисциплін.

Ви відмовляєтеся від основи пізнання та розуміння себе у світі.


* * *


Сергій Квіт зазначив:

«Неякісний ВНЗ приречений на зникнення з освітнього поля України.

До прийняття нового Закону існував перелік з 16 предметів, з яких формувався блок обов’язкових дисциплін. Серед них політологія, соціологія, фізичне виховання, українська мова, історія України, філософія, іноземна мова, безпека життєдіяльності та ін.

Однак реформа вищої освіти більше не передбачає таких функцій Міністерства.

Тому тепер визначення переліку обов’язкових дисциплін — це прерогатива ВНЗ, зрештою, як і право студентів на вибір університету, програми в ньому та певних дисциплін в межах цієї програми.»






* * *


Криве Дзеркало

25 квітня 2015, 09:20 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/553b322c634c8/


Поважне «Дзеркало тижня» оприлюднило статтю «Назустріч агроколоніалізму», автор Юлія Самаєва. Стаття присвячена найактуальнішому питанню — створенню ринку землі, її вільного продажу. Надзвичайно гостре питання для нашої сучасної, сьогоднішньої країни. Питання, яке, справді, керівники країни ставлять та намагаються вирішувати поспіхом, без належної всебічної підготовки — від створення прозорих кадастрів землі та її власників, створення правових умов для розвитку малого й середнього бізнесу задля розвитку фермерства, й до безумовної необхідності найширшого обговорення й формування максимального консенсусу громадян з цього питання.

Й ось з’являється новітня стаття на цю кричущу тему. Вона наповнена пересторогами щодо цього поспіху. Але не тільки. Вона спрямовує інвективи в бік тепершініх очільників країни та західних компаній і фінансистів, котрі плекають плани тотальної скупки нашої землі задешево.

Не беруся тут коротко судити, що в цих пересторогах є вірним. Суджу лише про те, як автор переходить од по суті справедливих застережень щодо поспіху в прийнятті такого важливого державного рішення до одвертої маніпуляції й брехні. Останнє повторює радянську стилістику тотальної підозри в сторону підступних класових ворогів-капіталістів. Від маніпуляцій і брехні стаття втрачає довіру й набуває якості розповсюджувача підозри й недовіри до всього, що робиться владою, в тому числі за допомогою Заходу.


А це — фрагмент статті:

«Джордж Сорос в інтерв’ю виданню Standard заявив, що готовий вкласти мільярд доларів (сума насправді досить скромна) в українські сільське господарство та інфраструктуру. [...] Адже немає нічого вигіднішого, як скупити знецінені ресурси.»


Тобто економічний оглядач «Дзеркала» досить прозоро натякає, що підступний Сорос, який «завжди цікавиться кризовими економіками, більш того, сам буває причетним до створення цих криз», бажає збагатитися завдяки наміру «скупити знецінені ресурси».


Насправді в його інтерв’ю австрійському Standard’у Сорос ясно говорить:

«Захід може допомогти Україні шляхом підвищення привабливості [України] для інвесторів. [Для цього] необхідне страхування політичних ризиків... Я в стані готовності. Існують конкретні ідеї інвестицій, наприклад, у сільськогосподарському секторі. Я вклав би 1 мільярд доларів. Це має давати прибуток. Мій фонд виграв би з цього прибутку» (див.)


Тобто Сорос твердить про наступне: 1. Захід має допомогти Україні з інвестиціями. 2. Для цього необхідно було б забезпечити гарантійний фонд для убезпечення політичних ризиків, тобто ризиків, зв’язаних не з суто бізнесовими справами, а, наприклад, втратами внаслідок війни чи зміною політичного режиму, або політичного курсу країни. 3. За цих умов я б вклав 1 мільярд у с/г сектор (це зовсім не обов’язково буде купівля землі — може бути переробка продукції тощо тощо), а весь прибуток йшов би на благодійницьку діяльність мого фонду в Україні.

Отже, Сорос не тільки не хоче нажитися на «скупке обесценившихся ресурсов» й зовсім не планує всупереч нашій чудовій авторці, яка маніпулює радянським острахом щодо кровожадного буржуя, створити кризу для цього. Сорос, вражений «Новою Україною», яка повстає з події Майдану як відкрите суспільство, закликає Захід допомогти Україні інвестиціями, радить як це варто робити, й сам готовий внести свій внесок у розвиток країни. Він готовий надати мільярд інвестицій у бізнес задля подальшого розвитку відкритого, демократичного суспільства так, як він це робить в Україні протягом 25 останніх років, надав громадянському суспільству більш ніж 160 мілйонів доларів для його саморозвитку.

Автор маніпулює, тобто підмінює професійний аналіз вигадками на кшталт Дмитра Кисельова — «Совпадение? Не думаю» — про ротшильдів та немовби старе знайомство-змову Сороса й Абромавичуса. Фактично оббріхує. Навіть, якщо радянського типу класова підозра автора в статті має під собою засади, все це перекреслюється старою моральною істиною: «Одного разу збрехавший — хто тобі повірить». Це — погано для «Дзеркала».

Тисячі громадських організацій, асоціацій та рухів, тисячі й тисячі українців, підтриманих фондом «Відродження», в тому числі сам тижневик «Дзеркало тижня», свідчать про фальшування у статті. Тисячі проектів від громадськості, спрямованих на боротьбу з корупцією, на відкритість, прозорість та підзвітність влади людям протирічать вигадкам щодо західного заговору проти України на чолі з великим філантропом. Зовсім про інше говорять факти підтримки фондом за безпосередньої ініціативи Джорджа Сороса величезної експертної діяльності українських аналітиків для проведення необхідних реформ та роботи Національної ради реформ. В Україні багато інших ініціатив Фонду, так само, як і поширення Соросом через його публікації у ґлобальних ЗМІ образу нової, гідної, України.

Ці неспростовні речі дають мені право стверджувати про криве дзеркало статті.





* * *


Вчора у Вашинґтоні

14 липня 2015, 13:16 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/55a4e19be5e90/


Звіт про зустріч президента і віце-президента США з Прем’єр-міністром України


Президент Обама короткочасно зайшов на зустріч, яку проводили віце-президент Байден і Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. Обидва — президент Обама та віце-президент Байден — висловили незмінну підтримку суверенитету та територіальній цілісності України, а також зробили наголос на обов’язку США утримувати санкції по відношенню до Росії, допоки вона повністю не виконала її зобов’язання щодо Мінських угод.

Президент та віце-президент привітали кроки Уряду України з імплементації її договорних зобов’язань щодо Мінських угод, включаючи подання до Верховної ради проекта конституційних змін по децентралізації.

Президент та Віце-Президент також привітали плани уряду України з амбіційної економічної реформи, які інтенсивно дискутувались на Економічном форумі США-Україна у Вашинґтоні 13 липня, і [підтримали] рішуче протистояння Уряду популістським підходам, які можуть підірвати фінансову стабільність України. Лідери погодилися щодо важливості для України додаткових реформаторських зусиль, включаючи такі в секторі енергетики, задля виконання її зобов’язань перед Міжнародним валютним фондом та іншими фінансовими інституціями.


(Мій переклад офіційного звіту Офісу віце-президента США — Readout of the President and Vice President’s Meeting with Prime Minister Arseniy Yatsenyuk of Ukraine.)


Від себе додам про щирі вітання з боку віце-президента США в його публічному виступі на Форумі, спрямовані безпосередньо до Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, міністра фінансів Наталії Яресько, а також на адресу наших молодих та енергійних міністрів економіки, сільського господарства, заступника глави Адміністрації Президента, відповідального за реформи, та керівників Нафтогазу, які брали участь у цьому дуже вдалому (за зовнішніми оцінками) Форумі.

Слід підкреслити, що важивим лейтмотивом запитань та коментарів американських учасників Форуму, включаючи, наскільки мені відомо, розмову віце-президента і Прем’єра, було згадування необхідності набагато ефективнішої боротьби уряду України з корупцією. Згадувалася видатна роль громадянського суспільства України у просуванні порядку денного реформ та каталізації їх здійснення.

Унаслідок Форуму можемо сподіватися на інтенсифікацію реформаторських зусиль Уряду та на здійснення інвестицій в економіку України американськими бізнесменами.





* * *


Бойова граната як продовження спільної бездарної політики

31 серпня 2015, 18:18 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/55e4704ec06fe/


Кинута граната, вбитий та постраждалі люди — це кульмінація суперечки зі сторони тих, хто не має арґументів і не здатний раціонально довести свою правоту, в тому числі з боку окремих громадських лідерів.

Підла граната — це кульмінація політичного популізму.

Граната замість арґументованої розмови є також наслідком невміння влади, навіть у надзвичайно скрутних за нестачею часу умовах, знайти можливість відкрито комунікувати з людьми. Те саме: партії мають не виганяти по-більшовистському тих, хто голосував не так, як іхня вождистська більшість, а обговорювати, як жити далі після провокації з гранатою.

Не хочу навіть думати, як радіє ворог.

Убитий і поранені — це поворотний пункт, за яким ми маємо не дати розгорнутися ані громадянському конфлікту, ані диктату однієї сили.





* * *


Справа противсіхів ще далеко не завершена

12 вересня 2015, 19:45 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/55f45692e7894/


Я не змінив ані слова у цьому дописі, виставленому на «Українській правді» ще 29 листопада 2013, о 15:00. Він свідчить не тільки, що Тетяна Чорновол, за всієї поваги до неї як до дівчини-Гавроша нашої революції, абсолютно нічого не зрозуміла в далекоглядному русі «противсіхів» і тим самим виступає проти суті Майдану. Допис, оприлюднений перед самим Майданом, свідчить, що справа противсіхів далеко не закінчена, а саме, що завдання Майдану — привести нових політиків до керування країною — найгірше просувається з усіх програм реформування. Це — завдання номер один.


Євромайдани — кінець і істина історії противсіхів





* * *


Легковажне і суттєве запитання Ірини Бекешкіної

04 жовтня 2015, 09:52 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5610ccaa97fc8/


Ірина Еріківна, відомий соціолог та експерт, поставила мені й до всіх запитання, ставлячи під сумнів паризькі рішення Нормандської четвірки: «Вибори на окупованій російськими військовими території? З озброєними бойовиками? Вони це серйозно?»

Так поставлене питання звучить патріотично: або все, або нічого. Тому його не можна пропустити: його ставить відомий соціолог, чия популярність базується на дійсному таланті бачити та аналізувати найсутєвіші суспільні процеси, а також вмінні просто й дохідливо розповідати нам про них.

У випадку даного запитання — простота здатна перетворитися на легковажність, затьмарюючи суть питання: А які можуть бути інші вибори на тимчасово окупованій території?

Отже як виглядає простий — патріотичний — сценарій виборів на сепаратистських територіях?

Приблизно так: виводяться російські війська, її техніка і озброєння, залишки колись українських озброєнь віддаються під контроль ВСУ; кордон з Росією контролюється нашими прикордонниками.

А що щодо встановлення влади — якої саме політичної та виконавчої влади? Адже місцева сепаратистська влада вже встановлена, контролює і керує в тісному зв’язку з авторитарним режимом Російської Федерації. Отже йдеться про протилежність — демократичну леґітимацію влади — заміну теперішньої або її підтвердження — на основі чесних і вільних виборів під егідою, тобто контролем, ОБСЄ та, можливо, інших міжнародних спостерігачів. А також унаслідок цього заміни (повної або часткової) функцій інституцій місцевої влади.

Усе це на основі та внаслідок місцевих виборів згідно з українським законодавством.

Утім, а що саме за цим стоїть? Тобто, що в реальності мається на увазі? — Нічого меншого, як заходження українських військових на сепаратистську територію та встановлення повного силового контролю України над нею. Включаючи й контроль за громадською безпекою та порядком — тобто міліцейській чи поліцейський контроль.

Ага, зараз і негайно, вам відадуть легко міняти вже існуючу владу та правила так чи так діючих мілітаризованих інститутів цієї влади. Отже, ви гадаєте, що зараз і негайно, вам віддадуть військовий контроль над кордоном, тобто над всією територією, про яку йдеться. Ви вірите, що зможете навести громадський порядок та забезпечити цивільну безпеку.

І все це через демократичні процедури контрольованих ззовні достатньо «чесних» та «вільних» виборів. Отже йдеться, якщо коротко, про прихід демократії.

А тепер два слова про цей демократичний прихід демократії. — це має бути волевиявлення людей, які мають своє власне уявлення й про війну, й про владу, й про влаштування власного життя. Й таке уявлення на загал не дуже, а, можливо, й зовсім не збігається з уявленнями жителя Києва, або — очевидно — Львова. Воно може бути ближче до уявлень жителя Ростова чи Курська, або, навіть, пересічного російського глядача телепрограм. Незважаючи на всі пережиті страхіття та негаразди війни.

І все це в суміші з тим, що сьогодні якісно озброєні, навчені російською воєнщиною боєвики, які також є невід’ємною частиною цього ж населення, такого народу, мають добровільно скласти (чи віддати для виведення) зброю: танки, важку артилерію, гранатомети, калаші тощо тощо. Підпасти під амністію чи полишити край, залишаючи майно, родинні чи побутові зв’язки.

Згадаймо неуникненне повернення біженців та необхідне повернення майна, квартир, приміщень, будинків. Відновлення бізнесу замість неорадянських гасел про рівність та справедливість. Відшкодування знищенного й розграбованого. Згадаймо пам’ять про жертви. Не забудьмо про російську телепропаганду, яка не припиниться легко.

Отже — всі вони, все живе населення, вітає прихід українських військ, встановлення нового силового контролю та переустановлення влади? Авжеж!

Ось чому вибори як початок трансформації від сепаратизма до інтеґрації можуть відбуватися РАЗОМ з вирішенням питань встановлення силового, отже центральної влади, контролю України над цими територіями. Разом, а не перед. Тому вони — Меркель і Оланд, і Порошенко — «це серйозно» відповідають на запитання Ірини.

А це саме і означає, що все буде відбуватися, якщо буде відбуватися у суміщенні: вибори під контролем ОБСЄ, паралельний чи, скоріше, запізнюючий вивід російської техніки та місцеве роззброєння вже під контролем у тому числі новообраної влади, взяття кордонів під контроль українських прикордонних військ та митниці.

Це є ніщо інше, як практична, надзвичайно важка та така, яка потребує величезних умінь керування та надважкої праці від політичного класу, політика. Політика, яка залежить і від розуміння, що питання, яке легко ставить наш відомий соціолог, Ірина Бекешкіна, — має право на існування. Втім, відповідь на нього — це сама щоденна, багатовимірна й така, що вимагатиме надзвичайних зусиль, практика перетворення відгризенної завдяки путинській Росії частини України в наше ціле.

Для роздертого конфліктами еґоїстичного політичного класу України, а також для громадських лідерів — це запитання про необхідність досягнення політичної єдності континентальної частини нації перед викликом надзвичайно важкої роботи такого з’єднання.

Тому ще раз: запитання Ірини Бекешкіної — і легковажне, і влучає в суть справи.





* * *


Проґрес аж до ніщо

01 листопада 2015, 11:03 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5635d572a0e69/


Затримання Корбана надзвичайно збурило завжди активних і небайдужих.

З багатоголосся ФБ та перших зроблених політичних заяв, з отриманих приватних меседжів, можна вилущити лише ДВІ базових позиції.

Перша: Корбан винний, давно під слідством. Був кандидатом на виборах — чіпати його раніше було політично нерозважливо як кандидата на великі, політичної ваги, посади. Було б сприйнято як відстороннення та помста опоненту. Тепер, у принципі, можна.

Друга: Це — вибіркове правосуддя; карати або «всіх», або нікого. Втім, мають на увазі покарання «всіх», тобто тих, хто провинилися з точки зору привласненої позиції революції Майдану. Якщо не всіх таких — це означає продовження гнилі попередніх олігархічних режимів, проти якої боролися: змова одних (політиків і олігархів) проти іншого угруповання чи інших, таких самих поганих, угруповань. Автомайданівська візуалізація цього: «ПороШокін»; геть або Поро, або Шокін, або обидва разом.

Обидві позиції проґресивні, але у різній пропорції.

Невизначеність першої, поміркованої, позиції не зупиняє реґрес розчарування суспільства в нестачі змін, повільності заявлених реформ, не відчутних змін на краще. Ця позиція проґресивна в сенсі тільки сподівання на подальші проґресивні зміни. Але вона залишає невизначеність точки зупинки реґресу. Немає певності, що бажані зміни відбудуться. Ця невизначеність живить другу, радикальну позицію.

Друга: Карати всіх, винних. Не зупинятися. Влада, яка не здатна карати винних, має бути сама покарана — відсторонена, заміщена кращими від неї, послідовнішими, тими, хто йтиме до кінця.

Цю позицію, але лише її другу половину, підхоплюють політичні опоненти влади, розхитуюючи вже давно неконсолідовану опозицію. Навряд чи вони колись підтримають першу половину позиції невибіркового правосуддя щодо «всіх»: тоді знайдуть безумовний компромат й на них, адже вони також або зараз, або в минулому збагаченні не були гідними.

[Задля спрощення й так вже простої аналітики справи Корбана, я не беру до уваги праворадикальні відозви. Їх використають прибічники другої позиції та їх обійдуть прибічники першої.]

Абсолютна визначеність другої нескладної позиції призводить до ідеї нової революції, «третього Майдану» — назву її так: революції повної справедливості. Її абсолютна визначеність лоскотить свідомість. Адже ми маємо кінцеву відповідь: покарати всіх винних!

В умовах незакінченої війни з тоталітарним сусідом, економічного падіння, розбурханого суспільства, нації, яка ще слабо усвідомила власну громадянську, горожанську соборність, в умовах еґоїстичного політичного популізму, слабких суспільних і громадських та популярних олігархічних ЗМІ, — у всіх цих непростих умовах простота такої формули дає ментальну надію, прекраснодушну точку опори.

Згадую колись прочитаного латиноамериканського поета про революцію за тотальне щастя. Відтворюю як запам’ятав: «Нехай всі хороші збируться та розстріляють усіх поганих: усіх зрадників, усіх злодіїв, усіх крадіїв, усіх проституток, усіх аморальних. І тоді залишаться одні хороші в чудовому суспільстві». Він розумів складність питання: а ті, хто розстрілював — залишаться хорошими?

Мораль цього довгого посту:

Обирай позицію, яка залишає можливість наполегливого та зростаючого, безкомпромісного тиску на владу день за днем задля здійсненння реформ гідності.

У наших умовах, якщо обираєш просту й морально вигідну позицію тотального звинувачувача, дій усвідомлено. Це — проґрес у ніщо.


* * *

А про те, як можна не «розстрілюючи» (розумійте лише у моральному чи в політико-правовому сенсі!) всіх поганих таки йти вперед, далі буде. Ми це побачимо. Реформи не спинити.





* * *


Складні дилеми масованого штурму корупції

24 грудня 2015, 13:02 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/567bd0b75acc9/


У двох великих приміщеннях просторного анґару Міжнародного виставкового центру на лівому березі Києва — в одному, «Світовому кафе», за тематичними столами сидять, можливо, до двох тисяч по 10-12 чоловік за кожним, у другому — глядацькому залі перед сценою — подібна кількість очікують «експертної панелі». Дуже багато хто купками спілкуються в окремому острівці за століками з кавою в руках чи стоячи в міжзаллі. Кілька нових, молодих за віком, але вже відомих, політиків на сцені та серед натовпу. В цілому — потужне зібрання дійсно небайдужої громадськості. Піднімаюче відчуття єднання і спільності. Надихаючий сенс духу Майдану.

Це антикорупційний форум, який зібрався сам і на власно зібрані кошти за ініціативою команди Саакашвілі та завдяки персональній харизмі Міхо. Вже під час Одеської антикорупційної ініціативи за його лідерством стало ясно, що це насправді ініціювання массового руху проти викривленого корупцією суспільного життя. Набридло. Дістало.

Початок. На сцені у приміщенні «Світового кафе», рясно оточеною стільцямі з «особливими гостями» форуму, пять-шість виступів. Вірні загальні слова нових політиків, єврооптимістів, громадських активістів про корупцію внаслідок зрощення політики й бізнесу, влади й олігархів. Про кончу необхідність цю зціпленість подалати. Багато правильних «мусимо»: Ми мусимо» боротися і побороти корупцію! Лише Сергій Лещенко вказує на фактичні справи корупції.

Починає ставати яснішою внутрішня дилема, рушійне протиріччя цього великого заходу. Тема корупції більш ніж наболіла. Є масове визнання моральної неможливості жити тотально нечесно в країні, яка пережила чистий жертівний Майдан гідності. При моральній немислимості корупції під час визвільної війни з окупантами, що забрала та збирає тисячі життів найкращих. Є масове розуміння «Досить!» Ініційований Саакашвілі та новими депутатами антикорупційний рух за очищення живіться цим розумінням.

Утім, корупція це не є річ — ось ці купюри хабара, мішочки з брильянтами в прокурорському сейфі, привласнене підприємство, будинок біля Гайд-парку в Лондоні, наглухо запарканений палац на ділянці берега Дніпра чи мзда за державну послугу дрібному бюрократу. Корупція — це викривлені стосунки між людьми, покручені соціальні відносини. Це — покручене відношення між нами.

Про відношення легко сказати, але його важко точно визначити. Цим займається право, закон, законодавство, суд, якщо вони адекватні та, головне, — коли дієві. Відношення завжди невід’ємне від дії певної людини, а через її дії втілюється у всі ці перераховані приємні речі — у хабар, надбаний завдяки зіпсутим чи недолугим відносинам. Завдяки порушеному або недовершенному праву, відкинутим моральним нормам та цінностям. Корупція це завжди «ось ця» людина, що скористалася скорумпованими відносинами. Корупція не існує без приватного споживання, навіть якщо скорумпована группа людей.

Саме тому про корупцію можна говорити лише при поєднанні двох сторін. Одна сторона морального чи правового припису — «Корупція — це зло! Корупція — це погано! Корупція є у стосунках влади і бізнесу, політики і бізнесу!» тощо. Друга, ОБОВ’ЯЗКОВА, має бути точною вказівкою на факт корупції, на ту чи ту корумповану людину чи осередок таких. Без цієї другої сторони без фактичного викриття корумпованої людини чи групи людей гучні дебати про корупцію залишаються благим побажанням. Розмовою про публічні відносини без вказівок на приватних осіб. Це має сенс вічного моралізаторства, але без фактичної сторони вироджується у балаканину та перероджується в політичний популізм.

Перша дилема антикорупційних зібрань і проста, й надзвичайно складна. Або ти видаєш лише вірні загальники про аморальність та правову неприпустимість корупції, й тоді все це досить швидко перетворюється на пусту гучну фразеологію. Яку присутні терпляче вислухали від частини тих, хто виступав на експертній панелі. Або це загальне знання про викривленість корумпованого життя ти береш як відправну точку й здатний указати на факт корупції — корумпованого очільника влади, політика, олігарха чи хабарника чиновника. Тоді ти маєш зацікавлену предметну розмову з масою бажаючих справедливості людей, які зібралися на великому форумі.

Утім, для предметної розмови замало просто звинуватити. Особливо за їхньої відсутності. Треба обґрунтувати, навести факти, оскільки має йтися про провину саме «оцих», конкретних людей. Цим займається дослідницька журналістика. Цим професійно займаються відомі громадські організації. Нарешті цим має займатися прокуратура, правоохоронні органи, судова система, аудитори. Цим, у принципі, мають займатися й у середині всіх, без виключення, гілок влади через відповідні норми, процедури, установлення. Нарешті, цим мають займатися всередині всіх бізнесових та громадських організацій. Тобто антикорупційний рух мав би вплинути на «всередину» всіх цих інституцій.

Учорашній форум зробив спробу піти в цьому напрямі. За столами «Світового кафе» (спосіб сфокусованого неформального обговорення проблем) сотні громадян зацікавлено планували на папері антикорупціїйні заходи, закони, приписи й рекомендації уряду, Верховні Раді й самій громадськості: як зробити чесною митницю, як переобрати всіх суддів, як достойно оплачувати працю тощо, тощо. Учасникі планували антикорупційні дії. Широкий спектр пропозицій од наївних до досить ділових, до яких варто було б прислухатися всім, було записано на листах, як це робиться при професійному стратегічному плануванні. Були й надзвичайно гарячі пропозиції, типу як перезапустити владу й країну.

Це неформальне планування вказало на іншу дилему антикорупційної ініціативи та її майбутнє. Без володіння реальними механізмами втілення всіх тих пропозицій, про які дискутували за столами кафе, антикорупційний ентузіазм тисяч перетвориться після однієї, двох, трьох перших масованих зустрічей на власну обгортку. Створена атмосфера єдності антикорупційної дії без дієвого втілення у реформуючі зміни трансформується в гасла. Гасла повернуться до початку — до загальників морального засудження.

Атмосфера антикорупційного спротиву шукає каналів реалізації. Вони, насправді, є лише в інститутів влади. Саме тому ореолом «Українського руху за очищення», як себе позиціонує ініціатива, стали розмови про створення на її основі нової, чесної і ефективної для майданівського типу реформ, політичної сили. Лідери двох непарламентських партій, які активно організовували захід, виступили на відкритті форуму.

Утім, лише антикорупційна спрямованість, яка зачіпає фактично всі суспільні відносини, не здатна бути тільки поодинокою ідеологією будь-якої політичної сили, тільки частиною такої. Політична перспектива антикорупійного руху очевидна: на неї можна лише частково опертися в побудові партії, але ефективна партія мала б мати більш змістовну ідеологію.

Привітання Президента України прозвучало на відкритті форуму. Інших вітань від лідерів нації не було. Можна їх зрозуміти: тисячі учасників форуму самим його фактом демонструють невдоволення громадян перебігом реформ та станом справ у боротьбі з корупцією, тобто, перш за все, недовіру до виконавчої влади. Тисячі вітають Саакашвілі, демонструючи довіру. Ще одна дилема: як тут поводитися, ще й в умовах міжперсонального конфлікту. Єдина і вічна порада, яку викарбував Майдан: йти до людей й говорити з ними. Переконувати їх. Іншого шляху немає.

Наостанок. Учорашній форум створив насичену атмосферу несприйняття корупції. Він вказав на нагальну необхідність для влади зробити дуже складні, але необхідні кроки з очищення себе, почати з себе. Так, як є на сьогодні, не буде довго продовжуватися.

Ось така остання дилема влади й суспільства: країні, саме зараз, як ніколи, потрібна внутрішня єдність, солідарність і політична, і громадянська. Є політики і громадяські діячи, котрі сприймають та намагаються використати антикорупційну ініціативу як ворогуючу опозицію до чинної влади. Це шлях у нікуди. Але без мінімального консенсусу, без політичної солідарності щодо реформ у Верховні Раді саме в ці дні, тижні й найближчі місяці ми не зможемо отримати ані міжнародну фінансову допомогу, ані конче потрібну міжнародну підтримку в боротьбі проти східного аґресора. Сподіваюся, саме тому Михайло Саакашвілі є обережним у його від’ємних відповідях на закиди в будівництві своєї партії на антикорупційному ентузіазмі нас.





* * *


Про політичне вирішення кризи реформ

14 лютого 2016, 13:26 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/56c0645b138bc/


Сьогоднішню кризу довіри до влади і політиків окремі лідери намагаються роздмухати у глибоку, системну, всеохоплюючу кризу держави України. Для цього нам доводять, що практично всі гілки влади — парламент, уряд та інститут Президента — знаходяться в руйнації, делеґітимні. Отже, робиться висновок, це є всеосяжна криза суспільного договору. Тому — потрібне докорінне перезавантаження, перезаснування держави на основі нового суспільного договору, нової Конституції України.

Утім, урядова криза, коріння якої політичні, має точно визначені чинники. Її діагноз очевидний: це ступор у демократичному реформуванні країни. Реформи дійшли точки неповернення, після якої за умови практичного здійснення нового законодавства, вже прийнятого під тиском громадськості, суттєво звужуються можливості для тіньових корупційних зв’язків між політичними кланами, владою і великим бізнесом.

Складні реформи в надзвичайно небезпечний час для країни, які супроводжуються криками немовби мобілізуючого відчаю: «зрада!», «все пропало!», наштовхнулися на дійсну зраду. Зраду суспільної гідності з боку представників істеблішменту, котрі побудували власне життя на корупційних засадах різного рівня злоякісності. «Все пропало!» — для тих, хто торує для себе нові шляхи, насичуючи реформаторські дії метастазами старої України, прихованими конфліктами інтересів та непотизму. В цілому — зраду суспільних очікувань на швидкі й дієві «європейські» реформи.

Але реформи вже не спинити. Побудова антикорупційних інституцій, реформа держслужби, відкриті дані та реєстри власності, прозорі державні закупівлі, електронне урядування й надання адміністративних послуг, одержання права на самоврядування об’єднаними територіальними громадами, створення відповідальної перед місцевою громадою муніципальної поліції, автономія вишів, вже підготовлені документи та законопроекти реформ, які лише чекають своєї черги, а саме головне — наявність мобілізованого на практичну імплементацію реформ громадянського суспільства, — це не зупинити. Розпочавшись одного разу в напрямі, вказаному Майданом, реформи лише підсилюватимуть одна одну. Тому сьогоднішня криза — це не «руйнація всього» в державі, хоч як це намагаються доводити еґоїстично зацікавлені політики. Ця криза — це, насамперед, очевидна ознака проґресу реформ та ясна вказівка на причини їх ступору. Це — криза реформ.

Якщо це криза реформ, то вона не долається через її доведення до повної кризи всієї державної системи, як це намагаються представити політичні алармісти. Це криза не суспільного договору у всій глибині необхідного консенсусу незалежної громади України, а лише його розуміння на поверхні його дотримання й використання самими політиками. В цьому сенсі це є політична криза. Підміняти політичну кризу реформ жахами нової руїни, яка вимагає вже не реформи, а нового правозаснування держави через конституційні «асамблею», «конвент», означає боротися не за реформи, а за новий перерозподіл влади.

Борьба за новий перерозподіл влади в разі перемоги політичних радикалів, зупинить кроки реформ на довгі місяці — на конституційний процес, з невідомо яким завершенням, перевибори, в тому числі можливі перевибори перших осіб держави. Це буде, безумовно, також означати принаймні призупинення фінансової підтримки країни з боку міжнародних інституцій, перш за все МВФ, та дружніх урядів у конче скрутних умовах фінансово-економічної кризи країни. Це подарує російському ворогу козирний міжнародний аргумент «the failed state», про цю «недієздатну країну», та розв’яже руки щодо, в кращому разі, використання на свою користь наслідків аґресії.

Точний діагноз сьогоднішньої кризи як політичної кризи реформ дає можливість не провалитися у тотальну кризу «всієї держави». Подолання кризи реформ цілком можливе суто політичним шляхом через призначення нового технічного, технократичного уряду зі сміливим використанням ліфтів для професіоналів. Пропозиція з призначення такого уряду з кожним днем стає яснішою, що, до речі й визиває опір у політичних алармістів, відчайдушних борців за владу. Це — нова команда уряду, члени якого здатні прооперувати метастази наявної корупції та убезпечити їх неповернення, а також власну незалежність од корумпуючих впливів політичних та бізнесових кланів. Це — команда, яка буде публічно виробляти політику змін та відкрито комунікувати та радитися з громадянами по всім складним перебігам реформ.

Усе, що було б потрібне для такого рішучого кроку у вирішенні кризи — це досягнення необхідного політичного консенсусу, навіть шляхом можливого переформатування правлячої коаліції для реформ. Без погроз достроковими виборами та без нагнітання масового алармізму перезаснування «референдумами» та «асамблеями». Без гнилої практики закритих кулуарних домовленостей, без, скажімо, втаємничених списків кандидатів у новий уряд від владного угруповання. Адже таку практику досить швидко треба буде підтримувати вже не демократичними, а авторитарними способами: зажиманням преси, затримкою з реформою судочинства та прокуратури тощо.

Ми були б легковажними оптимістами, якби прекраснодушно вірили в легкість такого — політичного — вирішення кризи реформ на рівні парламенту та інших гілок влади. Як зазначили експерти у зверненні до політиків та суспільства, «є лише дві опції виходу з політичної кризи задля послідовного здійснення реформ: очищення влади і технічний, професійний уряд або дострокові вибори, ймовірно, не тільки парламентські, а й президентські». Я додам від себе — або доведення кризи до повномасштабної кризи держави, яка потребуватиме, справді, конституційного перезаснування. Останнє є вкрай небезпечним в умовах відсутності позитивного консенсусу нації для мілітаризованої країни, залежної від зовнішньої допомоги.

Вибір за відповідальними політиками.





* * *


Що означає «технократичний уряд»?

19 лютого 2016, 10:59 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/56c6d96f74959/


1.

Разом з уживаними зараз поняттями технічного, технократичного, професійного уряду виникла необхідність їх роз’яснення. Особливо роз’яснення потребують ті, хто керується загальними — як правило відомими й вірними — уявленнями про формування уряду в парламентській демократії, але не здатні прикласти їх до нашої особливої ситуації.

Є два взаємопов’язаних непорозуміння щодо цих понять. Знавці парламентської демократії зауважують, що це поняття не відповідає її кращім практикам. — Адже міністр має бути політиком, щоб мати та задавати політичні орієнтири, продукуючи публічні політики. А технократ — це за визначенням вузький спеціаліст, професіонал у певній сфері, яка зовсім не є, за визначенням, публічною сферою. Тому або-або: або міністр, або технократ.

Діючи політики, народні депутати, бачать небезпеку «технократичного уряду» у призначенні професійних, «технічних» осіб на міністерські посади, які політично не пов’язані з певної політичною силою. У цьому разі, кажуть нам, у політичної сили, яка входить до владної коаліції, немовби, втрачається можливість довести виборцям проґресивну правоту своєї програми (ідеології) на практиці керування, щоб отримати довіру та збільшити свій рейтинґ для нового обрання партії, отже їх самих, у парламент.

У цілому йдеться про дилему політики й безпосреднього урядування, виконавчої влади в цілому та в поокремішніх сферах народного господарства та гуманітарного гуртожитку. З одного боку, потрібні політичні лідери, котрі здатні виробляти узгоджене бачення спільного інтересу щодо розвитку як цілої країни, так і визначати спільний вектор різних інтересів в окремих галузях — визначати вектори публічних політик (public policies). Тобто політичні лідери, візіонери, які задають перспективні синтетичні напрямки дії та керують імплементацією таких політик. З іншого — коли йдеться про безпосереднє керівництво виконанням таких політики, головною якістю лідера виконавчої влади є, безумовно, його менеджерські якості, професіоналізм. Ця дилема в близькому майбутньому частково буде вирішуватися через уведення інституту державних секретарів міністерств, тобто розведенням функцій політичних та організації внутрішньої роботи міністрства. Втім, зараз, у наявних умовах парламентської кризи, вона може бути вирішена через призначенням технічного уряду.

Технічний уряд під різними поняттями означає лише вказівку на спосіб формування уряду.

Класичний або традиційний для розвинутих демократій спосіб призначення уряду — це «політичний» шлях його формування, коли в уряд висуваються політики з правлячої більшості (у тому числі коаліції у багатопартійному парламенті).

Якщо в коаліції немає внутрішньої міжфракційної довіри, що не дозволяє створити «політичний» уряд зі своїх членів, але є необхідність з різних причин та інтересів (про це докладніше — нижче) така більшість може створювати «технічний» уряд. У такому разі на посаду Прем’єра призначається неполітична постать, яка може набрати членів уряду, що також не мають політичного іміджу та інтересу. Неполітичний уряд призначається, щоб уникнути небажаних корупційних впливів партійних носіїв кланових інтересів на уряд, у тому числі й насамперед на Прем’єра.

Такий технічний прем’єр та такі технічні — не політично висунуті — міністри приходять виконати свою роботу до моменту виборів, тимчасово, коли здійсниться можливість сформувати вже «партійний» уряд. Дуже бажано, щоб працювала умова, що цей Прем’єр не буде претендувати на політичну посаду після того чи того завершення його терміну; це стосується і міністрів.

Тому, коли йдеться про смисл понять технічного, технократичного, професійного уряду, то цим лише намагаються підкреслити його «неполітичне» формування та не політичне (не партійне) майбутнє після завершення його завдань.

Це не має прямого відношення до «технічного» поняття «технократ» чи «професіонал», коли під цим мається на увазі абстрактна зосередженість та обізнаність щодо змісту справ у сфері, якою має керувати міністерство. Хоча бажано, щоб міністр освіти був обізнаний зі сферою освіти, а міністр економіки мав економічні знання, а міністр охорони здоров’я — в лікарській справі тощо, і бажано з практичним досвідом керування у відповідних сферах. Тобто це мається на увазі сьогодні, коли додають поняття професійного уряду.



2.

Ті, хто виступають з гнівними філіпіками типу: а як же класичне політичне представництво, отже політична відповідальність уряду, яка, немовби, повністю втрачається парламентськими партіями більшості, коаліції (додамо, й, немовби, опозицією, якій вже, начебто, у випадку технічного уряду й немає кого критикувати за невміння та провали у виконавчому управлінні країною всередині парламенту), не беруть до уваги саме особливості ситуації, яка призводить до вимушеного призначенням технічного, технократичного уряду.

У випадку нашої загальної кризи довіри до уряду та, відповідно, парламентської кризи ми маємо особливу, унікальну ситуацію, якщо завгодно — некласичні умови, в яких ми вимушені говорити про технічний уряд та наполягати на «неполітичному» способі його призначення.

В Україні переміг Майдан, який, до речі, був керований спільною свідомістю громадян, а не політиками, політичними-партійними лідерами, відомими на той час: лише згадайте перші два розділених майдана. Політики протягом революції гідності мали низький рейтинґ. Громадяни після Майдану були вимушені обставинами швидко обирати леґітимну владу — Верховну Раду — з достатньо популярних осіб, тобто формувати політичну парламентську еліту до великої міри ситуативно та з ситуативних політиків, у тому числі з нових партій, які ще не встигли зарекомендувати себе політично.

Україна зізнала підлого нападу сусідньої великої держави, що змусило припинити традиційні економічні та інфраструктурні зв’язки, та отримала частину території окупованою та зруйнованою. Разом з залишеною «попередниками» неефективною (порівняно з колективною вірою в нову, європейського типу, країну) економікою, це спричинило та поглибило фінансово-економічну кризу. Війна викликала до життя Мінські угоди та міжнародні санкції по відношенню до сусіда-аґресора.

Обідва останні фактори пов’язані з зовнішньою фінансовою допомогою та санкційним тиском на Російську Федерацію, завдяки чому ми можемо сподіватися (а) не мати дефолту та (б) завершити (чи не поглиблювати) кривавий конфлікт.

Отже, проґресивна частина політичних партій, коаліція більшості, обраних до парламенту, мають поділяють загальні цінності Майдану (гідність, незалежність, демократія, європейський вибір тощо), щоб бути мінімально леґітимними. Водночас, на практиці, стосовно України, вони не поділяють конкретних способів реалізації цих загальних цінностей. Руйнація коаліції більшості «Європейська Україна» означала б втрату головного політичного орієнтиру, заданого революцією Майдану. Розбрат у ідеологічному розумінні способів політичного керівництва згідно з «вектором Майдану» — у даній кризі це обтяжується бажанням при збереженні риторики Майдану залишити старі корупційні схеми взаємодії бізнесово-політичних кланів в урядуванні — не дає змоги виконати умови, задані особливою політичною, економічною та військовою ситуацією, кризами.

У цьому сенсі технічний, технократичний уряд у його точному розумінні «тут і тепер» є великим шансом на подолання парламентської кризи міжпартійної недовіри та кризи довіри до всіх гілок влади з боку громадян, які ще живляться духом Майдану гідності.

Острахи політичних партій щодо, немовби, відстороненості від політичного керування у разі призначення технічного уряду мають певні підстави. Дійсно, втрачається, сказати б, безпосередній зв’язок політики й виконавчої дії. Втім, у руках політичних сил і політиків залишається головне. Це, по-перше, демонстрація доброї політичної волі у призначенні такого уряду. Фактично, виникає уряд Коаліційної довіри і, в цьому сенсі, народної довіри. По-друге, це нікуди не зниклі важелі політичного впливу через функції парламентського моніторинґу та контролю над перебігом дій призначеної виконавчої влади. Вміння використовувати ці інструменти політичного впливу є ознакою рівня політичної культури тієї чи тієї політичної сили.

Саме тут буде відбуватися практична перевірка, перевірка життям демократичності партії: через вміння її відкрито комунікувати зі своїми виборцями й усіма громадянами, переконувати у своєму баченні реформ, майбутнього країни. Ніхто не заважає політикам розвинути дійсно відкритий діалог з виборцями, що означатиме їхню власну відкритість та підзвітність. Я маю на увазі широкий спектр відкритого діалогу — від фактичного залучення громадянського суспільства до процесів вироблення державних політик до чесності та відкритості їхніх декларацій партійних та приватних доходів. Тобто залишається потужний важіль доведення виборцю власних переваг щодо визначення політичного курсу реформ, розвитку країни.


(Дякую Ігорю Коліушко за неоціненну допомогу у формулюванні поняття технічного уряду; всі помилки у доведеннях і визначеннях — є лише моїми.)





* * *


Про щастя і нещастя політичного спілкування за кордоном

05 червня 2016, 09:31 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5753c729eb1c2/


У справах провів два дні у Вашинґтоні. Графік перебування виявився завантаженим. Крім зустрічей з «українською коаліцією» діаспори — службовцями, експертами, керівництвом фондів, а також поруч з переговорами в міжнародних аналітичних інституціях, мав чимало зустрічей з представниками уряду США.

Отримав враження і досвід, яким слід поділитися.

Більшість співбесідників у різний спосіб критично висловлювалися, коли йшлося про оцінку перебігу подій в Україні. Ні, критика не торкалася безпосередньо дій українських лідерів чи політиків. Це сприймається як факт, який надзвичайно детально вивчається, на основі чого ми отримуємо відповідну зворотню політику з боку американського уряду та політикуму.

Йдеться про нерозуміння двох речей, зв’язаних з такими самими зустрічами, які я мав з ними.

По-перше — з великою чисельністю, до певної міри навалою, візітерів з України, з якими вони, як відповідальні за східноєвропейський сектор міжнародних справ, мають зустрічатися. Серед візитерів, поряд з народними депутатами, зустрічаються випадкові лобісти немовби суто українських інтересів, за якими стоять інтереси вузьких груп або бізнесу, або експертного середовища, або того й того разом.

По-друге, це те, що, здається, викликає найбільш критичне ставлення — максимальна неузгодженість, взаємна суперечливість політичних позицій представників українського політичного істеблішменту. Неважко уявити враження американських співбесідників, коли на черговій зустрічі з політиком з України висловлюється повне заперечення того, про що йшлося на попередній зустрічі з його колеґою з іншої фракції Верховної Ради. Або висловлюється позиція, радикально протилежна до політики лідерів країни — критика без альтернативної реально прийнятної пропозиції. Або лобіюється як найкраща власна персона. За короткий час заокеанські колеґи мають кілька різних і суперечливо-протилежних точок зору. Великі розбіжності інформації від чисельних візітерів не збігаються для них в однозначну, надзвичайно важливу для проведення послідовної політики щодо України, картину.

Мої співбесідники натякали про бажаність «one voice» — одного голосу. Втім, зовсім не йшлося про спів в унісон. Йдеться про політичну культуру, котрій розумний Мустафа дав точне визначення: політична культура — це коли інтереси країни передують власним політичним інтересам. Йдеться, якщо завгодно, про політичну поліфонію замість «разброда и шатаний». Йдеться про нормальні політичні дисонанси, які наповнюють значенням ціле політичного співу, в тому числі наших візитерів за кордон.

Багато криків про втрату Україною «суб’єктності» на міжнародній арені. Найголосніше про це кричать ті, хто не мають політичного слуху для творення національної поліфонії. На всякий випадок повторю, перефразуючи, генія діалектики: «Навіть якби суб’єкт вскрив всі «внутрішності» супротивників, він не досягнув би щастя доти, доки спочатку не знайшов єдність у собі, щоб на досвіді зрозуміти власну довершеність».

З приводу політичного спілкування за кордоном ми сплануємо відповідну дискусію, щоб спробувати щастя поліфонії і суб’єктності.





* * *


Убивство Павла Шеремета є спробою дестабілізувати українське суспільство

27 липня 2016, 13:29 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/57988d170c31b/


Павла Шеремета неможливо було підкупити чи звабити грішми. Його можна було тільки надихнути людьми та ідеями; і цими людьми та ідеями він сам надихався. Це був чесний і наполегливий журналіст, який з великим болем сприйняв перетворення Росії та Білорусі на авторитарні країни. Лише в Україні він — російськомовний журналіст — зміг знайти своє місце. Від часів протестів Майдану він був один з керівників незалежного онлайн-видання «Українська правда», яке має в Україні одну з найбільших аудиторій.

Як і мої колеги, я був шокований звісткою про його вбивство. Бомбу заклали під машиною, за кермом якої він був.

Вперше у співпраці я зустрів Павла в квітні, в часи політичної кризи, спровокованої уповільненням реформ та звинуваченнями політиків у корупції. Разом з незалежними експертами та організаціями громадянського суспільства ми організували кампанію за формування уряду технократів, члени якого були б повністю незалежними від впливу олігархів. Того дня Павло брав у мене інтерв’ю для своєї програми на «Радіо Весті». Він ставив мені складні запитання про політичну кризу. Але, на його думку, вона була можливістю для надання нової енергії процесові реформ в Україні.

У середині липня Павло виступив у Фонді, де я є виконавчим директором, — Міжнародному фонді «Відродження», що є українською гілкою Фондів Відкритого суспільства, заснованого філантропом Джорджем Соросом. Група депутатів, нових міністрів та експертів зібралися, щоб обговорити блокування — «тромби», як ми говоримо в Україні — в процесі реформ. Павло був сповнений енергії та оптимізму щодо країни, яка стала для нього рідного. І це дуже сильно контрастувало з реальністю. «Що нас непокоїть?» — питав він у людей, що зібралися на обговорення, аби спонукати до реформ. «Чи ми боїмося помсти опозиції, проросійських сил, чи радикалізації суспільства? Аби рухатися вперед, ми маємо зрозуміти, чого саме ми боїмося».



Danse macabre (Танок смерті)


Будучи журналістом, Павло невтомно шукав відповідей на найскладніші питання ситуації в Україні. Після революції на Майдані Україна зіткнулася з економічною кризою, анексією Криму, війною з Росією на Донбасі, яка й досі продовжується. Політична нестабільність, корупція та брак політичної волі заклали міну під довіру громадськості до політики. Павло Шеремет атакував усі ці проблеми, шукаючи відповіді, які би всім нам були на користь. Його смерть нагадує нам про те, що в Україні ще багато чого можна боятися.

Машина, в якій був Павло, належить його цивільній дружині, Олені Притулі, редактору та засновнику «Української правди» — видання, на яке працював сам Павло. Тож для нас зараз неясно, кого саме цим нападом хотіли вбити. Але очевидно, що справжньою ціллю вбивць відомого журналіста було наше суспільство. Цей злочин говорить нам, що зміни завжди несуть за собою ризики. Йшлося, без сумніву, про спробу дестабілізувати суспільство. Це своєрідний танець смерті, який несе реформаторам просту звістку: не рипайтеся, бо будете наступними.

Але Павло хотів би абсолютно протилежного. Тактика залякування вже використовувалася в минулому. 2000-го року Георгію Ґонґадзе, іншому засновнику «Української правди», яка критикувала тодішню владу, відтяли голову. Його смерть була одним з чинників, що привів до Помаранчевої революції, — вона ж відкрила перший період реформ в Україні. Убивство Павла відбулося тоді, коли Україна прагне здійснити ще одне зусилля реформування. І це зусилля стало наслідком Майдану, Революції Гідності, що відбулася вже майже три роки тому. Павло не хотів би, щоб процес реформ було уповільнено через його смерть.

Павло Шеремет розумів важливість журналістики, яка може вкласти свій внесок до змін у суспільстві. Він також розумів ризики, зв’язані з цією професією. 1998 року він отримав міжнародну нагороду свободи слова від Комітету захисту журналістів — за його висвітлення діяльності авторитарного білоруського президента Олександра Лукашенка. Він хотів би, щоб після його смерті його справу продовжували інші журналісти.

Незалежний журналіст зобов’язує політичних лідерів дотримуватися своїх обіцянок перед виборцями. Тож ми не можемо зараз зупинити свою роботу. Цей терористичний акт має об’єднати тих в Україні, хто вірить у зміни, — а не розділити їх. Це можливість для громадянського суспільства об’єднатися та вимагати поступу в реформах у країні — до яких спонукав Павло у своїй журналістській роботі.


[Див. також: LE MONDE IDEES | 26.07.2016 à 15h36: « L’assassinat de Pavel Sheremet est une tentative de déstabilisation de la société ukrainienne » Par Yevhen Bystrytsky.]





* * *


Публічне нищення лідерів як національна... хвороба

7 вересня 2016, https://www.facebook.com/ye.bystrytsky/posts/598371603675704


Він — найвдаліший журналіст-розслідувальник, який тільки є в Україні.

Він — той, хто викрив найнебезпечніші схеми «елітної» корупції.

Він — зберіг публічні, наші, гроші й не взяв ані копійки в кожного з нас.

Він — новий політик, який має бачення чесної країни.

Він — той, з ким пов’язують кращу Україну наші зовнішні друзі.

Він — найвідвертіший з тих, хто оприлюднив свої, власно надбані, статки.

Утім, він насмілився в умовах війни і негараздів влаштуватись краще середнього.

Утім, він образив наші радянські очікування справедливого безсеребреника.

Утім, ми маємо привід для єднання з його впливовими ворогами: «Ату його!»

Так уже було, й неодноразово.

Хіба ми також потребуємо чесних лідерів, для того, щоб їх закатувати? Це вже було, й неодноразово. Хто не вірить — було, принаймні, одного разу.





* * *


Хороша квартира, або чому Іммануїл Кант не любить моралістів

11 вересня 2016, https://www.facebook.com/ye.bystrytsky/posts/600416973471167


У мене чудові друзі. Вони попереджають: ти будеш шкодувати, що вписався за нього. Вони радять звернути увагу на дві статті на «Свободі» й у «Дзеркалі тижня», які «розставляють все по місцях». Взагалі, друзі дивуються, чому ти так затято захищаєш його. Ось вам, друзі, відповідь.

Перша стаття — знахідка. Вона чудова вже тому, що у ній спіймана суть масових криків «Ату його!» Проста суть, яка так подобається нам. Її точна назва — бумеранґ. Моральний бумеранґ. Нам згадують біблійне висловлення: «Якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам». Що голубе, ти казав, що звичка президентського сина жити на широку ногу в бідній країні піднімає моральні питання? — А сам? Ось, тепер тебе атакує та сама система взаємовідносин громадян і влади, яку ти допомагав вибудовувати. Це, моралізує для нас стаття, означає що людина має відповідати тим стандартам, які він сам покладає для інших. Як ти іншим, так і вони тобі. Все просто й популярно.

Вам замало новозавітного Луки про міру, якою вас будуть міряти? Тоді ми підпишемо під нього Канта. «Так, це той самий категоричний імператив Канта, вид знизу». Той самий моральний член, каже нам грамотний автор статі.

Але краще б він не згадував ані Біблію, ані Канта. Як казав один з нобелівських лауреатів, Кант — чемпіон по підняттю метафізичної ваги. Канту легко надрати задницю грамотею.

Категоричний імператив Канта не складний: Вчиняй так, щоб засади твого вчинку могли слугувати нормою для життя суспільства, а не були лише твоїм бажанням чи примхою.

Пустий бумеранґ не розуміє наступного: Якщо ти не даєш позичку, це зовсім не означає, що й тобі не мають позичати. Людина заважає вам: чи значить це, що ви маєте заважати їй? Якщо ти не на фронті, то це зовсім не означає, що тебе не треба захищати. Людина робить зло вам й ви мститесь йому. За таких умов суспільство не житиме, каже Кант, воно розпадеться. Моральний бумеранґ підштовхує нас саме до цього. До того, щоб ми мали моральною міркою лише себе, не дбаючи про суспільство.

Ще більше грішить стаття щодо новозавітних приписів. Нам також не заважало б зрозуміти, що мають на увазі євангелісти, приписуючи «якою мірою міряєте, такою і вам відміряють». Йдеться зовсім не про те, що має на увазі автор, і чому ми так схильні повірити. Нам говорять не про будь-які дії, спрямовані проти інших, а про доброзичливі вчинки задля блага, добра інших, й ні про що інше. «Давайте і дадуть вам; мірою доброю... вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам». Нам зовсім не зайве зрозуміти, що «не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас» відноситься не до вашого персонального суду та осудження, до чого так схильні моралісти. Йдеться про суд, про який ми говоримо так: «Бог розсудить». Йдеться про Божій суд та про те, що якщо ви на себе перебираєте судилище, робите самосуд, то і з вами Він зробить так — покарає, адже ви неправедно склали про себе думку, як про Бога.

Стаття зі «Свободи» — стаття записного мораліста, який зібрав до купи емоції всіх таких самих. Нас, які люблять моралізувати, а не тверезо думати

Друга стаття, з «Дзеркала тижня», завершується якраз цією відозвою — думати: Не моралізуйте, не шукайте у людині ангелів і дияволів, судите по справах, зважувайте користь, не заперечуйте очевидного — будуйте великий храм нашого суспільства. Вся стаття є цілком послідовне заперечування моралі бумеранґу, якщо не звертати уваги на сковзання у моралізаторство, коли йдеться про власний журналістський досвід автора-метра. Втім, його головна оцінка казуса «нехорошої квартири» суперечить чудовому заклику зважено будувати спільний храм.

Нас переконують, що політика й політична журналістика — різні речі. Журналіст може дозволити собі певну неморальну поведінку. Цього не слід допускати політику, особливо політичному лідеру. Адже якщо ти морально проколовся, то твоя провина стає бідою для твого політичного колективу, партії. І можливою втратою для всієї країни, оскільки твоя найпроґресивніша політична сила може програти (вибори) внаслідок морального безчестя такого, як ти лідера. Політик, який думає про партію і цілу країну, не має права чинити не морально.

Весь чудовий висновок про зважені дії з побудови храму заперечується цим розрізненнями політики й журналістики по критерію моральності. Справа в тому, що в статті за моральність видається те, що вважає сам автор. Він судить. Сам. Або спираючись на численних суддів морального бумерангу. Судить, повторюючи інтонації «якої мірою ти, такою і тебе», натяки на негідну поведінку використання інформації від одних «поганих» для підпалу інших «поганих» тощо.

Моральна оцінка з позицій булгаківської комунальної «нехорошої квартири» (блискуче визначення!) задає нам моральні орієнтири радянського минулого — моральнісність радянської комуналки: як ти плюнув у борщ, так і ми до тебе. І породжує сумніви, чи треба нам будувати новий суспільний «храм» з хорошими квартирами.

Ось де варто звернутись до Іммануїла Канта. Він не тільки запитав би про критерії вашої моральної оцінки. Він ще запитав би, а як можливо морально осуджувати людину, виходячи лише з партикулярного добра — блага для партії — а не для всіх. Навіть, якщо ви передбачаєте, що ця партія могла б стати найпередовішою, все рівно вона буде не єдина, вона партія, частина. Судити партійного лідера лише з партійних позицій — ми це вже проходили.

Чому не судити, як радить Кант: чини так, щоб засади твого вчинку могли слугувати нормою для кращого життя суспільства.

По великому рахунку, який виходить за межі статей, він так і робить: він не ховається, він відкриває все, що зв’язано з придбанням квартири, навіть те, що відноситься до персонального світу. Все інше — його суспільно значущі справи й помилки як розслідувальника і як політика — в нашому спільному доробку. Відповідаючи моралізаторам, він створює прецедент відкритості, який виходить за межі партійного патикуляризму й задає норму для всіх тих, хто здатний керуватись суспільним благом.

Тому я не бачу мудрості в тому, щоб замість допомоги виправити вчинок лідера (якщо він морально схибив — що є, як ми бачили, під великим запитанням) ми моралізуємо, інколи не розуміючи, на яких засадах. Немає розуміння суспільного блага в тих, хто галасує про кінець лідера громадської думки з його видатним журналістським і політичним досвідом, замість допомогти суспільству зберігти його разом у різний можливий спосіб. Розкидуватися талантами, як і розкидувати каміння, відомо, легше, ніж збирати людей для спільної демократичної, в тому числі антикорупційної, роботи.

Послухайте Іммануїла: дійте так, щоб засади вашого вчинку працювали на благо нас всіх. Дійте так.





* * *


Як е-декларації розширюють знайоме поняття олігархату

29 жовтня 2016, 09:12 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/58143dc52677a/


Не рахуйте мільйони кеша у тумбочках. Не смакуйте картини й ролекси. Не заздріть сотням квадратних метрів солідних будинків і кількості їхніх земельних ділянок. Краще запитаємо себе, як так сталося, що при владі опинилися саме добре заможні. Не тільки ті, хто встиг побудувати бізнес у вирі лихоліття першого десятиліття незалежності. А й ті, хто досить багато років «слуги народу». Або є і тими, і тими.

Десь за двадцять років з двадцяти п’яти незалежності ми призвичаїлися жити з олігархами. Для нас подумки неважко оперувати цим поняттям, так само, як і волати про демократію.

Немовби ми в класичних Афінах, коли два політичних класа — олігархи й демократи — виборюють владу. «Демократи», на Майданах і після, наполягають на рівності прав та перед законом, тоді як «олігархи» формуюють державу, в який лише власники значних обсягів власності де-факто голосують та управляють державними офісами. Немовби за Арістотелем: «Олігархія, як сказано, є те, в чому купка і заможних, а демократія — те, в чому багато і незаможних, є керманичами». Утім, ми обернули класика дриґом. Там керували вже заможні. Тут стають заможними керманичи. Олігархія, сказано вже нами, є те, в чому купка стає заможною завдяки причетності до керма державної влади.

Нам є чим пишатися: ми розширили поняття олігархії. Їх не п’ять найбагатіших, і не десять. Наша купка численна: таких сотні й тисячи. Можливо, з кілька десятків тисяч при центральній чи реґіональній владах. Усі ті, хто став заможним чи відносно заможним завдяки місцю чи посаді у владі, вибороному місці в партії вождя. Вони в точному сенсі слова олігархі. Вони, вона і він, складають олігархат.

Ми сподіваємося, що е-декларації допоможуть нам виявити й побороти корупціонерів. Це не зовсім так. Це півсправи, ії початок. Прозорість і відкритість виявляють скорумпованість усієї системи, яку ми створили на сьогодні.

Корупція — не річ. І не корупціонер з ролексом і мерсом. Її не вхопити і не забрати, навіть якщо ми знаємо, в якій тумбочці й у якому чудовому будинку лежить мільйон кеша. (Це злодії грабують награбоване, і це авантюрні популісти хапаються за гасла «забрати і поділити».) Корупція — це корозія міжлюдських стосунків, соціальної побудови.

Розширене поняття олігархата підказує нам. Не дуже захоплюйтесь картинками статків, які послужливо будуть смакувати медіа. Справа не завершується поборюванням кожного окремого олігарха відважними сергіями. Справа в системних і послідовних реформах, які призведуть до заміни олігархата на демократію. Яка, по-сучасному, має бути владою всього заможного народу.


[Див. також: Евгений Быстрицкий. Слуги народа с миллионами в тумбочках.]





* * *


Тектонічні зміни приходять на голуб’ячих лапках

30 жовтня 2016, 09:39 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5815a3aa541fa/


Журналісти й колеґи захоплено оцінюють масове оприлюднення е-декларацій як «тектонічні зміни» в суспільстві, що потенційно здатні призвести до нової доброчесної і якісної правлячої верстви.

Так. Тектонічні зміни спочатку накопичують напругу. Іншими словами: «Великі події приходять на голуб’ячих лапках», «у тиші». (Виховані кажуть ще грубіше — про підступного песця.) Потім відбуваються землетруси, якщо не виверження лави.

У нашому випадку — це буде щось середнє: накопичення напруги в персональній тиші усвідомлення корумпованості системи та виверження інтернет і трохи медіа словесності з цього приводу. В тиші усвідомлення всім ясно, що цю справу не поправиш новим Майданом. Словесний галас — приречений залишитися лише галасом: тисячі відкритих схованок разом з іменами на слуху не створюють єдиного об’єкта змін.

Виникає масове обурення бездарністю і несмаком явно несправедливого накопичення в часи кризи й народного підйому задля чесного реформування власної країни. Втім, останнє не матиме наслідків, допоки не отримає адекватних політиків і політика — партії чи партій, яким ми, потенційний суб’єкт влади, можемо довірити накопичену напругу для кардинальної дії зміни. Не матиме наслідків, навіть якщо трохи здивована західна громадськість через своїх політиків висловить критичне «фе»: «alas, poor Ukraine».

Нам залишаються зміни через поточні реформи. У кінцевому рахунку, саме вони, роблені під подвійним тиском громадянського суспільства зсередини та міжнародних політиків і інституцій ззовні, довели нашу випадкову еліту до ціпких лапок е-декларацій.

Це реально дасться взнаки на перших же загальнонаціональних виборах. (Навряд чи — на поточних грудневих виборах у територіальних громадах. Дай бог, щоб при обранні міськіх голів.)

Тому треба якомога скоріше й ретельніше, тобто з прискіпливою участю громадськості, міняти виборче законодавство. Але це, знову таки, лише половина справи. Друга половина — партійне будівництво на антикорупційних та ідеологічно-реформістських засадах.

Це загальна думка і висновок після початку знайомств з паралельним життям теперішніх керманичей. Їхнє «інше життя», за скриком Слави Вакарчука, набуло неприємної близькості для нас. Ваше приватне стає нашим публічним знанням.

Це підказує, що плакати виборчої аґітації будуть доповнені вашими е-деклараціями й розслідуваннями на їхній основі. Не бійтеся — тільки це.

Справа лише за доповненням плакатами нових політичних сил — колективних і персональних — задля, дійсно, Майданівської зміни.





* * *


На що витратити останнє «життя»

6 грудня 2016, 10:26 http://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/584676408a872/


Вал підлих розвінчань, ендемія звинувачень і компрометуючих записів перейшли всі можливі межі, і досягли й дістали Захід. Провалюється не тільки дно — завалюється небо влади, валяться небожителі. Валиться країна.

Нам уже не достатньо апелювати до розсудливості громадян. Розсудливість кожного спрацьовує лише тоді, коли є політика, яка здатна вийти на міцний ґрунт чесності, це непохитна воля громадянського Майдану.

У грі незмінних політичних небожителів завершуються «життя», накопичені ними ще до Майдану, додані Майданом та нами після. Шантаж викриттями забирає в них і в нас останні «життя», викриваючи наочно незмінну сув’язь керування країною та одночасного маніпулювання нею заради власного збагачення. Заради відчуття влади й великих благ, інколи у складній суміші з нездоровим, еґоїстичним чуттям патріотизму. Аж до сліз та популістського ниття на екрані.

Який діючий політик чи політична сила здатні знайти в собі останню краплину здорового глузду та здорового патріотизму, щоб, нарешті, покласти своє останнє «життя» на благо всім? Забути вірних смотрящих слуг. Припинити використовувати владу для дрібної помсти. Проводити відкриту, публічну політику як всередині країни, так і назовні. Використати владу для радикального очищення всіх гілок влади. Для нормального патріотизму.

Використати своє останнє політичне «життя» для того, щоб з цілеспрямованою рішучістю перебрати чи переобрати владу, не припускаючи загального перезбудження в умовах незавершеної війни та не перериваючи реформ.

Хто герой чи герої?


[Див. також: Евгений Быстрицкий. На что потратить последнюю «жизнь».]








Повернутися до головної сторінки